Однією з умов звільнення від кримінальної відповідальності за ч. 4 ст. 309 КК
є наявність в обвинуваченого такого психічного розладу, як наркоманія, який
визначається за результатами медичного обстеження лікарсько-консультаційною комісією. Наявність в обвинуваченого психічних та поведінкових розладів внаслідок вживання наркотичних засобів не свідчить про те, що він страждав на наркоманію та потребував лікування від неї.
Вирішуючи питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 309 КК, суд має з’ясувати, чи дійсно ця особа страждала на наркоманію і потребувала лікування від неї, чи дійсно вона звернулася до лікувального закладу і розпочала лікування добровільно, а не вимушено і чи дійсно ставить за мету вилікуватися, а не ухилитися в такий спосіб від відповідальності за вчинений злочин.
Обставини справи: ОСОБА_1 засуджено вироком місцевого суду за ч. 1 ст. 309 КК. Апеляційний суд змінив вирок лише в частині призначеного покарання.
У касаційній скарзі захисником порушено питання про необхідність скасування судових рішень щодо ОСОБА_1, оскільки ОСОБА_1 добровільно звернувся до лікувального закладу і пройшов повний курс стаціонарного лікування від наркоманії, а тому підлягав звільненню від кримінальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 309 КК.
Позиція ККС: рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без зміни.
Обґрунтування позиції ККС: колегія суддів визнала доводи адвоката в касаційній скарзі необґрунтованими.
Ураховуючи підставу та умови звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 309 КК, суд, вирішуючи питання про звільнення особи, має з’ясувати, чи дійсно особа страждала на наркоманію і потребувала лікування від неї, чи дійсно вона звернулася до лікувального закладу і розпочала лікування
добровільно, а не вимушено і чи дійсно ставить за мету вилікуватися, а не ухилитися в такий спосіб від відповідальності за вчинений злочин.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», наркоманією визнається психічний розлад, зумовлений залежністю
від наркотичного засобу або психотропної речовини внаслідок зловживання цим
засобом або цією речовиною; особою, хворою на наркоманію, – особа, яка страждає на психічний розлад, що характеризується психічною та (або) фізичною залежністю від наркотичного засобу чи психотропної речовини, і якій за результатами медичного обстеження, проведеного відповідно до цього Закону, встановлено діагноз «наркоманія». Відповідно до ст. 12 вказаного Закону діагноз «наркоманія» встановлюється лікарсько-консультаційною комісією.
Суд першої інстанції, з чим погодився і апеляційний суд, правильно дійшов висновку про відсутність підстав для звільнення ОСОБА_1 від кримінальної
відповідальності, передбаченої ч. 1 ст. 309 КК.
Як зазначено в листі та довідці медичного психіатричного центру з лікування
залежностей, ОСОБА_1 звернувся зі скаргами на зниження настрою, порушення сну, тривожність тощо до дільничного лікаря-нарколога, за направленням якого
лікувався з 13.01.2020 по 03.02.2020. ОСОБА_1 було встановлено діагноз «психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання канабіоїдів, синдром залежності, стан відміни», що жодним чином не свідчить про те, що він страждав на наркоманію та потребував лікування від неї. Обґрунтовано взято до уваги і показання лікаря-нарколога ОСОБА_2, який повідомив, що засуджений самостійно звернувся до нього з приводу куріння. Оскільки в нього не було активної наркотичної залежності та діагнозу «наркоманія», тож лікування він не потребував, був поставлений лише на профілактичний огляд. Направлення до лікувального закладу видав засудженому виключно на прохання останнього, показань для обов’язкового проходження лікування не було.
Зважаючи на викладене, суди правильно зазначили, що ОСОБА_1 не страждав на наркоманію та не потребував лікування від неї, оскільки йому не встановлено
діагноз у визначений законом спосіб.
Якщо в результаті медичного огляду чи медичного обстеження встановлено,
що особа, яка зловживає наркотичними засобами або психотропними речовинами і стосовно якої встановлено діагноз «наркоманія», потребує лікування, у тому числі в стаціонарних або амбулаторних умовах, лікар-нарколог зобов’язаний запропонувати такій особі пройти курс добровільного лікування і видати направлення до наркологічного закладу для такого лікування (ст. 14 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними»).
Як зазначалося вище, показань для обов’язкової видачі ОСОБА_1 направлення до наркологічного закладу не було через відсутність потреби в лікуванні. Стаціонарне лікування засуджений проходив з власної ініціативи, а не за результатами медичного обстеження чи рекомендаціями лікаря. Заслуговує на увагу і той факт, що ОСОБА_1 звернувся до лікаря-нарколога з проханням направити його до наркологічного закладу лише в грудні 2019 р., тобто через
півтора місяці після вчинення ним злочину, набувши процесуальний статус
обвинуваченого, а кримінальне провадження щодо нього перебувало на розгляді
в суді.
Зазначені обставини у своїй сукупності свідчать про те, що ОСОБА_1 ставив за мету не вилікуватися від залежності, а ухилитися від відповідальності за вчинення злочину, тому суд правильно вказав на відсутність умов та підстав для
його звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 309 КК.
Детальніше з текстом постанови ВС від 02.09.2021 у справі No 184/2324/19 (провадження No 51-5377км20) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/99482664