Проблема сучасного правозастосування у тому, що закон використовується формально. І сьогодні – це глобальна світова проблема, яка стосується не лише України. Але треба також усвідомлювати, що усе відбувається нашими руками, і даність формується у залежності від того, чи віддаємо ми собі звіт нашим вчинкам.
Продовжуючи тему конфлікту між адвокатурою та суддями ВАКС, дедалі очевидним є прикрий факт, що формальне використання закону, на який судді не зважають, пов’язане з тим, що занадто очевидний інтерес у результаті. І тут згадується старе армійське: «Кажеш, не заводиться машина? Поїхали, потім заведеш…»
І саме на: «поїхали» – акцентована увага деяких, не скажу, що усіх, суддів ВАКС.
Другий приклад роботи у цьому суді.
Колегія слухає справу по «Укрзалізниці» на підготовчому провадженні. Слухання розпочате рік тому. І тут після першого призначеного судового засідання у справі № 1 до суду заходить новий обвинувальний акт №2 стосовно двох фігурантів, щодо яких уже відбувається слухання по першому обвинувальному акту, де фігурантів п’ять. Обставини однакові.
Адвокати, готуючись до справи, звертають увагу на наступне: авторозподіл обвинувального акту №2 фактично не відбувся та суд дивним чином використав ст.334 КПК, де у звіті про авторозподіл вказано, що склад суду у обвинувальному акті №2 передається колегії, що розглядає обвинувальний акт №1 для «вирішення питання про об’єднання». Однак, справі №2 присвоюється інший номер провадження. Хм… А як же принцип випадковості при авторозподілі?
З огляду на це, виникає слушне запитання – чи колегія, що отримала справу без дотримання ст. 35 КПК, має право прийняти інше процесуальне рішення, окрім рішення про об’єднання або відмову у об’єднанні справи №1 та справи №2? Питання риторичне. І ми з колегою приймаємо рішення щодо тактики, використовуючи інструменти, адекватні ситуації.
Судова колегія не зважає на банальності («поїхали, потім заведеш») і, призначивши справу №2 у окремому судовому засіданні, за нашим клопотанням, приймає рішення про відмову у поверненні обвинувального акту прокурору у цій справі, так і не прийнявши рішення про об’єднання справ у судовому засідання у справі №1! Отакої!
Це чергова процесуальна пастка. Чим думали – хто зна!
Що ж «на виході»? Процесуальне рішення щодо відповідності обвинувального акту закону у справі № 2 без вирішення питання про об’єднання у справі № 1 колегія помилково прийняла. Поки не буде цією ж колегією прийняте рішення у справі №1 саме про відмову (і ніяк не інше) у поверненні обвинувального акту, справа № 2 не може зрушитись з місця. І ми РІК! слухаємо заяви, клопотання, заперечення, відводи, тощо у справі №1, допоки у справі №2 ганебно порушуються розумні строки!!!!!
Аргумент залізний: у справі №1 сторона захисту позбавлена на розгляд клопотання про повернення обвинувального акту прокурору незалежним і безстороннім судом, бо іншого рішення, аніж відмовити у його поверненні, що б не писав у акті прокурор (хоч казку про колобка) суд не може. Бо він цілком і повністю тепер залежить від прийнятого ним же у порушення порядку автоматизованого розподілу справ рішення у справі № 2 про відмову у поверненні обвинувального акту. Бо коли у справі № 1 акт, допустимо таке, буде повернуто прокурору, то суд позбавлений можливості в принципі застосувати ст. 334 КПК. А подіти кудись справу №2 треба – не собі ж на пам’ять залишити! І справа №2 під гучні обвинувачення керівництва цього суду, Верховного суду, та інших структур судової влади «про затягування адвокатами розгляду справи у суді» уже РІК ПОСПІЛЬ, вкриваючись пилюкою, відкладається за ініціативи суду. Рік судової тяганини, без жодного судового засідання – корупція у чистому вигляді.
І як, шановно голово Вищого антикорупційного суду пані Олено Танасевич, Ви гадаєте – сприймаються заяви, клопотання та заперечення сторони захисту у справі №1? Думаєте, судді у цій справі виступають незалежними арбітрами, як це визначено законом? Extra legem. Як дратуючий фактор, і суд так реагує рік поспіль, бо адвокати вміють приймати виклики. А от суд то заперечення називає «завуальований відвід», бо не знає, з якого боку зайти, коли «машина не заводиться», бо не усвідомлює, що захист, на відміну від суду, не позбавлений у правових інструментах, а діє за принципом: дозволено те, що не заборонено. То називає адвокатів «недобросовісною стороною» у провадженні. Отакої у квадраті! То не може визначитись, як сприймати заперечення на дії колегії – дозволити їх читати вголос (а йде відеотрансляція, і так «невдобно» слухати про себе те, що є…), чи просто папір покласти у справу, а ще краще – відмовити у прийнятті і взагалі не бачити, що там пише ця «недобросовісна сторона»!!! Отакої в кубі!
Тут ключовим є фактор довіри. І адвокати у цій справі, розробивши тактику захисту, документують абсолютну неспроможність суду прийняти об’єктивне і неупереджене рішення. Бо суд не може використати дискрецію, а змушений ухвалити прогнозоване, а тому, завідомо не законне рішення.
Офіс Генерального прокурора та Рада суддів України – РАТУЙТЕ, бо НААУ взагалі та адвокати зокрема тиснуть!!!
Коли, повторююсь, суддя добросовісно слідує закону, тоді сторона захисту може розраховувати на законне рішення, діє у згоді із судом, тоді сторона завжди добросовісна, але окремі дії учасників процесу можуть бути визнані зловживанням правом, а тут суд сам заплутався у процесі, як у трьох соснах. Якщо суддя діє за принципом «поїхали, потім заведеш», то як можна йому довіряти долю людини, яка не визнана злочинцем, однак, завдання визнати уже поставлене? І тоді конфлікт – питання часу.
Матеріал надано прес-службою Національної асоціації адвокатів України.