Так звана справа Єрмака порушує питання, яке давно зріло в українській практиці: чи можна в одному кримінальному провадженні одночасно доводити предикатний злочин і легалізацію коштів, ним породжених? Відповідь права — і теорії, і практики — невтішна для обвинувачення.
Коли НАБУ і САП оголосили про підозру колишньому керівнику Офісу Президента Андрію Єрмаку за ч. 3 ст. 209 КК — легалізацію 460 млн грн у рамках справи «Мідас: Династія» — варто звернути увагу не лише на резонанс, а й на процесуальну конструкцію. Предикатний злочин — корупційні схеми в «Енергоатомі» — у межах того самого провадження не набув статусу доведеного. І саме тут починається юридична проблема.
ЩО ТАКЕ ПРЕДИКАТНИЙ ЗЛОЧИН І ЧОМУ ВІН КЛЮЧОВИЙ
Стаття 209 КК прямо вказує: предметом легалізації є майно, «одержане внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації». Це і є предикат — злочин-першоджерело, без якого саме поняття «відмивання» втрачає зміст.
ДИСПОЗИЦІЯ НОРМИ
«Легалізація (відмивання) майна — вчинення фінансових операцій та інших угод з майном, одержаним внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню), а також вчинення дій, спрямованих на приховування чи маскування незаконного походження такого майна…»
ч. 1 ст. 209 КК України
Іншими словами: щоб довести легалізацію, слідство зобов’язане встановити, що майно є злочинним за своїм походженням. Але що означає «встановити»? Тут і виникає питання, яке українські суди досі вирішують непослідовно.
ЛОГІЧНЕ КОЛО: ПРОБЛЕМА ДОКАЗУВАННЯ
Класична конструкція обвинувачення за ст. 209 КК передбачає таку логіку:
СТАНДАРТНА ДОКАЗОВА КОНСТРУКЦІЯ
1 – Предикатний злочин доведено — вирок у суміжній справі або беззаперечно встановлені факти незаконного збагачення
↓
2 – Встановлено зв’язок між предикатом і конкретним майном — простежується ланцюг «злочинний дохід → актив»
↓
3 – Доведено операції з легалізації — конкретні дії щодо приховування, маскування або «відбілювання» цього майна
↓
4 – Умисел — особа знала про злочинне походження майна
Коли обвинувачення намагається довести кроки 1 і 3 одночасно, в одному і тому самому провадженні, щодо одного і того самого обвинуваченого — виникає логічне коло: злочинне походження майна ще тільки доводиться, але вже використовується як аксіома для обвинувачення у легалізації. Суд змушений вирішувати, чи є майно злочинним, до того, як визнає особу винною у предикаті.
Не можна “відмити” те, що ще не визнано “брудним”. Вирок щодо легалізації, винесений раніше або одночасно з вирішенням питання про предикат, хитається на процесуальному піску.
ЩО КАЖЕ ЗАКОН: ТРИ ПІДХОДИ
Українське законодавство і судова практика де-факто сформували три підходи до цього питання — кожен з яких має своїх прихильників і критиків:
| ПІДХІД | ЗМІСТ | РИЗИК |
|---|---|---|
| Автономний | Для ст. 209 достатньо встановити незаконне походження майна без вироку у предикатній справі — суд оцінює сукупність доказів | Ризик порушення ст. 17 КПК (презумпція невинуватості) та ст. 6 ЄКПЛ |
| Акцесорний | Вирок у предикатній справі є обов’язковою передумовою засудження за ст. 209 КК | Найвища правова визначеність, але практично неможливий при складних схемах |
| Змішаний (FATF) | Предикат може бути встановлений побічно — через «достатні підстави вважати», що майно злочинне; вирок не обов’язковий, але стандарт доказування — вищий | Розмиті межі — суд має надзвичайну дискрецію, що створює нерівномірну практику |
ПОЗИЦІЯ ЄСПЛ І FATF: МІЖНАРОДНИЙ КОНТЕКСТ
Рекомендація FATF №3 дозволяє державам переслідувати за відмивання коштів без обов’язкового попереднього засудження за предикатний злочин. Проте та сама рекомендація підкреслює: має бути доведено, що майно походить з «відповідної злочинної діяльності» — не обов’язково тієї самої, не обов’язково з вироком, але з достатнім доказовим підґрунтям.
ЄСПЛ у практиці щодо ст. 6 Конвенції (зокрема, «Geerings v. Netherlands») чітко вказав: конфіскація майна та засудження за відмивання без доведеного причинно-наслідкового зв’язку з конкретним злочином порушують стандарт справедливого суду. Особа не може нести відповідальність за злочинне походження майна, якщо суд сам не встановив цього походження з відповідним ступенем переконаності.
ПРОЦЕСУАЛЬНА ПАСТКА
Якщо в одному провадженні обвинувачений є і виконавцем предикатного злочину, і суб’єктом легалізації, суд змушений двічі оцінювати одні й ті самі факти з різним правовим наслідком. При цьому виправдувальний вирок у частині предикату автоматично руйнує обвинувачення за ст. 209 — але обвинувальний вирок за ст. 209 без встановленого предикату означає, що суд «передбачив» злочинне походження, не встановивши злочину.
СПЕЦИФІКА СПРАВ ОРГАНІЗОВАНИХ ГРУП
Ч. 3 ст. 209 КК передбачає кваліфікуючу ознаку — «вчинені організованою групою або в особливо великому розмірі». Це додає ще один рівень складності: треба довести не просто факт легалізації, а й наявність стійкого організованого об’єднання з розподілом ролей.
Практика Верховного Суду вже формує підхід: участь в організованій групі, що легалізує кошти, потребує встановлення: (а) стійкості групи, (б) попередньої змови, (в) розподілу функцій, (г) обізнаності кожного учасника щодо злочинного характеру коштів. Пункт (г) повертає нас до предикатної проблеми: обізнаність про злочинність коштів неможливо довести без встановлення самого злочину.
НАСЛІДКИ ДЛЯ ЗАХИСТУ
У справах, де предикат і легалізація об’єднані в одному провадженні, захист отримує кілька потужних процесуальних аргументів:
АРГУМЕНТИ ЗАХИСТУ
1. Порушення ст. 17 КПК (презумпція невинуватості): обвинувачення de facto вимагає від суду визнати особу винною у предикаті ще до ухвалення вироку — що суперечить забороні «передчасного визнання винуватості».
2. Неналежний причинно-наслідковий зв’язок: якщо предикатний злочин остаточно не встановлений, зв’язок між конкретним майном і «злочинним походженням» залишається недоведеним за стандартом «поза розумним сумнівом» (ст. 94 КПК).
3. Ризик подвійного інкримінування: в окремих конструкціях обвинувачення дії щодо предикатного злочину та дії щодо легалізації можуть фактично збігатися, що порушує принцип non bis in idem (ст. 61 Конституції України, ст. 4 Протоколу №7 ЄКПЛ).
ПОРІВНЯЛЬНИЙ ДОСВІД: ЯК ВИРІШУЮТЬ В ЄС
Більшість держав — членів ЄС, імплементуючи Директиву 2018/1673 про боротьбу з відмиванням коштів, обрали «автономний» підхід з підвищеним стандартом доказування. Зокрема, Німеччина (§261 StGB) дозволяє засудження за Geldwäsche без вироку у предикатній справі, але вимагає позитивного встановлення судом факту злочинного походження майна — окремим аналізом, незалежним від обвинувачення у предикаті.
Польща та Чехія пішли далі: у складних корупційних справах прокуратура зобов’язана формально виокремити предикатне і «відмивальне» провадження або отримати рішення суду про встановлення фактів злочинного збагачення як проміжний процесуальний крок.
ВИСНОВОК: ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ НА ПРАКТИЦІ
Стратегія об’єднання предикату і легалізації в одному провадженні — процесуально смілива, але юридично ризикована. Вона може прискорити розслідування і забезпечити арешт активів на ранньому етапі. Але вона ж закладає апеляційну «міну»: якщо предикат буде доведений недостатньо переконливо або виявиться, що докази щодо нього і щодо легалізації взаємно залежні, весь обвинувальний акт за ст. 209 КК може бути поставлений під сумнів.
Для суду такий формат ставить найважче запитання: чи готовий він встановити злочинне походження майна, не ухваливши окремого рішення про предикат? Відповідь на це питання визначить не лише долю конкретної справи, а й вектор розвитку всієї “антивідмивальної” практики в Україні.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.