Керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Олександр Клименко опублікував розгорнуту авторську колонку з детальним обґрунтуванням необхідності створення окремої незалежної експертної установи для проваджень щодо високопосадової корупції. Матеріал заслуговує на аналіз у двох взаємопов’язаних вимірах: чому саме публічна колонка, а не інституційний документ, стала форматом просування цієї ідеї, і чи вирішує запропонована модель проблему залежності експертів насправді, чи лише переносить її в інший вимір.
Зміст пропозиції коротко
Клименко наводить кілька конкретних, задокументованих прикладів системного тиску на судових експертів у справах НАБУ й САП: зафіксовані розмови про домовленості з експертами за неправомірну винагороду в справі про 141 млн грн «Укрзалізниці»; виявлені під час обшуку чорнові записи держустанови з інструкцією повідомляти зацікавлених осіб про надходження постанов у конкретних провadженнях; експертизи, що тривають роками (два з половиною — три з половиною роки для комп’ютерно-технічних досліджень у справі про висотоміри); випадки, коли та сама установа надавала протилежні висновки щодо вартості того самого майна з різницею в сім разів; і ознаки можливого антидатування експертного висновку. На цій основі Клименко пропонує створити окрему спеціалізовану установу з наглядовою радою за міжнародної участі, законодавчо закріпленою незалежністю, і — що важливо — формальним правом звернення до неї для всіх сторін кримінального провадження, включно із захистом.
Перший аспект: чому саме особиста колонка на «Українській правді», а не офіційний документ САП
Це не випадкова деталь формату, а показова риса самої стадії, на якій перебуває ця ідея. Спеціалізована антикорупційна прокуратура як орган прокуратури не має права законодавчої ініціативи — відповідно до статті 93 Конституції України, суб’єктами законодавчої ініціативи є лише Президент, народні депутати, Кабінет Міністрів і Національний банк з окремих питань. Пропозиція Клименка вимагає саме законодавчого закріплення (він сам прямо наголошує: «порядок створення установи… мають визначатися законом, а не відомчим актом»), а отже, її реалізація структурно залежить від сторонніх суб’єктів — народних депутатів чи уряду, — яких потрібно спершу переконати.
Офіційне повідомлення прес-служби САП (яке ми вже аналізували раніше на прикладі короткої заяви про справу «Укрзалізниці») має інший жанровий формат — стислу констатацію факту, а не розгорнуту аргументацію з конкретними прикладами й пропозицією інституційного дизайну. Публічна колонка на популярному медіаресурсі — це інструмент саме для формування суспільної й політичної підтримки законодавчої ініціативи, якої сам орган ухвалити не може. Це узгоджується з тим, що ця ж публікація прямо апелює до зовнішнього дедлайну — зобов’язання України отримати 124 млн євро в межах Ukraine Facility до кінця 2026 року за умови забезпечення антикорупційним органам доступу до якісної експертизи, а також до проміжних вимог ЄС у переговорах про вступ.
Іншими словами: формат «особиста колонка» тут не є альтернативою офіційній позиції САП — він є доступним інструментом для органу, який хоче законодавчих змін, але сам не може їх ініціювати, і тому змушений апелювати до публічної та політичної аудиторії напряму.
Другий аспект: чи вирішує запропонована модель проблему залежності, чи переносить її в інший вимір
Це ключове й, на наш погляд, недостатньо опрацьоване в самій колонці питання. Клименко детально й переконливо аналізує дві категорії залежності судових експертів — від впливових фігурантів справ (через підкуп чи тиск) і від Міністерства юстиції (через призначення керівників установ без конкурсу та підпорядкування дисциплінарної комісії тому самому органу, посадовці якого можуть бути фігурантами справ). Наглядова рада з міжнародною участю логічно адресує саме ці два ризики.
Але сама модель залишає відкритим третє, дзеркальне питання: якщо основний потік замовлень до нової установи надходитиме саме від НАБУ й САП — з огляду на вузьку спеціалізацію установи виключно на топкорупційних провaдженнях, якими саме ці два органи й займаються, — чи не виникне субтільніший, структурний ризик залежності експертів від органів, які фактично формуватимуть переважну більшість їхнього робочого навантаження?
Це не питання про підкуп чи прямий тиск — а про інституційну економіку взаємодії. Установа, чия репутація, завантаженість і оцінка ефективності роботи безпосередньо залежатимуть від того, наскільки НАБУ й САП вважатимуть її «зручним» партнером, ризикує, навіть без жодного умисного порушення, поступово калібрувати власні внутрішні стандарти швидкості й формулювання висновків під очікування свого домінантного «замовника» — просто тому, що саме цей замовник формує левову частку її завантаженості й публічного сприйняття її корисності. Формальне право захисту звертатися до установи, задеклароване в колонці, саме по собі не усуває цю асиметрію, якщо на практиці частка звернень захисту залишиться незначною порівняно з потоком від НАБУ й САП.
Наглядова рада з міжнародною участю, описана в колонці, чітко адресує незалежність від Мін’юсту й уряду — але текст не деталізує жодного окремого механізму, який гарантував би незалежність саме від НАБУ й САП як найімовірніших основних замовників нової установи.
Висновок
Сама запропонована модель, попри переконливу діагностику наявних проблем (тиск, затягування, суперечливі висновки), поки залишає без відповіді питання про те, як гарантувати незалежність нової установи не лише від Мін’юсту й впливових фігурантів, а й від структурної асиметрії робочого навантаження, яка неминуче виникне, якщо переважна більшість звернень надходитиме саме від органів-ініціаторів цієї реформи. Це питання заслуговує на окреме публічне обговорення до ухвалення відповідного законопроєкту, а не після створення установи, коли інституційна залежність вже може встигнути сформуватися de facto.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.