Неналежні спроби органів влади донести інформацію про розгляд кримінального провадження й відмова в подальшому перегляді розглянутої in absentia справи порушують Конвенцію

Обставини справи

20 червня 1972 року італійська поліція (the carabinieri) повідомила прокуратуру
міста Рима про ймовірне вчинення заявником різних кримінальних правопорушень у період до листопада 1971 року, зокрема шахрайства. Вони стверджували, що не допитували підозрюваного, оскільки їм не вдалося зв’язатися з ним за його останньою відомою адресою.

Після безуспішних пошуків за останньою відомою адресою 14 листопада 1973 року слідчий суддя оголосив обвинуваченого таким, якого не вдалося розшукати
(irreperibile), й призначив йому офіційного захисника та продовжив розслідування. Згодом згідно зі статтею 170 Кримінального процесуального кодексу (див. пункт 19 цього рішення) усі документи, які мали б вручатися заявникові, вносилися до реєстру слідчого судді, про що захиснику щоразу повідомляли. 9 серпня 1975 року справу щодо заявника було передано до суду.

17 грудня 1976 року суд засудив заявника до шести років позбавлення волі (reclusione) й штрафу (multa) у розмірі 600 000 італійських лір. Прокурор вимагав
покарання у вигляді п’яти років позбавлення волі та штрафу в розмірі 2 000 000
італійських лір, і офіційно призначений захисник з його твердженням погодився.

Вирок було внесено до реєстру 29 грудня 1976 року, а його копію вручено адвокату. Вирок став остаточним 16 січня 1977 року, оскільки адвокат його не оскаржував.

У вересні 1977 року на підставі ордеру на арешт, виданого прокуратурою, заявника було затримано у його будинку в місті Римі за іншою адресою. Наступного дня він висунув «процесуальне заперечення» (incidente d’esecuzione) щодо цього ордеру і водночас подав «пізню апеляцію» (appello apparentemente tardivo; див. пункт 23 цього рішення). Він призначив адвоката та доручив йому скласти проєкт підстав для апеляції. Однак він сам подав їх 24 грудня 1977 року, а 25 липня 1978 року подав додатковий меморандум. 15 листопада та 28 грудня 1977 року він призначив нових адвокатів.

29 квітня 1978 року регіональний суд міста Рима відхилив «процесуальне
заперечення» та розпорядився про надсилання документів до Апеляційного суду міста Рима для розгляду «пізньої апеляції». Заявник стверджував, що його було помилково оголошено втікачем (latitante) і що повістки про виклик до суду та витяг із вироку, ухваленого за його відсутності, є недійсними.

Заявник пояснив, що, отримавши від свого орендодавця повідомлення про звільнення квартири наприкінці 1971 року, він залишив свою квартиру на вулиці Fonteiana і, перш ніж знайти нову, жив у готелі. Він зазначив, що його нова адреса
(вулиця Pian Due Torri) була відома поліції, оскільки 12 березня 1977 року його
викликали до місцевого відділу поліції для допиту; те саме стосувалося і прокуратури міста Рима, яка 7 жовтня 1976 року (тобто майже за два місяці до ухвалення вироку) надіслала йому «судове повідомлення» щодо інших кримінальних проваджень, а також органів влади, які вручали йому документи з використанням служби сповіщень мерії міста Рима.

Апеляційний суд підтвердив законність та обґрунтованість вироку щодо заявника. Касаційний суд визнав, що апеляційний суд помилково визнав «пізню
апеляцію» неприйнятною через несвоєчасне подання підстав: спочатку слід було
з’ясувати, чи було недійсним провадження в першій інстанції, як стверджував
скаржник. Однак касаційний суд дійшов висновку, що це не так: він вважав,
що заявник був справедливо визнаний спочатку «irreperibile», а потім «latitante». Він додав, що апеляційний суд мав визнати скаргу неприйнятною як таку, що подана поза межами строку, оскільки вона була подана тоді, коли оскаржуване рішення вже набрало законної сили.

Оскільки станом на час розгляду справи в ЄСПЛ заявник помер, подану ним заяву підтримували його дружина та адвокат, який представляв заявника в ЄСПЛ до його смерті.

Оцінка Суду

Фактично для ЄСПЛ тут не йдеться про обвинуваченого, якого було особисто
повідомлено і який, будучи поінформованим про причини обвинувачення, чітко
відмовився від реалізації свого права були присутнім у судовому засіданні та захищати себе особисто. Італійська влада, посилаючись лише на презумпцію
(див. пункти 12 та 20 цього рішення) на підставі статусу «latitante», який вони
приписали заявникові, зробили висновок, що така відмова мала місце (абзац другий пункту 28 рішення).

На думку ЄСПЛ, ця презумпція не забезпечує достатньої основи. Дослідження
обставин справи не дає змоги встановити, що заявник мав мінімальні уявлення
про відкриття кримінального провадження щодо нього. Було вирішено, що заявник був обізнаний про це з огляду на повідомлення, внесені спочатку до реєстру слідчого судді й надалі до реєстру суду. Крім того, спроби встановити місцезнаходження заявника були недостатніми: вони обмежувалися квартирою, де його не вдалося знайти (вулиця Longanesi), та адресою, зазначеною в записах Генерального секретаря (вулиця Fonteiana), однак було відомо, що він там не проживав (див. пункти 10 та 12 цього рішення). Тут ЄСПЛ надає особливого значення факту того, що деяким службам прокуратури та поліції міста Рима в контексті інших кримінальних проваджень вдалося здобути нову адресу заявника (див. пункт 15 цього рішення). Тож його місцезнаходження було встановлено, хоча, як стверджував Уряд у своєму обґрунтуванні, жодної бази даних не було. Важко узгодити встановлену ЄСПЛ ситуацію із зусиллями, яких Договірні Держави мають докладати для забезпечення ефективної реалізації прав, гарантованих статтею 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення Artico від 13 травня 1980 року, Series A no. 37, p. 18, para. 37). Зрештою, з наявних у ЄСПЛ матеріалів не вбачалося, що заявник відмовився від реалізації свого права
з’явитися до суду та захищати себе самостійно або що він намагався ухилитися
від правосуддя. Тому немає необхідності з’ясовувати, чи позбавляється особа,
обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення, яка фактично
переховується, можливості користуватися цими правами (абзаци третій та четвертий пункту 28 рішення).

Уряд стверджував, що право особи особисто брати участь у судовому розгляді не має того абсолютного характеру, який цьому праву приписується Європейською
комісією з прав людини в її доповіді; його варто узгоджувати із суспільними
інтересами й особливо інтересами правосуддя шляхом встановлення «розумного балансу» (абзац перший пункту 29 рішення).

До завдань ЄСПЛ не належить розробка загальної теорії в цій сфері (див.,
mutatis mutandis, рішення Deweer від 27 лютого 1980 року, Series A no. 35, p. 25, para. 49). Як зауважив Уряд, неможливість судового розгляду може паралізувати проведення кримінального провадження, оскільки це може призвести до, наприклад, розсіювання доказів, спливу строку давності пред’явлення обвинувачення або судової помилки. Однак з урахуванням обставин справи цей факт, на думку ЄСПЛ, не вважається таким, що виправдовує повну та непоправну втрату права брати участь у судовому слуханні. Якщо національне законодавство дозволяє проведення судового розгляду попри відсутність «обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення» особи, статус якої мав заявник, то ця особа, щойно стане відомо про провадження, має мати можливість звернутися до суду, який розглядав справу, задля нового розгляду суті обвинувачення (абзац другий пункту 29 рішення).

Згідно з італійським законодавством заявник мав право подати «пізню апеляцію» і фактично зробив це (див. пункти 14 та 23 цього рішення). Цей засіб правового захисту не відповідав згадуваним критеріям. Суд, який розглядає апеляцію, може ухвалити рішення по суті (французькою – bien-fondé) кримінального обвинувачення, що стосується питань факту й права, якщо дійде висновку, що компетентні органи не дотрималися правил, які регулюють твердження / заяви про те, що обвинувачений є «latitante», або які регулюють вручення йому документів під час провадження; крім того, відповідна особа має довести, що вона не намагалася уникнути правосуддя (див. пункт 23 цього рішення). В цій справі ані апеляційний, ані касаційний суди не розглянули ймовірного порушення: перший обмежився визнанням скарги неприйнятною, а другий дійшов висновку про легітимність оголошення заявника втікачем (latitanza) (див. пункти 16 та 17 цього рішення) (пункт 31 рішення).

Таким чином справа заявника, зрештою, так і не була розглянута в його присутності «трибуналом / судом», який мав би компетенцію розглядати всі аспекти цього питання. Однак, на думку Уряду, відповідальність за це несе сам заявник, адже він не інформував міську раду про зміну своєї адреси й, оскільки з ним поводилися як із «latitante», не виступив з ініціативою надати адресу для вручення документів або здатися.

ЄСПЛ не побачив того, як саме заявник міг домогтися отримати другий чи третій
розгляд; не було встановлено, що він будь-яким чином був обізнаний про порушене щодо нього провадження.

Перший імовірний недолік стосується лише нормативного правопорушення
(illecito amministrativo); наслідки, які італійські суди приписують йому, є явно
непропорційними з урахуванням важливого місця права на справедливий суд у демократичному суспільстві в розумінні Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення De Cubber від 26 жовтня 1984 року, Series A no. 86, p. 16, para. 30 in fine) (пункт 32 рішення).

Тому було порушено вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції.

Висновок

Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 12 лютого 1985 року.

ОГЛЯД рішень Європейського суду з прав людини щодо судового розгляду за відсутності обвинуваченого (in absentia)