Здійснення процесуального керівництва в кримінальному провадженні, яке стосується вчинення загальнокримінального злочину, не пов’язаного з проходженням військової служби, за принципами територіальності прокурорами місцевої прокуратури, а не прокурорами військової прокуратури, з урахуванням того, що обвинувачений після укладення ним контракту для проходження військової служби самовільно залишив місце військової служби з метою ухилення від військової служби, за що був засуджений місцевим судом за ч. 3 ст. 408 КК (дезертирство), не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та не тягне за собою визнання доказів недопустимими, а слідчих і процесуальних дій під час досудового розслідування – незаконними.
Обставини справи: ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він, маючи судимість за вироком місцевого суду від 12.06.2020 за ч. 3 ст. 408 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, на підставі ст. 75 цього Кодексу звільненого від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку терміном на 2 роки, 05.03.2020 та 06.03.2020, перебуваючи у приміщенні залізничного вокзалу, на ґрунті раптово виниклих особистих неприязних стосунків, які виникли під час словесного конфлікту з ОСОБА_2, умисно заподіяв йому тяжкі тілесні ушкодження.
Позиції судів першої та апеляційної інстанцій: місцевий суд визнав винуватим та засудив ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 121 КК.
Процесуальне керівництво у цьому кримінальному провадженні здійснювали прокурори місцевої прокуратури.
Апеляційний суд залишив без зміни цей вирок.
У касаційній скарзі, як і в суді першої інстанції та в апеляційній скарзі, захисник зазначає про те, що процесуальне керівництво у цьому кримінальному
провадженні здійснювали неналежні прокурори, оскільки ОСОБА_1 на час
вчинення інкримінованих йому дій був військовослужбовцем, а тому
процесуальне керівництво відповідно до п. 9 наказу Генерального прокурора
України No 12гн від 29.08.2014 «Про особливості діяльності військових
прокуратур» повинні були здійснювати прокурори відповідної військової
прокуратури, а не як у даному випадку прокурори місцевої прокуратури. З огляду
на такі порушення захисник вважає, що зібрані у справі докази є недопустимими, оскільки були отримані під процесуальним керівництвом прокурора, який не мав права брати участь у кримінальному провадженні щодо її підзахисного. На цих же підставах захисник вважає неправомірним повідомлення ОСОБА_1 про підозру і затвердження обвинувального акта щодо нього.
Позиція ККС: залишено без зміни рішення судів попередніх інстанцій.
Обґрунтування позиції ККС: колегією суддів ККС не встановлено істотних
порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного
застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були
підставами для скасування судових рішень.
Як було встановлено перевіркою матеріалів кримінального провадження, у цьому провадженні, після внесення слідчим СВ НП відомостей до ЄРДР, постановою прокурора місцевої прокуратури визначено територіальну
підслідність за слідчим СВ НП іншої області, оскільки було встановлено, що злочин стосовно ОСОБА_2 було вчинено на території іншого міста. У цей же день вказане кримінальне провадження за підписом заступника прокурора області було скеровано заступнику прокурора іншої області.
Постановою першого заступника керівника місцевої прокуратури у цьому
кримінальному провадженні призначено прокурорів місцевої прокуратури.
Останній прокурор погоджував повідомлення про підозру ОСОБА_1,
повідомлення про заміну раніше повідомленої підозри і затверджував
обвинувальний акт.
Виходячи з системного аналізу п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК, Закону України «Про
прокуратуру», поняття «прокурор», яке вживається у КПК, розглядається як посадова особа, яка займає відповідну посаду в органах прокуратури, які
складають єдину систему, здійснює повноваження прокурора у конкретному
кримінальному провадженні та визначена у порядку ст. 37 КПК, а також
прокурори вищого рівня, визначених у ч. 4 ст. 36 КПК (Генеральний прокурор
України, його перший заступник та заступники, керівники регіональної
прокуратури, його перший заступник та заступники).
Положення КПК, на відміну від підслідності, визначеної у ст. 216 цього Кодексу, не закріплюють окремих правил щодо визначення прокурора у кримінальному провадженні, зокрема за суб’єктом вчинення злочину.
З огляду на викладене, колегія суддів ККС вважає, що здійснення процесуального керівництва у цьому кримінальному провадженні, яке стосується загальнокримінального злочину, не пов’язаного з проходженням
служби, за принципами територіальності прокурорами місцевої прокуратури, а не прокурорами військової прокуратури, з урахуванням того, що ОСОБА_1 після
укладення ним контракту у 2017 р. для проходження військової служби, починаючи з 11.07.2017 самовільно залишив місце служби з метою ухилення від військової служби, за що 12.06.2020 був засуджений місцевим судом за ч. 3 ст. 408 КК (дезертирство), не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і не тягне за собою визнання доказів недопустимими, а слідчих і процесуальних дій під час досудового розслідування незаконними.
До того ж захисник у касаційній скарзі не навела жодного обґрунтування того, як здійснення процесуального керівництва у цьому кримінальному провадженні прокурорами місцевої прокуратури, замість прокурорів військової прокуратури, порушило фундаментальні права і свободи особи, гарантовані у документах, що згадані у ст. 87 КПК, або іншим чином позначилося на реалізації стороною захисту своїх прав, визначених КПК.
Детальніше з текстом постанови ВС від 01.08.2022 у справі No 161/7088/20 (провадження No 51-3815км20) можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/105637184.