Критеріями оцінки доказів є їх допустимість, належність, достовірність та достатність. У судовій практиці трапляються випадки, коли суд оцінює докази з точки зору належності, а потім у висновку зазначає, що доказ є недопустимим. Щоб не плутати ці критерії, потрібно зважати на те, що допустимість – зовнішня властивість доказів, а належність – внутрішня. Докази є допустимими, якщо вони отримані у встановленому законом порядку. Належність доказів – це можливість на підставі фактичних даних встановлювати наявність чи відсутність обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні та визначені в ст. 91 КПК України.
Про це розповів суддя Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Сергій Фомін, повідомляє Судова влада.
Доповідач звернув увагу на те, що на практиці виникає багато запитань щодо належного суб’єкта як передумови допустимості отриманих доказів, та навів приклади судових рішень ККС ВС.
Так, об’єднана палата ККС ВС зробила висновок про те, що рішення про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора в конкретному кримінальному провадженні, та в разі необхідності – групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, обов’язково повинно прийматись у формі постанови, що має міститись у матеріалах досудового розслідування для підтвердження факту наявності повноважень. Така постанова має відповідати передбаченим КПК України вимогам до процесуального рішення у формі постанови, зокрема бути підписаною службовою особою, яка її прийняла.
Відсутність зазначеної постанови в матеріалах досудового розслідування або її непідписання керівником відповідного органу прокуратури обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані під наглядом і процесуальним керівництвом прокурора (прокурорів), який не мав на те законних повноважень (постанова ОП ККС ВС від 22 лютого 2021 року у справі № 754/7061/15, провадження № 51-4584кмо18).
Сергій Фомін також висвітлив висновки ОП ККС ВС:
- щодо реалізації Генпрокурором та керівництвом обласних прокуратур повноважень, передбачених ч. 5 ст. 36 КПК України, та про наслідки її недотримання (постанова ОП ККС ВС від 24 травня 2021 року у справі № 640/5023/19, провадження № 51-2917кмо20);
- про те, що рішення про призначення (визначення) групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування, визначення старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих, обов’язково приймається у формі, яка повинна відповідати визначеним кримінальним процесуальним законом вимогам до процесуального рішення у формі постанови. Відсутність такого процесуального рішення в матеріалах кримінального провадження обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані неуповноваженою на те особою (постанова ОП ККС ВС від 4 жовтня 2021 року у справі № 724/86/20, провадження № 51-1353кмо21).
Крім того, доповідач акцентував на постанові від 14 лютого 2022 року (справа № 477/426/17, провадження № 51-4963кмо20), у якій ОП ККС ВС зробила такий висновок. Постанови керівника органу досудового розслідування про визначення слідчого або групи слідчих, старшого групи слідчих, які здійснювали досудове розслідування, можуть бути надані прокурором та оголошені під час судового розгляду у випадку, якщо під час дослідження доказів в учасників провадження виникне сумнів у їх достовірності, з огляду на те, що ці докази було зібрано неуповноваженими особами. Якщо в суді першої інстанції це питання не ставилось, а виникло під час апеляційного чи касаційного розгляду, такі процесуальні документи можуть бути надані суду апеляційної чи касаційної інстанції в межах перевірки доводів, викладених в апеляційній чи касаційній скарзі.