Верховний Суд постановою від 10 вересня 2026 року у справі № 640/3186/19 (адміністративне провадження № К/990/42657/24; колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі судді-доповідача Єресько Л.О., суддів Загороднюка А.Г. та Соколова В.М.) задовольнив касаційну скаргу Державної аудиторської служби України та скасував постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року, залишивши в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 9 грудня 2021 року. Тим часом апеляційна постанова, яку Верховний Суд щойно скасував, по суті визнавала законною премію колишньому голові правління НАК «Нафтогаз України» Андрію Коболєву у розмірі 228 834 009,69 грн та законним списання дебіторської заборгованості на 11 762 126,61 грн — і саме це визнання виявилося скасованим не тому, що Верховний Суд не погодився з цими висновками по суті, а тому що визнав: Коболєв, як особа, що не була стороною справи, не мав процесуального права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. Верховний Суд прямо утримався від оцінки законності самої премії чи списання заборгованості — ці питання постановою від 10 вересня 2026 року по суті не вирішені й лишаються процесуально невідкритими.
Обставини справи
У лютому 2019 року ПАТ «НАК «Нафтогаз України» звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної аудиторської служби України про визнання протиправною та скасування вимоги відповідача від 20.02.2019 № 05-14/92-2019 «Щодо усунення порушень законодавства». Вимога була сформована на підставі акта планової виїзної ревізії фінансово-господарської діяльності компанії від 27.12.2018 № 05-21/6 за період з 1 квітня 2017 року по 30 вересня 2018 року і містила два пункти: (1) опрацювати матеріали ревізії та усунути виявлені порушення в установленому порядку; (2) розглянути питання про притягнення винних працівників до відповідальності. Серед виявлених ревізією порушень вимога називала виплату голові правління Андрію Коболєву премії у розмірі 228 834 009,69 грн з посиланням на перевищення обмежень, установлених постановою Кабінету Міністрів України від 19.05.1999 № 859, безпідставне, за висновком ревізорів, списання дебіторської заборгованості на 11 762 126,61 грн (509 592,74 дол. США), а також низку порушень під час державних закупівель.
Позов «Нафтогазу» пройшов кілька кіл розгляду. Окружний адміністративний суд міста Києва 07.10.2019 відмовив у задоволенні позову повністю, визнавши, що вимога не встановлює чіткого обов’язку і тому не порушує інтересів компанії; Шостий апеляційний адміністративний суд 23.07.2020 залишив цю відмову в силі, змінивши мотивування. Верховний Суд постановою від 12.03.2021 скасував обидва рішення і повернув справу на новий розгляд, роз’яснивши, що вимога контролюючого органу обов’язкова лише в частині усунення порушень, а виявлені збитки не можуть бути примусово стягнуті на її підставі — вони відшкодовуються добровільно або за окремим позовом органу фінансового контролю. За результатами нового розгляду Окружний адміністративний суд 11.08.2021 знову відмовив «Нафтогазу» в позові, а Шостий апеляційний адміністративний суд 09.12.2021 залишив цю відмову без змін. Касаційну скаргу «Нафтогазу» на ці рішення Верховний Суд повернув ухвалою від 02.02.2022 через недоліки її оформлення; повторно компанія до Верховного Суду не зверталася, і рішення 2021 року набрали законної сили.
19 січня 2023 року Національне антикорупційне бюро України та Спеціалізована антикорупційна прокуратура повідомили Андрію Коболєву про підозру за частиною п’ятою статті 191 Кримінального кодексу України в межах кримінального провадження № 42018000000001782 — обґрунтованість підозри в матеріалах кримінального провадження, за змістом самої постанови, підкріплювалася, з-поміж іншого, саме вимогою Держаудитслужби від 20.02.2019 та актом ревізії, на підставі якого її складено. 23 січня 2023 року Коболєв, не будучи стороною адміністративної справи, подав апеляційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду від 11.08.2021, яке на той момент уже понад рік як набрало законної сили за результатами перегляду за скаргою самого «Нафтогазу», — стверджуючи, що це рішення вирішило питання про його права та інтереси без його участі.
Шлях цієї скарги через апеляційну й касаційну інстанції виявився також не одноразовим. Шостий апеляційний адміністративний суд спершу відмовив у відкритті апеляційного провадження (24.04.2023) через пропуск строку; Верховний Суд постановою від 18.10.2023 скасував цю відмову й направив справу для продовження розгляду, вказавши, що питання про наявність у Коболєва процесуального права на оскарження може бути вирішене лише в межах відкритого апеляційного провадження. Апеляційний суд відновив строк і відкрив провадження (30.10.2023), однак постановою від 15.02.2024 відмовив Коболєву в задоволенні його скарги — на цьому етапі апеляційний суд, розглядаючи скаргу по суті, визнав постанову Кабінету Міністрів України № 859 застосовною до спірних правовідносин, тобто фактично підтримав позицію ревізорів. Коболєв оскаржив і це рішення в касаційному порядку; Верховний Суд постановою від 02.07.2024 частково задовольнив його скаргу, скасувавши постанову апеляційного суду через те, що той знову не з’ясував належним чином, чи взагалі вирішувалося рішенням суду першої інстанції питання про права Коболєва, перш ніж переходити до розгляду скарги по суті.
23 вересня 2024 року Шостий апеляційний адміністративний суд, розглянувши справу вчетверте, повністю задовольнив апеляційну скаргу Коболєва: скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій 2021 року і своєю постановою визнав вимогу Держаудитслужби від 20.02.2019 протиправною та скасував її повністю. У цій постанові апеляційний суд визнав, по-перше, що Коболєв мав право на оскарження, оскільки вимога й акт ревізії безпосередньо покладені в основу підозри проти нього; по-друге, і по суті самих порушень, — що виплата премії не порушувала постанову № 859, оскільки положення про преміювання компанії передбачало право наглядової ради чи правління призначати додаткову премію понад базові розміри, а наглядова рада фактично уповноважила таку виплату (що підтверджувалося, зокрема, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 327-р і висновком науково-правової експертизи Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України від 12.03.2019); списання дебіторської заборгованості також визнано законним з огляду на остаточні арбітражні рішення у справах між «Нафтогазом» і «Газпромом», які апеляційний суд визнав належними первинними документами бухгалтерського обліку.
Держаудитслужба оскаржила цю постанову в касаційному порядку, наполягаючи, що вимога контролюючого органу породжує обов’язки виключно для підконтрольної юридичної особи — «Нафтогазу», а не для фізичної особи, чиї права нею безпосередньо не визначаються; використання вимоги як доказу в не пов’язаному напряму кримінальному провадженні, за доводами касаційної скарги, є лише опосередкованим наслідком, недостатнім для права на оскарження. Верховний Суд постановою від 10 вересня 2026 року з цим погодився.
Правова кваліфікація
Що саме вирішив Верховний Суд: питання процесуальної правосуб’єктності, а не законності премії
Частина перша статті 293 Кодексу адміністративного судочинства України надає право на апеляційне оскарження особам, які не брали участі у справі, лише за умови, що суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов’язки. За усталеною практикою Верховного Суду, на яку посилається сама постанова від 10 вересня 2026 року (з-поміж іншого — постанови від 20.05.2025 у справі № 140/10477/23 та від 23.07.2026 у справі № 320/49040/23), необхідний для цього зв’язок повинен бути «очевидним та безумовним, а не ймовірним», підтвердженим прямо в мотивувальній або резолютивній частині рішення, — будь-який інший правовий зв’язок до уваги не береться. Верховний Суд визнав, що вимога Держаудитслужби, адресована виключно «Нафтогазу» як юридичній особі, породжує правові наслідки саме для нього, а її використання як доказу в кримінальному провадженні проти Коболєва є, за формулюванням постанови, зв’язком «опосередкованого характеру», що виходить за межі предметної юрисдикції адміністративного суду і не підтверджує існування публічно-правового спору саме між Коболєвим і Держаудитслужбою.
Правовий наслідок цього висновку — суто процесуальний: якщо особа не мала права на подання апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не мав права відкривати провадження за цією скаргою чи переглядати оскаржуване рішення по суті, а тому вся постанова від 23 вересня 2024 року, включно з її висновками про законність премії й списання заборгованості, підлягає скасуванню саме як постановлена за відсутності процесуального права на звернення — без окремої оцінки Верховним Судом того, чи були ці висновки по суті правильними. Постанова прямо це підтверджує: перевірка права особи на звернення до суду з апеляційною скаргою передує розгляду питання про правомірність оскаржуваного рішення, і відсутність такого права є самостійною підставою для відмови в розгляді скарги, незалежно від змісту висновків, які в ній оскаржувалися.
Природа вимоги контролюючого органу: обов’язок для підконтрольної установи, а не автоматичне стягнення збитків
Пункт 7 частини першої статті 10 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» надає органу державного фінансового контролю право пред’являти керівникам підконтрольних підприємств обов’язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства. Як зазначив Верховний Суд ще в постанові від 12.03.2021 у цій самій справі, така вимога є обов’язковою лише в частині усунення порушень (коригування діяльності підконтрольної установи); виявлені збитки, навіть якщо їх розмір названо у вимозі, не можуть бути примусово стягнуті на її підставі — вони відшкодовуються добровільно або за окремим позовом органу фінансового контролю до винних осіб. Це розмежування має значення й поза межами цієї справи: сама по собі вимога контролюючого органу — це не судове встановлення розміру заподіяної шкоди, а індивідуально-правовий акт, законність якого перевіряється судом лише за позовом його адресата.
Кримінальне провадження залишається окремим, незавершеним треком
Обставина, що вимога Держаудитслужби та акт ревізії фігурують у матеріалах кримінального провадження № 42018000000001782 як докази на обґрунтування підозри Коболєву за частиною п’ятою статті 191 Кримінального кодексу України, не означає автоматичного перенесення адміністративних висновків ревізорів у кримінальний процес: питання про доведеність цієї підозри поза розумним сумнівом підлягає вирішенню виключно судом у кримінальному провадженні за правилами оцінки доказів, установленими Кримінальним процесуальним кодексом України, а не констатацією адміністративного спору, який, за наслідками розгляду Верховним Судом, взагалі не досяг стадії перегляду по суті за скаргою Коболєва. Наведена кваліфікація дій за частиною п’ятою статті 191 Кримінального кодексу України є змістом повідомлення про підозру, а не встановленим судом фактом.
Чому це важливо
Ця справа — показовий приклад розбіжності між публічним поданням процесуального результату та його фактичним юридичним змістом, яка має значення передусім для сторони, що програла в питанні власне процесуального права на захист. Єдиний суд, який протягом семирічного розгляду цієї справи дійшов висновків по суті спору про законність премії та списання заборгованості, — Шостий апеляційний адміністративний суд у постанові від 23 вересня 2024 року, — визнав обидва платежі законними; ця постанова скасована не тому, що вищий суд визнав її помилковою по суті, а тому, що особа, на користь якої вона ухвалена, не мала, за висновком Верховного Суду, процесуального права ініціювати її перегляд. Це принципова відмінність для стратегії подальшого захисту: рішення про відсутність процесуальної правосуб’єктності закриває конкретний процесуальний шлях, яким скористався Коболєв, але не є встановленням судом факту протиправності преміювання чи списання заборгованості, і не визначає результату окремого кримінального провадження, в якому питання законності цих операцій може й повинно оцінюватися заново, на основі повної сукупності доказів і за іншими процесуальними правилами.
Читайте також на ADVOKAT POST
- Вимога контролюючого органу про усунення виявлених порушень законодавства повинна бути здійснена в письмовій формі, сформована внаслідок реалізації органом своєї компетенції, містити чіткі, конкретні та зрозумілі приписи — та сама категорія акта Держаудитслужби, законність форми й змісту якого прямо визначає можливість його оскарження підконтрольною установою.
- Щодо оскарження рішення Апеляційної палати ВАКС в касаційному порядку у Верховному Суді зацікавленими особами, права яких порушені внаслідок прийняття такого рішення — та сама стаття 293 Кодексу адміністративного судочинства України про право особи, яка не брала участі у справі, на оскарження рішення, застосована Верховним Судом до іншої категорії спорів так само обмежувально щодо кола осіб, які мають право на захист.
- На жаль, суб’єкти владних повноважень на практиці не завжди пам’ятають про свій обов’язок доводити законність та обґрунтованість їхніх рішень: суддя ВС Бевзенко — тягар доведення правомірності рішення покладається на суб’єкта владних повноважень, а не на особу, яка його оскаржує; це стандартне правило залишається чинним для будь-якого майбутнього розгляду законності самої вимоги Держаудитслужби по суті.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.