Обставини справи
Справа стосувалася скарги заявниці за статтею 6 Конвенції на несправедливість кримінального провадження проти неї, в результаті якого вона була поміщена до психіатричного закладу.
У листопаді 2013 року проти заявниці було порушено кримінальну справу за заявою Н., дружини чоловіка, якого заявниця нібито переслідувала, в якій Н. стверджувала, що заявниця напала на неї на вулиці.
30 січня 2014 року у присутності адвоката з надання безоплатної правової допомоги К. заявниці було пред’явлено обвинувачення в умисному нанесенні Н.
легких тілесних ушкоджень та допитано. Заявниця заперечувала проти
звинувачення Н. У ході розслідування слідчий також допитав потерпілу та свідків, провів реконструкцію події без участі заявниці.
5 червня 2014 року комісія лікарів-психіатрів після проведення на запит слідчого стаціонарної судово-психіатричної експертизи заявниці надала висновок про те, що заявниця страждає на хронічну параноїдну шизофренію, яка проявляється у формі еротичного марення.
24 червня 2014 року у заяві, поданій до районного суду, прокурор звинуватив заявницю в умисному заподіянні потерпілій легких тілесних ушкоджень та просив винести постанову про примусову госпіталізацію заявниці до закладу з надання психіатричної допомоги, як це передбачено статтею 94 Кримінального кодексу України. Того ж дня слідчий надав К. доступ до матеріалів справи. К. не повідомив заявницю про це.
3 липня 2014 року районний суд провів підготовче судове засідання, на якому були присутні заявниця та К. За твердженням заявниці, вона дізналася про те, що справу було передано до суду, з повістки, яку отримала 2 липня 2014 року.
Оскільки К. відмовлявся співпрацювати, заявниця подала клопотання до центру з надання безоплатної правової допомоги і до суду з проханням замінити К. іншим адвокатом, стверджуючи, що він діяв всупереч її інтересам.
Заявниця також неодноразово намагалася самостійно ознайомитися із матеріалами справи у суді та прокуратурі, проте отримала відмову на тій підставі, що вона повинна була діяти через свого захисника, оскільки була особою, щодо якої запитуються примусові заходи медичного характеру.
9 липня 2014 року районний суд провів слухання у справі. Заявницю представляла новий адвокат Д., яка була призначена 8 липня 2014 року замість К., який захворів. На початку засідання прокурор попросив суд розглянути справу за відсутності заявниці, оскільки неповнолітній свідок боявся з’явитися до суду для дачі показань, побоюючись за своє життя і здоров’я. Посилаючись на статтю 512 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), прокурор стверджував, що присутність заявниці не була обов’язковою. Д. заявила, що вона не може висловити свою думку з цього питання, оскільки ще не бачила матеріалів справи, і попросила суд надати їй час для ознайомлення зі справою. Районний суд задовольнив клопотання прокурора і наказав заявниці залишити залу суду. Він постановив, що оскільки справа стосувалася неповнолітніх свідків і застосування примусових заходів медичного характеру, розгляд справи має відбуватися за відсутності заявниці, а її інтереси має представляти її захисник.
Суддя вирішив відкласти слухання справи, щоб надати Д. час для ознайомлення з матеріалами справи. При цьому він попросив Д. не повідомляти заявницю про дату наступного засідання.
Під час наступного судового засідання 14 липня 2014 року, яке відбулося без участі заявниці, Д. не оскаржувала допустимість жодного доказу і не висловлювала жодних заперечень чи зауважень. Під час свого заключного слова вона сказала, що залишає рішення на розсуд суду.
Того ж дня районний суд постановив ухвалу, якою встановив вчинення заявницею злочину у вигляді умисного заподіяння Н. тілесних ушкоджень, проте вказав, що вона не могла нести відповідальність за вказане правопорушення та потребувала примусового лікування у психіатричному закладі під стандартним наглядом.
Д. не подала апеляційну скаргу на цю ухвалу.
12 серпня 2014 року заявниця особисто подала апеляційну скаргу на ухвалу від 14 липня 2014 року, скориставшись при її підготовці допомогою адвоката за своїм вибором. Апеляційний суд надав їй повний доступ до матеріалів справи. У судовому засіданні 9 вересня 2014 року, яке відбулося у присутності заявниці,
прокурор висловив свою думку, що провадження у справі має бути закрито,
оскільки заявниця не мала права на апеляційне оскарження. Д. підтримала
думку прокурора. Апеляційний суд вирішив закрити апеляційне провадження без
розгляду справи по суті. Він встановив, що в такому випадку, згідно з українським законодавством, право на апеляційне оскарження має лише
захисник заявниці або її законний представник.
22 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ повернув касаційну скаргу заявниці без розгляду, зазначивши, що відповідно до чинного законодавства заявниця не мала права особисто подавати касаційну скаргу.
3 жовтня 2014 року заявницю було примусово госпіталізовано до закладу з надання психіатричної допомоги. 2 квітня 2015 року ухвалою районного суду її було звільнено з лікарні, а 17 листопада 2015 року районний суд припинив
примусові психіатричні заходи за заявою лікуючого психіатра заявниці, який вважав, що в її примусовому психіатричному лікуванні більше немає
необхідності.
Оцінка Суду
Щодо персональної присутності під час судового розгляду
Суд встановив, що, хоча право бути заслуханим у суді не є абсолютним, воно посідає настільки важливе місце в демократичному суспільстві та має настільки фундаментальне значення для захисту особи від свавілля з боку органів державної влади, що сам факт того, що особа страждає на психічне захворювання або визнана недієздатною, не може автоматично призвести до повного виключення здійснення цього права. Саме вразливість психічно хворого підсудного повинна посилювати необхідність підтримки його прав (див. G. v. France, № 27244/09, § 53, від 23 лютого 2012 року). У цьому контексті органи влади повинні проявити необхідну старанність для ефективного забезпечення права обвинуваченого бути присутнім і діяти особливо обережно при втручанні у це право, щоб не ставити психічно хворих осіб у невигідне становище порівняно з іншими обвинуваченими, які цим правом користуються (див. Valeriy Lopata v. russia, № 19936/04, § 125, від 30 жовтня 2012 року). Суд не був переконаний, що органи влади України виконали цей обов’язок у цій справі.
Суд зазначив, що немає жодних ознак того, що рішення про усунення заявниці від судового розгляду ґрунтувалося на її нездатності брати корисну участь у кримінальному провадженні. Фактично, суд першої інстанції ніколи не робив належної оцінки з цього приводу. З матеріалів справи випливає, що заявниця, чий стверджуваний психічний розлад ще не був підтверджений судом першої інстанції, була позбавлена права брати участь у судовому розгляді за клопотанням прокурора з метою забезпечення присутності свідка обвинувачення. Однак, навіть якщо припустити, що могла існувати необхідність захисту неповнолітнього свідка, який був уразливим, така мета могла виправдати лише виключення заявниці під час допиту цього свідка, а не під час усього судового розгляду. Крім того, Уряд не стверджував, що національний суд мав у своєму розпорядженні будь-які докази, які переконливо свідчили б про те, що поведінка або психічний стан заявниці перешкоджали їй викладати свої
доводи у відкритому судовому засіданні та належним чином захищати себе.
Хоча це правда, що згідно з національним законодавством, чинним на момент розгляду справи, присутність заявниці не була обов’язковою, вона була передбачена, якщо стан її здоров’я дозволяв їй брати корисну участь у судовому розгляді. Більше того, Пленум Верховного Суду України у постанові № 7 від 3 червня 2005 року спеціально доручив судам забезпечити участь у судових засіданнях осіб, щодо яких розглядається питання про застосування примусових заходів медичного характеру, за винятком випадків, коли характер їхнього стану перешкоджає цьому. Проте районний суд жодного разу не оцінював здатність заявниці постати перед судом.
З огляду на вищевикладене та з огляду на важливість результатів розгляду для заявниці, районний суд, з метою забезпечення справедливості кримінального провадження, не повинен був приймати рішення у справі заявниці без спостереження за її поведінкою, перевірки достовірності її показань та порівняння їх з показаннями потерпілої, інтереси якої необхідно було захистити, та свідків. Не розглядаючи якість юридичного представництва заявниці на цьому етапі, Суд зазначив, що присутність захисника під час провадження не могла компенсувати нездатність заявниці самостійно викласти свою позицію, з’явившись до суду.
Відповідно, Суд дійшов висновку, що судовий розгляд, проведений за відсутності заявниці, не відповідав вимогам справедливості, закріпленим у пункті 1 статті 6 Конвенції.
Щодо ефективності правової допомоги
ЄСПЛ зазначив, що обидва державні захисники, призначені заявниці, були, по суті, пасивними та не діяли в її найкращих інтересах. Суд також зазначив, що його особливо вразила позиція, зайнята Д., яка не тільки не подала апеляційну скаргу, але й приєдналася до прокурора, виступаючи за припинення апеляційного провадження, порушеного самою заявницею, незважаючи на його
важливість для заявниці, та існування очевидних підстав для оскарження.
Суд дійшов висновку, що правова допомога, надана заявниці, була явно неналежною. Призначений державою захисник не тільки не захищав права та інтереси заявниці, але й, як видається, віддзеркалював позицію обвинувачення як з питань суті справи, так і з такого важливого процесуального питання, як присутність заявниці на судовому засіданні. Суд вже встановив, що заявниця була несправедливо позбавлена можливості бути присутньою на судовому засіданні та представити власну версію подій та докази. Таким чином, ЄСПЛ вважав, що недоліки правової допомоги, яку отримала заявниця, були особливо суттєвими та шкідливими, враховуючи її неспроможність виправити або зменшити у будь-який спосіб негативний вплив, який така допомога мала на результат провадження проти неї.
Щодо аргументу Уряду про те, що заявниця повинна була повідомити суд першої інстанції про низьку якість юридичного представництва, яке вона отримувала, та вимагати заміни адвоката, Суд зазначив, що ненадання К. та Д. ефективної правової допомоги було очевидним і що заявниця у своїх скаргах до судів вищих інстанцій прямо скаржилася на явно неефективну допомогу з їх боку, у тому числі на відмову Д. подавати апеляційну скаргу на ухвалу від 14 липня 2014 року. За таких обставин національні суди повинні були втрутитися і призначити нового захисника або відкласти слухання до того часу, поки заявниця не буде належним чином представлена. Однак суди відхилили апеляційні скарги заявниці з формальних підстав, посилаючись на те, що апеляційні скарги могли бути подані лише адвокатом заявниці, хоча відмова адвоката зробити це була одним з аспектів скарги заявниці. Відповідно, Суд дійшов висновку, що якість правової допомоги, наданої заявниці у цій справі, та відсутність належної ретельності з боку національних судів у цьому питанні не відповідала вимогам підпунктів «с» і «d» пункту 1 статті 6 Конвенції.
Щодо доступу до суду апеляційної інстанції
Суд зазначив, що, в принципі, заявниця безперечно мала право відповідно до національного законодавства на апеляційний розгляд її справи як з точки зору фактів, так і з точки зору права. Однак, із положень статті 393 КПК випливає, що як особа, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру, заявниця не мала права самостійно подавати апеляційну скаргу на ухвалу від 14 липня 2014 року і була змушена робити це через свого захисника, якою на той час була призначена Д. Таким чином, рішення про те, подавати чи не подавати апеляцію на ухвалу районного суду, було повністю залишено на розсуд Д. Іншими словами, сама заявниця була позбавлена можливості захищати себе в апеляційній інстанції по суті обвинувачень та оскаржити ухвалу про поміщення її до психіатричного закладу.
На думку Суду, той факт, що заявниця не мала можливості подати апеляційну скаргу особисто, важко узгодити зі статтею 6 Конвенції, яка вимагає, щоб особа, обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення, мала право на ефективну участь у провадженні проти неї. Безсумнівно, можна передбачити ситуації, в яких психічний стан обвинуваченого робить його нездатним здійснювати свої процесуальні права, і делегування цих прав іншій особі є виправданим. Однак ЄСПЛ зазначив, що він не приймає саму лише презюмовану психічну хворобу заявниці як причину безумовного і беззастережного обмеження її процесуальних прав, у тому числі права на оскарження, особливо в ситуації, коли суди не оцінили її здатність особисто брати участь у провадженні, що призвело до її тримання під вартою за медичними показаннями.
Більше того, як свідчать обставини цієї справи, адвокат заявниці Д. не подала апеляційну скаргу, всупереч бажанню заявниці та незважаючи на існування потенційно вагомих підстав для оскарження. Оскільки заявниця не могла отримати доступ до цього засобу юридичного захисту безпосередньо, це мало незворотні наслідки для результату провадження та її прав.
У зв’язку з цим Суд із занепокоєнням відзначив, що, хоча у 2017 році до КПК були внесені зміни, які стосувалися питань судового розгляду та продовження, зміни або припинення застосування примусових заходів медичного характеру, жодних змін не було внесено щодо такого важливого аспекту, як право обвинуваченого особисто подати апеляційну скаргу на судове рішення у кримінальному провадженні, яким призначено примусові заходи медичного характеру.
Суд дійшов висновку, що за обставин цієї справи відхилення апеляційної скарги заявниці було невиправданим обмеженням її процесуальних прав і, відповідно, несумісним з вимогами статті 6 Конвенції.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд) та підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції (право на захист).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 6 червня 2024 року та набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.