18 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного
утримання.
Суд установив, що сторони уклали договір довічного утримання, за яким позивач передала у власність ОСОБА_2 належну їй на праві власності трикімнатну квартиру, а відповідач зобов’язалася довічно утримувати позивача, надаючи їй необхідне харчування, одяг і забезпечуючи належний догляд та необхідну допомогу. ОСОБА_2 з червня 2018 року не має постійного місця проживання на території України. ОСОБА_1 є людиною похилого віку та потребує сторонньої
допомоги. Догляд за позивачем відповідач не здійснює.
Місцевий суд задовольнив позов ОСОБА_1, розірвав договір довічного утримання.
Апеляційний суд скасував рішення місцевого суду, ухвалив рішення про відмову в позові.
Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції з огляду на таке.
За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або)
доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).
Аналіз статті 744 ЦК України свідчить про те, що законодавець, передбачивши
можливість визначення в договорі обов’язків як з утримання, так і догляду,
розмежував указані поняття. Так, утримання характерне для зобов’язань майнового характеру, в той час як догляд може полягати в конкретних діях, турботі та опікуванні набувача над відчужувачем, враховуючи його похилого вік і потреб у сторонній допомозі.
Договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду за умови доведення відчужувачем факту порушення набувачем своїх обов’язків за договором довічного утримання (догляду), що може проявлятися у вигляді
неповного чи неналежного забезпечення доглядом, допомогою, харчуванням
відчужувача або у вигляді повного невиконання вказаних дій.
У справі, що переглядалася, пред’являючи позов, ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідач неспроможна забезпечити виконання взятих на себе зобов’язань за договором, до яких, зокрема, входить догляд за відчужувачем, оскільки перебуває за кордоном.
Згідно з пунктом 5 договору ОСОБА_2 зобов’язалася довічно утримувати ОСОБА_1, надаючи їй необхідне харчування, одяг і забезпечуючи за нею належний догляд та необхідну допомогу.
У пункті 7 договору сторони визначили вартість харчування, одягу та необхідної допомоги в розмірі 400 грн щомісячно, які набувач зобов’язалася перераховувати відчужувачу шляхом поштового переказу або через банківські
установи, або іншим зручним для сторін способом.
Тобто сторони погодили, що майновій оцінці в 400 грн підлягає виключно вартість харчування, одягу та необхідної допомоги. Належний догляд за відчужувачем є окремим обов’язком набувача, що передбачений у пункті 5
договору.
Установивши, що ОСОБА_2 з червня 2018 року проживає за межами України та в порушення умов договору не здійснює догляду за ОСОБА_1, яка є особою похилого віку та потребує сторонньої допомоги, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову та розірвання договору довічного утримання.
Апеляційний суд помилково ототожнив поняття майнового утримання та догляду, не врахував невиконання набувачем обов’язків, передбачених договором довічного утримання, у зв’язку з чим скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі No 645/3284/19 (провадження No 61- 15301св20) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/99088261