Європейський суд з прав людини 17 вересня 2026 року одноголосно визнав порушення Україною статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод — і в матеріальному, і в процесуальному аспектах — у справі особи з психічним розладом, якого під час примусової госпіталізації побили працівники державного будинку-інтернату (Strashunskyy v. Ukraine, заява № 6522/19, рішення від 17.09.2026).
Рішення ухвалене Палатою (П’ята секція) і поки не є остаточним: за статтею 44 § 2 Конвенції сторони мають тримісячний строк на звернення про передання справи на розгляд Великої палати.
Заявник, Олександр Страшунський, 1975 року народження, помер 21 липня 2020 року — за півтора року до останнього закриття кримінального провадження за фактом заподіяння йому тілесних ушкоджень і за три з половиною роки до остаточного закриття другого провадження щодо службової недбалості персоналу. Оскільки рішенням Смілянського місцевого суду Черкаської області від 24 червня 2016 року заявника було визнано недієздатним, у Страсбурзькому провадженні його інтереси представляла мати як опікун, а правову допомогу надавали адвокат С. А. Заєць та адвокат О. Семенюк, які практикують в Ірпені.
Що сталося 23 листопада 2016 року
За версією матері заявника, викладеною в матеріалах справи, вранці 23 листопада 2016 року троє працівників-чоловіків Звенигородського будинку-інтернату для громадян похилого віку та інвалідів увійшли до кімнати заявника і наказали йому збиратися — його мали перевезти до Черкаської обласної психіатричної лікарні. Заявник відмовився. Двоє працівників схопили його, третій почав бити його по голові, обличчю й тулубу; при цьому був присутній і спостерігав за подією медичний працівник закладу. Заявник отримав численні тілесні ушкодження — гематоми на руках і ногах, синці під очима, закриту черепно-мозкову травму із струсом мозку. Жодної медичної допомоги йому не надали ні до, ні під час транспортування; безпосередньо після прибуття до лікарні його оглянув лікар, який зафіксував струс мозку та численні гематоми (§ 7–8 рішення).
Наступного дня, 24 листопада 2016 року, Смілянський районний суд ухвалив рішення про примусову госпіталізацію заявника з підстав психічного здоров’я — тобто судове санкціонування було отримано вже після того, як силове перевезення й побиття відбулися.
Показовий факт, якому ЄСПЛ згодом надав самостійне доказове значення: того самого 24 листопада 2016 року директор будинку-інтернату видав наказ про накладення дисциплінарних стягнень на частину персоналу — молодшій медичній сестрі оголошено догану, а завідувачу господарства, лаборантці та підсобному робітнику — попередження, безпосередньо за грубе поводження (це формулювання наказу) із заявником під час його перевезення до лікарні (§ 10). Інакше кажучи, установа сама, ще до будь-якого зовнішнього розслідування, зафіксувала неналежну поведінку своїх працівників — обставина, яка прямо суперечить версії про те, що тілесні ушкодження заявник отримав виключно через власну агресивну поведінку.
Шість років, дві паралельні справи і жодної судово-медичної експертизи
За скаргою матері заявника 17 грудня 2016 року поліція відкрила кримінальне провадження за фактом заподіяння легких тілесних ушкоджень; 26 вересня 2017 року — друге провадження, за фактом службової недбалості персоналу. Обидва провадження слідчий закривав неодноразово — за встановленими Судом фактами, останні рішення про закриття датовані 30 січня 2021 року (тілесні ушкодження) та 31 січня 2024 року (недбалість), — і щоразу з тим самим висновком: заявник не виконував вказівок персоналу, поводився агресивно, ламав меблі та завдав тілесних ушкоджень одному з працівників, а отримані ним травми стали наслідком того, що під час спроб його утримати він неодноразово падав.
Двічі національний суд визнавав це розслідування недостатнім і скасовував рішення про закриття. 19 лютого 2018 року суд вказав, що слідчий, попри дві суперечливі версії події, не отримав висновку судово-медичної експертизи про можливий механізм утворення ушкоджень, і окремо наголосив, що заявник — особа з психічним розладом, яка перебувала в будинку-інтернаті під повним контролем держави, а тому державні агенти були зобов’язані забезпечити його життя й здоров’я (§ 16). 30 жовтня 2018 року суд повторно скасував закриття провадження, додатково вказавши, що слідство так і не встановило, які саме службові функції виконували працівники, що застосували силу до заявника, і чи входило до їхніх посадових обов’язків поводження з пацієнтами такого профілю (§ 18).
ЄСПЛ визнав, що жодна з цих двох вказівок національного суду виконана не була: судово-медичну експертизу так і не призначили, а кваліфікацію й посадові функції працівників, які утримували заявника й супроводжували його до лікарні, так і не з’ясували (§ 40). Суд окремо зазначив, що слідство жодного разу не оцінило факт накладення дисциплінарних стягнень на працівників за грубе поводження із заявником — обставину, яка прямо ставить під сумнів версію про те, що заявник сам винен у своїх травмах (§ 41). На цій підставі ЄСПЛ одноголосно визнав порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції: розслідування не було ефективним, оскільки не дало змоги встановити, чи зробив персонал усе можливе, щоб уникнути застосування сили, і чи було застосування сили виправданим і суворо необхідним (§ 42).
Матеріальний аспект: тягар доведення лежав на державі — і держава його не виконала
За усталеною практикою ЄСПЛ, коли особа перебуває під повним контролем державних агентів, будь-яке застосування фізичної сили, не викликане суворою необхідністю з огляду на поведінку цієї особи, принижує людську гідність і в принципі є порушенням статті 3 Конвенції; тягар доведення того, що застосована сила була суворо необхідною і пропорційною, лежить на державі (Bouyid v. Belgium [GC], заява № 23380/09, §§ 88–90, 100–101, ECHR 2015). Суд також послідовно враховує підвищену вразливість осіб з психосоціальною інвалідністю при оцінці відповідності поводження з ними статті 3 (Keenan v. the United Kingdom, заява № 27229/95, § 111, ECHR 2001-III; Bouyid, там само; Spivak v. Ukraine, заява № 21180/15, § 174, 5 червня 2025 року — усі посилання наведено за текстом самого рішення у справі Страшунського).
Уряд у цій справі не подав жодних заперечень по суті, обмежившись позицією про неприйнятність скарги (§ 33). ЄСПЛ визнав, що заявник — особа з підтвердженою вразливістю, яка перебувала під повним контролем закладу, — не був забезпечений рівнем захисту, співмірним його становищу: він отримав задокументовані ушкодження за обставин, щодо яких не доведено, що вони були неминучими або що дії персоналу відповідали позитивному обов’язку держави захищати фізичну недоторканність і гідність заявника (§ 56). Суд додатково зауважив, що госпіталізація не мала ознак невідкладності — заявника направив на лікування лікар-психіатр заздалегідь, тобто персонал мав час підготуватися до можливого спротиву, а матеріали справи не підтверджують, що працівники, залучені до госпіталізації, мали для цього необхідну кваліфікацію чи підготовку до роботи з особами з психічними розладами (§§ 53–54). На цій підставі Суд одноголосно визнав порушення й матеріального аспекту статті 3 Конвенції.
Справедлива сатисфакція
Суд присудив заявнику 7 000 євро моральної шкоди (заявлену суму — повністю) та 5 000 євро компенсації судових витрат (за клопотання про 9 414 євро, які Уряд заперечував як надмірні й необґрунтовані з огляду на залучення двох адвокатів) (§§ 59–64).
Що це означає для практики
Рішення підтверджує усталений у практиці ЄСПЛ проти України підхід: сам факт задокументованих тілесних ушкоджень, отриманих особою під повним контролем державного закладу, перекладає тягар доведення на державу, а посилання слідства на “агресивну поведінку” постраждалого не звільняє від обов’язку призначити судово-медичну експертизу і з’ясувати кваліфікацію персоналу, що застосував силу, — тим більше коли сам заклад дисциплінарно покарав своїх працівників за те саме поводження, яке слідство визнало правомірним. Для представників заявників у подібних справах проти державних інтернатів і психіатричних закладів рішення дає конкретний орієнтир доказування: наявність внутрішнього дисциплінарного стягнення закладу практично унеможливлює для держави подальше обстоювання версії про виключну вину постраждалого.
Читайте також на ADVOKAT POST
- Заборона катування крізь призму статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод: Ігор Караман — розгорнутий виклад позитивних зобов’язань держави за статтею 3, включно з обов’язком ефективного розслідування, застосованим і в справі Страшунського.
- Реагування адвокатами на неефективність досудового розслідування. Про практику ЄСПЛ та ВС: адвокат Ірина Гловюк — стандарти ефективності розслідування за практикою ЄСПЛ, якими Суд оперував і в цій справі.
- Позбавлення можливості бути заслуханою під час розгляду справи в суді, який постановив ухвалу про застосування примусових заходів медичного характеру – порушення — інша справа проти України про процесуальні гарантії осіб з психічним розладом у примусових медичних провадженнях.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.