Про арешт майна: сучасні виклики застосування КПК України крізь призму практики ЄСПЛ і Верховного Суду розповіла суддя Стрийського міськрайонного суду Львівської області, викладач Львівського регіонального відділення Національної школи суддів України Вікторія Бучківська під час заходу з підвищення професійного рівня адвокатів, що відбувся у Вищій школі адвокатури НААУ.
Лектор докладно проаналізувала разом з учасниками судову практику щодо арешту майна, а саме:
1. Стандарт мотивування ухвали про арешт майна.
2. Принцип пропорційності та захист права власності (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
3. Арешт майна третіх осіб і добросовісних набувачів.
4. Тривалість арешту та обов’язок держави обґрунтовувати його подальше застосування.
5. Єдність чи розбіжності підходів Верховного Суду та ЄСПЛ до оцінки підстав арешту майна.
6. Практика ВРП щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.
У рамках характеристики арешту майна акцентовано на наступному:
1. Стандарт мотивування ухвали про арешт майна
Формальне мотивування ухвали про арешт майна створює значні ризики, оскільки воно унеможливлює перевірку законності судового рішення, позбавляє власника майна ефективного права на захист та створює загрозу свавільного втручання у право власності.
У судовій практиці Верховного Суду наголошується, що слідчий суддя під час розгляду клопотання зобов’язаний:
1. Встановити правову підставу для арешту;
2. Перевірити достатність наданих доказів;
3. Оцінити можливі наслідки арешту;
4. Вмотивувати, чому застосування менш обмежувальних заходів є недостатнім.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), обов’язок мотивувати судові рішення є невід’ємною складовою права на справедливий суд. Недостатнє мотивування розглядається як можливе свавільне втручання держави у майнові права. Судове рішення повинно містити конкретні фактичні обставини, аналіз доказів, пояснення необхідності арешту та обґрунтування недостатності менш обмежувальних заходів, оскільки формальні або шаблонні рішення ЄСПЛ розцінює як прояв свавілля.
2. Принцип пропорційності та захист права власності (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції)
Навіть за наявності законних підстав для арешту майна суд зобов’язаний оцінити пропорційність такого втручання. Слідчий суддя має надати відповіді на питання: чи переслідує арешт законну мету, чи є він необхідним, чи можна досягти цієї мети менш обмежувальними засобами, і чи не покладає арешт надмірний тягар на власника.
ЄСПЛ сформував класичний трискладовий тест пропорційності:
Законність втручання (Lawfulness) — втручання має бути передбачене законом, здійснюватися компетентним органом та відповідати вимогам якості закону (доступність, передбачуваність, відсутність свавілля);
Легітимна мета — забезпечення збереження речових доказів, можливої конфіскації, спеціальної конфіскації або відшкодування шкоди потерпілому (якщо фактична мета відсутня або відпала, арешт стає необґрунтованим);
Справедливий баланс (Fair Balance) — дотримання балансу між інтересами кримінального правосуддя та правом особи мирно володіти своїм майном без покладення надмірного індивідуального тягаря (individual and excessive burden). Невиконання хоча б одного з цих критеріїв становить порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Судова практика ЄСПЛ з цього питання включає такі рішення:
1) «Denisova and Moiseyeva v. Russia» (2010, §§ 47, 48, 55, 64) — стаття 1 Першого протоколу застосовується до наявного майна та законних очікувань; також висвітлено необхідність забезпечення справедливого балансу та можливості оскарження при визначенні часток подружжя у майні, що підлягає конфіскації;
2) «Sporrong and Lönnroth v. Sweden» (1982), «G.I.E.M. and Others v. Italy» (2018), «Gabrić v. Croatia» (2009) — застосування правила «трьох правил» аналізу втручання у право власності;
3) «Democracy and Human Rights Resource Centre and Mustafayev v. Azerbaijan» (2021), «Imeri v. Croatia» (2021), «Spasov v. Romania» (2022) — дотримання принципів законності та передбачуваності норм закону;
4) «JGK Statyba Ltd and Guselnikovas v. Lithuania» (2013), «Pendov v. Bulgaria» (2020), «Todorov and Others v. Bulgaria» (2021), «Yaşaroğlu v. Türkiye» (2023), «B.K.M. Lojistik Tasimacilik Ticaret Limited Sirketi v. Slovenia» (2017) — оцінка дотримання справедливого балансу та відсутності надмірного тягаря;
5) «Uzan and Others v. Turkey» — оцінка надмірності тягаря з урахуванням тривалості обмежень (від 10 до 15 років) та їх автоматичного, систематичного характеру;
6) «Waldemar Novakowski v. Poland» (2012) — визнання конфіскації майна (колекції зброї) позбавленням майна за умов припинення провадження через малозначність.
3. Арешт майна третіх осіб і добросовісних набувачів
Якщо власник майна не є підозрюваним у кримінальному провадженні, держава повинна особливо ретельно обґрунтувати причетність майна до злочину, необхідність його арешту та неможливість досягнення мети менш обмежувальними заходами. Права добросовісного власника користуються підвищеним захистом. Під час розгляду суд повинен з’ясувати: який зв’язок існує між майном і злочином, чи знав власник про злочинне походження майна, та чи є особа добросовісним набувачем.
Практика Верховного Суду вказує, що треті особи мають самостійні процесуальні гарантії та право на ефективне оскарження арешту, а відсутність статусу підозрюваного не позбавляє їх права на судовий захист.
Практика ЄСПЛ щодо третіх осіб і добросовісних володільців:
1) «Korshunova v. Russia» (2022) та «Căpăţînă v. Romania» (2023) — необхідність забезпечення балансу при накладенні арешту на майно з метою збору доказів проти третьої сторони;
2) «Ferhatović v. Slovenia» (2022) — надання процесуальних гарантій особі, щодо якої немає обвинувального вироку;
3) «SCI Le Château du Francport v. France» (2022) — обов’язок держави запобігати псуванню арештованого майна;
4) «Andonoski v. the Former Yugoslav Republic of Macedonia» (2015) — конфіскація автомобіля таксі у разі зняття обвинувачення з водія за браком доказів обізнаності про правопорушення визнана порушенням;
5) «S.C. Service Benz Com S.R.L. v. Romania» (2017) — недопустимість безстрокової конфіскації майна компанії за злочин клієнта без можливості відновлення права власності;
6) «B.K.M. Lojistik Tasimacilik Ticaret Limited Sirketi v. Slovenia» (2017) — арешт та продаж вантажівки компанії через контрабанду, вчинену третьою особою;
7) «Yaşar v. Romania» (2019) — можливість доведення добросовісності власником судна, яке використовувалося екіпажем третьої сторони без його відома;
8) «AGOSI v. the United Kingdom» (1986), «Air Canada v. the United Kingdom» (1995), «C.M. v. France» (2001) — стандарти захисту прав та надання можливості оскарження заходу добросовісними власниками.
4. Тривалість арешту та обов’язок держави обґрунтовувати його подальше застосування
КПК України не містить граничного строку існування арешту майна. Проте, як підкреслює ЄСПЛ, з плином часу органи влади повинні щоразу доводити збереження ризиків, необхідність арешту та його пропорційність. Автоматичне збереження або продовження арешту лише через факт триваючого розслідування суперечить Конвенції. Держава не може утримувати майно на невизначений термін без надання особі можливостей звернутися до суду для його повернення («Călin v. Romania», 2022; «Rustamkhanli v. Azerbaijan», 2024).
Судова практика щодо тривалості та скасування арешту:
1) «Smirnov v. Russia» (2007) (ЄСПЛ) — утримання майна (комп’ютерів/телефонів) є законним лише доти, доки це необхідно для розслідування; після скопіювання даних утримання фізичних носіїв порушує статтю 1 Першого протоколу;
2) Постанова Верховного Суду — сам факт існування кримінального провадження не виправдовує багаторічне обмеження права власності;
3) Постанова Об’єднаної палати ККС ВС від 15.04.2024 у справі № 554/2506/22 — закриття кримінального провадження слідчим або прокурором в силу ч. 4 ст. 132 КПК України автоматично припиняє дію заходів забезпечення, у тому числі арешту майна;
4) Постанова Об’єднаної палати ККС ВС від 20.05.2024 у справі № 712/191/23 — процедура за ст. 174 КПК України є ефективним механізмом захисту rights власності, а ухвала слідчого судді про скасування арешту майна є остаточною і не підлягає апеляційному оскарженню стороною обвинувачення.
5. Єдність чи розбіжності підходів Верховного Суду та ЄСПЛ до оцінки підстав арешту майна
Підходи Верховного Суду та ЄСПЛ демонструють єдність: обидві інстанції вимагають суворого дотримання принципу законності, наявності легітимної мети, оцінки обґрунтованості підозри, встановлення зв’язку майна з правопорушенням, дотримання пропорційності та обов’язкового наведення належних мотивів. Обидва суди відкидають формальні рішення та автоматичне тривале обмеження прав.
Правові позиції Верховного Суду щодо оцінки підстав та процедури арешту:
1. Постанова ВС від 01.12.2022 у справі № 522/7836/21 — слідчий суддя здійснює судовий контроль за дотриманням прав осіб, але не повинен втручатися в процесуальну діяльність слідчого чи вказувати йому, яке рішення той має прийняти;
2. Постанова ВС/ККС від 08.12.2020 у справі № 234/17070/19 — у разі закриття справи слідчим доля речових доказів вирішується судом, а не слідчим суддею;
3. Постанова ВП ВС від 10.09.2020 (справа № 11-904сап19) та Постанова ВП ВС від 05.11.2019 (справа № 9901/763/18) — клопотання про арешт тимчасово вилученого майна (у тому числі під час обшуку за ухвалою) має бути подано не пізніше наступного робочого дня або протягом 48 годин відповідно, інакше майно підлягає негайному повернуто;
4. Постанова ККС ВС від 23.01.2020 у справі № 457/1485/13-к — КПК не вимагає накладення арешту на речі та документи, дозвіл на відшукання яких прямо надано в ухвалі про проведення обшуку;
5. Постанова ККС ВС від 20.05.2025 у справі № 461/966/20 — медична картка потерпілого, що перебуває у володінні слідчого, не є майном у розумінні ч. 1 ст. 170 КПК, тому арешт на неї не накладається;
6. Постанова ВС від 13.06.2023 у справі № 572/1861/18 — розгляд клопотання про арешт тимчасово вилученого майна з порушенням строків не тягне за собою автоматичної недопустимості арештованих речових доказів.
6. Практика ВРП щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності
При розгляді дисциплінарних справ Велика Палата Верховного Суду чітко розмежовує судовий контроль та дисциплінарну відповідальність, наголошуючи, що Вища рада правосуддя не є органом судочинства і не має повноважень оцінювати законність судового рішення чи перевіряти його правовий зміст.
Ключова практика ВРП та ВП ВС у дисциплінарних провадженнях:
1. Постанова ВП ВС від 13.06.2024 у справі № 990SCGC/2/24 — ВП ВС критично оцінила висновки ВРП щодо «відсутності належного обґрунтування клопотання слідчого», вказавши, що оцінка обґрунтованості клопотання є виключною компетенцією суду. Також ВП ВС зазначила, що вихід слідчого судді за межі повноважень при зобов’язанні повернути майно є наслідком неналежного ставлення, але не є «етичним проступком» за п. 3 ч. 1 ст. 106 Закону № 1402-VIII, який вимагає оцінки діяння через морально-етичні якості;
2. Постанова ВП ВС від 30.01.2025 у справі № 990SCGC/17/24 — слідчому судді не може бути поставлено в провину факт того, що слідчий або прокурор у подальшому не звернувся з клопотанням про арешт майна, вилученого під час дозволеного судом обшуку;
3. Постанова ВП ВС від 23.09.2021 у справі № 11-90сап21 — тлумачення закону суддею не може бути підставою для дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості. Якщо власника майна не було належно повідомлено про розгляд, але він скористався правом на апеляційне оскарження і скасував ухвалу, це свідчить про відсутність істотних негативних наслідків та підстав для дисциплінарного стягнення;
4. Рішення ВРП № 1682/2дп/15-21 від 26.07.2021, Рішення ВРП № 2279/2дп/15-20 від 27.07.2020 та Постанова ВП ВС від 23.05.2024 у справі № 990/75/24 — накладення арешту на посіви/врожай із забороною його збирання без встановлення правових підстав, що створило загрозу знищення майна та позбавило власника права ним розпоряджатися, визнано істотним порушенням та ненаведенням мотивів судового рішення;
5. Постанова ВП ВС від 20.02.2025 у справі № 990SCGC/25/24 — розгляд клопотання про арешт тимчасово вилученого майна без участі та повідомлення власника, а також одноособовий розгляд суддею заяви про свій власний самовідвід утворює склад дисциплінарного проступку за пп. «д» п. 1 ч. 1 ст. 106 Закону «Про судоустрій і статус суддів».
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.