03 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової
палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного
провадження справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи:
приватні нотаріуси Мукачівського районного нотаріального округу та Ужгородського міського нотаріального округу, про визнання недійсними заяв про відмову від прийняття спадщини.
Суд установив, що після смерті матері позивачів та ОСОБА_3 відкрилася спадщина у вигляді житлового будинку з надвірними спорудами. За заповітом своє майно матір заповіла дітям у рівних долях. У зв’язку із спрощеною процедурою оформлення спадщини, а також перебуванням ОСОБА_1 у постійних роз’їздах, а ОСОБА_2 – на заробітках за кордоном, позивачі склали заяви про відмову від прийняття спадщини на користь ОСОБА_3. Проте відповідач стала чинити їм перешкоди у користуванні будинком і за рішенням суду виселено ОСОБА_1 із нього.
Суд першої інстанції визнав недійсними, такими, що вчинені під впливом обману, заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2 про відмову від спадщини, права на яку їм належать за заповітом та за законом після смерті матері, на користь ОСОБА_3.
Апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував, відмовив у задоволенні позову.
Верховний Суд залишив без змін постанову апеляційного суду з огляду на таке.
Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття
спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною. Спадкоємець за законом
має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги (частина друга статті 1274 ЦК України).
Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229–231 і 233 цього Кодексу.
Звернувшись до суду з цим позовом, позивачі, посилаючись на складання ними заяв про відмову від прийняття спадщини після смерті матері внаслідок обману, що мав місце з боку відповідача, визначили підставою позову правила статті 230 ЦК України.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення
правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, встановивши, що при підписанні заяв про відмову від спадщини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначили, що їм роз’яснено про безумовність та беззастережність їх заяв про відмову від прийняття спадщини, а також право на відкликання цієї заяви до закінчення шестимісячного строку з часу відкриття спадщини, та з урахуванням того, що наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, дійшли правильних висновків про те, що позивачі як спадкоємці за законом скористалися своїм правом відмови від спадщини. Отже, підписуючи заяви про відмову від спадщини на користь ОСОБА_3, позивачі свідомо позбавили себе права на частку у спадщині. При цьому, відмовляючись від спадщини, спадкоємці усвідомлювали значення своїх дій, розуміли обставини, що мають істотне значення. Нотаріус роз`яснив їм зміст норм статей 1270, 1272, 1273, 1220 ЦК України.
Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що зміна думки щодо відмови від спадщини, у зв’язку з невиконанням певних домовленостей у подальшому особою, на користь якої здійснена така відмова, не може бути
підставою для визнання такої відмови недійсною.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 03 листопада 2021 року у справі No 303/2113/19 (провадження No 61-16909св20) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/101179692