Коли виникає право на позов про поділ майна подружжя після розірвання шлюбу: Ольга Розгон

Проблема визнання майна спільною сумісною власністю і стягнення грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно є дійсно актуальною, оскільки має важливе значення та потребує з’ясування фактичних обставин, у тому числі щодо строку звернення до суду з вимогами про поділ майна, які мають значення для правильного вирішення справи і впливають на висновки щодо підстав для захисту права позивача.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у ст. 316, 317, 319 Цивільного кодексу України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від  порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Як роз’яснив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 05.10.2020 у справі № 537/78/19 (провадження № 61-17347св19), положення ст. 60 СК свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована тим із подружжя, який оспорює поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно зі ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 СК при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з  подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

За ч. 1 ст.  69 СК дружина і  чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК).

Згідно зі ст. 372 ЦК у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Як роз’яснив Верховний Суд у  складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 03.10.2018 у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18), у разі відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв’язку з цим неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв’язку із припиненням її права на спільне майно.

Згідно з ч. 4 ст. 71 СК присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК. Відповідно до ч. 5 ст. 71 СК присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Таким чином, вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення ведення спільного господарства, з’ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім’я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Так, вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить ст. 368 ЦК.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів і запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ від 22.10.1996 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», п. 51).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (ч. 9 ст. 7 СК).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер та інші джерела правового регулювання, у першу чергу акти сімейного законодавства мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, які містяться в актах сімейного законодавства.

До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 138, ч. 3 ст. 139 СК. У випадках, передбачених ч. 1 ст. 20 СК, позовна давність застосовується судом відповідно до ЦК, якщо інше не передбачено цим Кодексом (ч. 1, 2 ст. 20 СК).

Позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ст. 72 СК).

Відповідно до ст. 253 ЦК перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Згідно зі ст. 256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права чи інтересу.

Загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 261 ЦК, установлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Розглянемо приклад судової практики щодо визнання майна спільною сумісною власністю і  стягнення грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно.

У липні 2021 р. ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом та обґрунтовує його тим, що 02.11.2002 вона уклала шлюб із відповідачем. Під час шлюбу вони придбали автомобіль марки «Ford Transit», автомобіль марки «Audi A4», човен моторний із забортним двигуном марки «Bayliner Trophy», VIN, лафет для човна марки «ESCRT Trailer», комбайн для  ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», прес для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та робоче місце марки «Lavaredo Jolly 91».

Перелічене рухоме майно є  спільною сумісною власністю сторін. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12.04.2017 шлюб між позивачем та  ОСОБА_3 був розірваний. ОСОБА_1 посилається на те, що відповідач без її згоди почав відчужувати майно, що є спільною сумісною власністю сторін.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду від 26.11.2021 було призначено судову товарознавчу експертизу та зупинено провадження у цивільній справі на час проведення зазначеної експертизи.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду від 28.11.2022 від РСЦ ГСЦ МВС у м. Києві було витребувано інформацію про дати та юридичні підстави придбання ОСОБА_3 автомобіля марки «Audi A4» та автомобіля марки «Ford Transit», відомості про які містяться в договорах купівлі-продажу транспортних засобів №_ від 29.12.2018 та №_ від 20.03.2019.

Ухвалою судді Бориспільського міськрайонного суду від  08.02.2023 було відмовлено у  задоволенні заяви представника відповідача ОСОБА_4 про відвід судді. Матеріали цивільної справи були повернуті до канцелярії суду для передання раніше визначеному складу суду для продовження судового розгляду.

Судом установлено, що  автомобіль марки «Ford Transit», автомобіль марки «Audi A4», човен моторний із забортним двигуном марки «Bayliner Trophy», лафет для човна марки «ESCRT Trailer», комбайн для ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», прес для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та робоче місце марки «Lavaredo Jolly 91» були придбані ОСОБА_3 в  період часу, протягом якого він перебував у шлюбі з позивачем.

Як вбачається із  правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у  справі №  404/1515/16-ц, від  05.10.2020 у  справі №  537/78/19, в  такому випадку презюмується, що ОСОБА_1 та відповідач набули право спільної сумісної власності на перелічене рухоме майно.

Зі змісту листа заступника начальника РСЦ ГСЦ МВС № 31/26-468аз від 25.06.2021 ОСОБА_1 та її представнику ОСОБА_2 стало відомо про те, що ОСОБА_3 без згоди позивача розпочав відчуження у власність інших осіб спільного рухомого майна, зокрема автомобіля марки «Ford Transit» та автомобіля марки «Audi A4». Ця обставина свідчить про те, що 25.06.2021 ОСОБА_1 дізналася про порушення свого права.

На  підставі ч. 2 ст.  72 СК того ж дня розпочався трирічний строк позовної давності. Перебіг цього строку підлягав закінченню лише  25.06.2024. Зі штампу на  конверті, в  якому був надісланий позов, вбачається, що  ОСОБА_1 звернулася до  суду ще 26.07.2021. Тому суд критично оцінює посилання представника відповідача ОСОБА_4 на пропущення трирічного строку позовної давності. Його доводи про те, що перебіг цього строку розпочався із дня набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу, суперечать ч. 2 ст. 72 СК.

Як роз’яснила Велика Палата Верховного Суду в  п.  44 і  п.  45 постанови від  08.02.2022 у  справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), приписи ч. 4 і ч. 5 ст. 71 СК з урахуванням принципу розумності (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК) потрібно розуміти так: правила про необхідність попереднього внесення коштів на  депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі грошові кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); якщо позивач (один із  подружжя чи  колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача і  стягнення з  нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на  депозитний рахунок суду відсутні.

Інакше кажучи, вимога позивача про стягнення з  відповідача грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на майно подружжя не породжує обов’язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду. Підтвердження платоспроможності такого відповідача законодавство України не вимагає.

Щодо стягнення грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на спірне майно.

Єдиною метою, яку ОСОБА_1 прагнула досягнути при пред’явленні позову, є стягнення з відповідача грошової компенсації замість її частки у праві спільної сумісної власності на спірне майно. Тому позовна вимога про визнання майна спільною сумісною власністю сторін не є ефективним способом захисту цивільного права.

Крім  того, відчуження автомобіля марки «Ford Transit» та  автомобіля марки «Audi A4» у  власність інших осіб унеможливлює поширення режиму спільної сумісної власності на  зазначене рухоме майно. У матеріалах цивільної справи відсутні докази на підтвердження того, що позивач надавав ОСОБА_3 згоду на продаж транспортних засобів.

Як вбачається із правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03.10.2018 у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18), в  такому випадку ОСОБА_1 має право вимагати від відповідача відшкодування грошової компенсації замість 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на автомобіль марки «Ford Transit» та автомобіль марки «Audi A4».

Зі змісту висновку експертів за результатом проведення комплексного товарознавчого та автотоварознавчого дослідження № 19/12.1/2022 від 06.07.2022 вбачається, що  ринкова вартість автомобіля марки «Ford Transit» становить 150080 гривень 00 копійок, а  ринкова вартість автомобіля марки «Audi A4» 251010 гривень 00 копійок.

Крім того, як вбачається з іншої правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.06.2018 у справі № 299/2587/15-ц, а також у п. 44 і п. 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), на підставі ч. 4 ст. 71 СК ОСОБА_1 також має право на відшкодування грошової компенсації замість 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на човен моторний із забортним двигуном марки «Bayliner Trophy», лафет для  човна марки «ESCRT Trailer», комбайн для  ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», прес для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та робоче місце марки «Lavaredo Jolly 91».

Зі змісту висновку експертів за результатом проведення комплексного товарознавчого та автотоварознавчого дослідження № 19/12.1/2022 від 06.07.2022 вбачається, що  ринкова вартість човна моторного із забортним двигуном марки «Bayliner Trophy» та лафета для човна марки «ESCRT Trailer» становить 220332 гривні 00 копійок, ринкова вартість комбайну для ремонту взуття марки «Lavaredo D-510» — 165605 гривень 00 копійок, ринкова вартість пресу для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» — 93341 гривню 00 копійок, а робочого місця марки «Lavaredo Jolly 91» — 16561 гривню 00 копійок.

Всупереч ч.  1 ст.  81 Цивільного процесуального кодексу України ОСОБА_3 та  його представник ОСОБА_4 не надали жодного доказу на спростування достовірності інформації, що міститься у висновку експертів за результатом проведення комплексного товарознавчого та  автотоварознавчого дослідження № 19/12.1/2022 від 06.07.2022. Натомість зі змісту цього доказу вбачається, що висновок експертів був складений для пред’явлення його суду, а експерти ОСОБА_8 та ОСОБА_9 були обізнані про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок і за відмову без поважних причин від виконання покладених на них обов’язків за ст. 384, 385 Кримінального кодексу України. Ця обставина свідчить про те, що висновок експертів за результатом проведення комплексного товарознавчого та автотоварознавчого дослідження № 19/12.1/2022 від 06.07.2022 був складений із дотриманням вимог, передбачених ч. 5 ст. 106 ЦПК, та є допустимим доказом у розумінні ч. 1 ст. 78 ЦПК.

Загальний розмір ринкової вартості рухомого майна становить 896929 гривень 00 копійок (150080,00 + 251010,00 + 220332,00 + 165605,00 + 93341,00 + + 16561,00).

Тому в ОСОБА_3 виникло зобов’язання відшкодувати позивачу грошову компенсацію замість 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на спірне майно в розмірі 448454 гривень 50 копійок (896929,00 : 2). Зі змісту резолютивної частини пред’явленого позову вбачається, що ОСОБА_1 просить стягнути з відповідача грошові кошти лише в розмірі 443383 гривень 10 копійок. У такому разі стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів у більшому розмірі суперечить принципу диспозитивності, передбаченому п. 5 ч. 3 ст. 2, ч. 1 ст. 13 ЦПК.

З огляду на це суд вважає, що з відповідача на користь ОСОБА_1 належить стягнути грошову компенсацію замість  1/2 частки у  праві спільної сумісної власності на автомобіль марки «Ford Transit», автомобіль марки «Audi A4», човен моторний із забортним двигуном марки «Bayliner Trophy», лафет для  човна марки «ESCRT Trailer», комбайн для  ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», прес для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та  робоче місце марки «Lavaredo Jolly 91» у загальному розмірі 443838 гривень 10 копійок. Водночас у задоволенні позову в частині вимоги про визнання переліченого рухомого майна спільною сумісною власністю слід відмовити у зв’язку з неефективністю цього способу захисту цивільного права.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10.02.2023 позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію замість 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на автомобіль марки «Ford Transit», автомобіль марки «Audi A4», човен моторний із забортним двигуном марки «Bayliner Trophy», лафет для  човна марки «ESCRT Trailer», комбайн для  ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», прес для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та  робоче місце марки «Lavaredo Jolly 91» у  загальному розмірі  443 838,10 грн.

Додатковим рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14.03.202316 заяву представника позивача про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 витратила грошові кошти в розмірі 20 000 грн на оплату професійної правничої допомоги і грошові кошти в розмірі 10 000 грн на проведення товарознавчої експертизи. Оскільки позов задоволений частково, то ОСОБА_1 має право на відшкодування лише половини витрат на професійну правничу допомогу і проведення експертизи.

Не погоджуючись із  рішенням суду ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, посилаючись на  порушення судом норм матеріального і процесуального права, неповне з’ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача та відповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що  апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовну вимогу позивачки про стягнення з відповідача на її користь грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності — частки вартості автомобіля марки «Ford Transit», автомобіля марки «Audi A4», човна моторного із  забортним двигуном марки «Bayliner Trophy», лафета для човна марки «ESCRT Trailer», комбайна для  ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», преса для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та робочого місця марки «Lavaredo Jolly 91», на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірне майно набуте у власність сторонами за час перебування у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти, тому зазначене майно є  спільною сумісною власністю подружжя, а отже, підлягало б поділу між ними у рівних частинах.

Суд першої інстанції дав належну оцінку усім доводам відповідача, на які він посилався, спростовуючи презумпцію спільності спірного майна, та з урахуванням установлених обставин і доказів, які підтверджують спільність набутого під час шлюбу майна, недоведення факту придбання цього майна за  особисті кошти відповідача, дійшов обґрунтованих висновків, що відповідачем не спростовано презумпцію спільності спірного майна.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що тривалість і усталеність сімейних відносин сторін до  придбання ними спірного майна доводить, що таке майно було придбане за спільні сумісні кошти подружжя. Доказів зворотного у розпорядження суду не надано.

Дослідивши наявні у  матеріалах справи докази в їх сукупності, суд апеляційної інстанції вважає, що, оскільки зазначене вище майно було придбане у шлюбі та відповідач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження придбання цього майна за особисті кошти, це майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягало б поділу між ними у рівних частках.

Доводів на  спростування зазначених висновків суду апеляційна скарга не містить.

Під час розгляду справи, дослідивши наявні докази, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірне майно було придбане у період шлюбу сторін, а отже, є спільною сумісною власністю, яке підлягало б поділу.

Водночас суд першої інстанції зробив помилковий висновок у частині відсутності підстав для застосування позовної давності, про що було заявлено стороною відповідача, з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач подав до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності, яка мотивована тим, що позивач із моменту розірвання шлюбу не користувалася спірним майном, тому звернулася до суду з цим позовом із пропуском трирічного строку для пред’явлення вимог про поділ майна.

Відмовляючи відповідачу в  застосуванні до  цих правовідносин позовної давності, суд першої інстанції виходив із того, що позивач дізналася про своє порушене право на спільне сумісне майно з моменту, коли їй стало відомо про відчуження відповідачем автомобілів у червні 2021 р., тому перебіг цього строку підлягав закінченню лише 25.06.2024. Доводи відповідача про те, що перебіг цього строку розпочався із дня набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу, суд вважав такими, що суперечать ч. 2 ст. 72 СК.

Проте колегія суддів не  погоджується з  такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони суперечать установленим судом обставинам справи, з огляду на таке.

У постанові від 27.06.2018 у справі № 619/894/16- ц Верховний Суд сформулював такі висновки щодо застосування ст.  261 ЦК: «аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у ст. 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та  обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо».

Дійсно, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, може обчислюватися не з дати розірвання шлюбу в державних органах РАЦС або дати набрання рішенням суду законної сили, а від дня, коли один зі співвласників дізнався чи міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК).

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 584/1319/16-ц, від 06.11.2019 у справі № 203/304/17, від 13.02.2020 у справі № 320/3072/18.

У  справі, що  переглядається, відповідач просив застосувати позовну давність у три роки і в поданій суду першої інстанції заяві про застосування позовної давності вважав, що позивачка повинна була дізнатися про порушення свого права із дня, коли між сторонами було розірвано шлюб (12.04.2017), оскільки з цього часу вона не користувалася спірним майном, зокрема автомобілями. Зазначене майно було у користуванні та володінні відповідача.

Звертаючись до  суду з  цим позовом  26.07.2021, ОСОБА_1 вказувала на те, що про порушене своє право володіння, користування та розпорядження майном, яке є  спільною сумісною власності подружжя, вона дізналася у червні 2021 р. з  листа заступника начальника РСЦ ГСЦ МВС № 31/26-468аз від 25.06.2021, в якому зазначалося про те, що ОСОБА_2 без згоди позивачки розпочав відчуження у  власність інших осіб спільного майна, зокрема автомобіля марки «Ford Transit» та автомобіля марки «Audi A4».

Однак судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачці про порушення її права на користування зазначеним у позові майном було відомо із дня, коли між сторонами було розірвано шлюб, оскільки доведеним є те, що зазначеним майном ОСОБА_1 не користувалася після його розірвання. Некористування позивачкою майном, яке було набуте у шлюбі, після його розірвання (а позивачці не було відомо навіть місцезнаходження цього майна) не позбавляло її права власності на це майно. Однак якщо це майно перебуває у  володінні одного з  подружжя, а  інший ним після розірвання шлюбу не користується, то в такому випадку до правовідносин про поділ майна підлягає застосуванню позовна давність, визначена законом у три роки, що передбачено положеннями ст. 72 СК.

Матеріали справи не містять жодного доказу про те, що після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 ОСОБА_1 цікавилася спірним майном, несла певні витрати з його утримання, з’ясовувала місце його знаходження. При цьому апеляційним судом установлено, що відповідачем заперечувалося право позивача на зазначене у позові майно, зокрема на автомобілі, придбання комбайна для  ремонту взуття марки «Lavaredo D-510», преса для кріплення підошви взуття марки «Lavaredo A90 PL78» та робочого місця марки «Lavaredo Jolly 91» відповідач загалом заперечував, пояснюючи, що таке майно подружжям не було придбане. Факт продажу відповідачем після розірвання шлюбу спірних автомобілів без згоди на це позивача свідчить про те, що відповідач заперечував право позивача на рухоме майно як на частину у спільному сумісному майні.

Ураховуючи, що спір між сторонами щодо поділу майна виник ще у квітні 2017 р., оскільки позивачка після розірвання шлюбу не  користувалася спірним майном і таке майно перебувало у повному володінні та користуванні відповідача, саме з цього часу слід відраховувати позовну давність — строк, визначений законом для звернення ОСОБА_1 з позовом до суду за захистом порушеного права.

Тобто трирічний строк звернення до суду з вимогами про поділ майна слід відраховувати з дати набрання рішенням суду про розірвання шлюбу законної сили — 23.04.2017. Оскільки позивач звернулася із зазначеним позовом до суду лише у 2021 році, тобто поза межами трирічного строку позовної давності, то наявні підстави для застосування до цих правовідносин позовної давності.

Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачка звернулася до суду з позовом про поділ майна подружжя із пропуском трирічного строку — позовної давності, оскільки спір між сторонами про поділ спільного сумісного майна виник тоді, коли між сторонами було розірвано шлюб, оскільки саме з цього часу позивачка дізналася про порушення свого права, оскільки спірне майно залишилося у постійному володінні та користуванні відповідача після розірвання шлюбу. При цьому недостатнім було посилання суду на відповідь на адвокатський запит, що був зроблений адвокатом перед поданням позову, щоб дійти формального висновку про те, що про порушення свого права позивачка дізналася лише після отримання такої відповіді.

Таким чином, ОСОБА_1 мала об’єктивну можливість та обов’язок (презумпцію) знати (довідатися) про свої майнові права як у  шлюбі, так і  після його припинення та ефективно захищати їх у договірному чи  судовому порядку, що  повністю узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду щодо тлумачення і застосування норми закону про позовну давність.

Крім  того, апеляційний суд звертає увагу на  те, що між сторонами вже існував спір про поділ спільного майна подружжя, а саме квартири, яка була придбана сторонами під час шлюбу.

Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07.07.2020 у  справі №  753/23391/19 позов ОСОБА_2 до  ОСОБА_1 про поділ майна подружжя задоволено. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру та за ОСОБА_2 право власності на частину зазначеної квартири.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю і  стягнення грошової компенсації за її частку у спірному спільному сумісному майні подружжя слід відмовити з підстав пропуску позивачем позовної давності.

Отже, зазначене свідчить про істотне порушення судом першої інстанції норм матеріального права, яке потягло за собою ухвалення незаконного рішення.

Доводи апеляційної скарги щодо наявності у суду першої інстанції підстав для визнання обґрунтованим заявленого відповідачем відводу судді суду першої інстанції колегія суддів оцінює критично, оскільки та обставина, що судом було витребувано із власної ініціативи докази з метою отримання відомостей щодо здійснення відповідачем відчуження спірних автомобілів, не свідчить про упередженість і необ’єктивність судді, оскільки суд має встановити всі обставини по справі. Таким діям судді було надано правильну оцінку судом першої інстанції під час розгляду заяви відповідача про відвід. Тому зазначені доводи апеляційної скарги не свідчать про те, що справа була розглянута неповноважним судом. У цій частині апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Оскільки суд апеляційної інстанції скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове рішення про відмову в задоволенні позову, то додаткове рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14.03.2023, яким вирішено вимоги ОСОБА_1 про відшкодування позивачу судових витрат, пов’язаних із розглядом цієї справи, підлягає скасуванню, оскільки воно не може самостійно існувати без основного рішення по справі про задоволення позову, яке скасоване судом апеляційної інстанції.

Постановою Київського апеляційного суду від 19.07.2023 апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10.02.2023 скасоване й ухвалене нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1.

Додаткове рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14.03.2023 скасовано. 02.09.2023 ОСОБА_1 засобами поштового зв’язку подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3, на постанову Київського апеляційного суду від 19.07.2023. Ухвалою Верховного Суду від 06.10.2023 справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у  разі його порушення, невизнання чи  оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК).

Порушення права пов’язане з позбавленням його суб’єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Відсутність порушеного, невизнаного чи оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.03.2023 у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).

При виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд ураховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК).

У  постанові Великої Палати Верховного Суду від  20.11.2018 у  справі №  907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із  загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст. 15, 16, 20 ЦК), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Аналіз ст. 261 ЦК дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 32 — 38 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень), про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.02.2020 у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19) зазначено: «до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років із дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23.09.2015 у справі № 6-258цс15).

Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (ст. 106, 107 СК) чи дати набрання рішенням суду законної сили (ст. 109, 110 СК), а від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.01.2023 у справі № 296/1550/20 (провадження № 61-11105св21) зазначено: «початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати розірвання шлюбу в  державних органах РАЦС (ст. 106, 107 СК) чи дати набрання рішенням суду законної сили (ст. 109, 110 СК), а від дня, коли один зі співвласників дізнався або  міг дізнатися про порушення свого права власності (ч.  2 ст.  72 СК), тобто з моменту виникнення спору між ними. […] У справі, що  переглядається, відповідач просив застосувати позовну давність у три роки і в поданій суду першої інстанції заяві про застосування позовної давності вважав, що  позивачка повинна була дізнатися про порушення свого права ще у 2012 році, оскільки з цього часу вона не проживала у спірній квартирі. Однак судами першої та  апеляційної інстанцій установлено те, що позивачка дізналася про порушення свого права у 2019 році, коли відповідач звернувся до суду з позовом про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

У справі, яка переглядається: при зверненні з позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідач без її згоди почав відчужувати майно, що є спільною сумісною власністю сторін. Тому позивачка просила стягнути з відповідача грошову компенсацію замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на зазначене рухоме майно. Апеляційний суд при відмові у стягненні грошової компенсації послався на те, що ОСОБА_1 про порушення її права на користування зазначеним у позові майном було відомо із дня, коли між сторонами було розірвано шлюб (квітень 2017 р.), оскільки зазначеним майном ОСОБА_1 не користувалася після розірвання шлюбу, і саме з цього часу почався перебіг позовної давності за  вимогою про поділ майна подружжя.

Також апеляційний суд зазначив, що між сторонами вже існував спір про поділ спільного майна подружжя, а саме квартири, яка була придбана сторонами під час шлюбу. Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 753/23391/19 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя задоволено. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, та визнано за ОСОБА_2 право власності на частину зазначеної квартири. Розглядаючи заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суду в цивільній справі № 753/23391/19, Дарницький районний суд міста Києва в ухвалі від 20.10.2020 зазначив, що відповідачка була обізнана про день, час і місце розгляду справи, але не з’явилася ані в підготовче, ані в судове засідання та не надала у строк, визначений судом, відзив на позовну заяву з посиланням на відповідні докази, тому заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення було залишено без задоволення. У межах розгляду цієї справи ОСОБА_1 не скористалася своїм правом на подання зустрічного позову про поділ спільного сумісного майна подружжя, про що заявлено нею вимоги лише у 2021 році.

Однак ОСОБА_1 не обґрунтувала і не посилалася на наявність поважних причин пропуску позовної давності. Поза увагою апеляційного суду залишилося те, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного з подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років із дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з  подружжя на  набуте у  період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Тому ототожнення апеляційним судом моменту виникнення в ОСОБА_1 права на позов про поділ майна подружжя з моментом розірвання шлюбу (квітень  2017) є  помилковим, оскільки розірвання шлюбу не свідчить про порушення прав позивачки на спільне сумісне майно. Апеляційний суд не врахував, що перебіг позовної давності починається із дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Апеляційний суд не  звернув уваги, що  у справі №  753/23391/19 саме ОСОБА_2 за захистом свого порушеного права звертався з позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя. Тому наявність заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 753/23391/19 про поділ квартири не свідчить про порушення прав ОСОБА_1 щодо іншого спільного сумісного майна подружжя, яке не було предметом позову у справі № 753/23391/19. Апеляційний суд не надав оцінки доводам позивачки про те, що про порушення свого права вона дізналася зі змісту листа заступника начальника РСЦ ГСЦ МВС № 31/26-468аз від 25.06.2021 про те, що ОСОБА_2 без згоди позивачки розпочав відчуження у власність інших осіб спільного рухомого майна, зокрема автомобіля марки «Ford Transit» та автомобіля марки «Audi A4». Тому на підставі ч. 2 ст. 72 СК із  наступного дня розпочався перебіг позовної давності. Перебіг цього строку підлягав закінченню лише 26.06.2024.

За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог. Тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з переданням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, які не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (ч. 1 ст. 400 ЦПК).

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (ч. 4 ст. 411 ЦПК).

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що  оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв’язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржену постанову апеляційного суду скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Розподіл судових витрат, понесених у  зв’язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану представником ОСОБА_3, задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 19.07.2023 скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Таким чином, робимо висновки:

  • — некористування колишнім подружжям майном, яке було набуто у шлюбі, після його розірвання не позбавляє його/її права власності на це майно. Якщо частка у спільному майні подружжя потребує утримання, збереження, догляду (зокрема, квартира), той із колишнього подружжя, який продовжує користуватися цим майном та утримувати його, має право вимагати від другого з колишнього подружжя відповідної матеріальної (грошової) компенсації понесених витрат;
  • — не можна ототожнювати момент виникнення права на позов про поділ майна подружжя з моментом розірвання шлюбу, оскільки розірвання шлюбу не свідчить про порушення прав позивача на спільне сумісне майно, а позивач повинен також довести той факт, що  він не  міг дізнатися про порушення свого цивільного права;
  • — при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного з подружжя;
  • — неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років із дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

ВІСНИК НААУ № 11 (96)

Ольга Розгон, доц., к. ю. н.