Обставини справи
Справа стосувалася обвинувачення заявника та його засудження за замовлення
вбивства С., який, імовірно, обманув заявника в майнових питаннях. Убивство було фальшиво «вчинено» особою, яку заявник знайшов через друга, після чого заявник сплатив за це кошти.
Заявник мав конфлікт із паном С., який, на його думку, незаконно привласнив житлове приміщення. У зв’язку із цим заявник звертався до низки органів влади.
З наведених рішень національних судів зрозуміло, що заявник, раніше не судимий, вирішив замовити вбивство С. за таких обставин.
Ч. у цій справі тривалий час був другом сім’ї заявника. За його показаннями міліції, що зрештою мали наслідком засудження заявника, останній уперше розповів Ч. про С., коли Ч. відбув покарання у вигляді позбавлення волі у 2007 чи 2008 році. Тоді ж заявник пояснив Ч., що не може повернути собі майно від С. законними способами, й неодноразово просив Ч. допомогти йому в пошуку когось, хто б міг побити С. Ч. відмовив у цьому. Після ув’язнення Ч. у 2008 році заявник відвідав його та приніс одяг. Далі заявник неодноразово телефонував Ч., коли той перебував у тюрмі. Оскільки заявник програв усі справи проти С., він змінив свої плани в сторону його вбивства і попросив Ч. допомогти знайти когось, хто б міг це зробити.
Ч. повідомив про це правоохоронні органи. Підрозділ міліції по боротьбі з організованою злочинністю (місто Донецьк) ухвалив рішення про проведення
операції під прикриттям задля збору доказів проти заявника. Для цього було найнято агента під прикриттям (І.) 3 квітня 2012 року. Хоча матеріали справи не містили жодної описової інформації про особу І., імовірно, що він був не працівником правоохоронних органів, а інформатором, найнятим з осіб із кримінальним минулим. За планом, Ч. мав познайомити заявника з І.
3 квітня 2012 року заявник зустрівся з І. та найняв його для вбивства С. в обмін на 2000 грн (180 євро на час подій). Того ж дня він сплатив йому частину коштів та пообіцяв сплатити іншу після вбивства. Заявник указав І. місце проживання С. та марку його автомобіля. 5 квітня 2012 року заявник зустрівся з І., який сказав
йому, що може вбити С. того ж дня. Заявник повідомив, що буде перебувати поруч зі своїм будинком, щоб його могли бачити сусіди для алібі. Того самого дня міліція інсценувала викрадення С. і підготувала фотографію його імітованого «вбивства». Далі І. при зустрічі із заявником показав йому цю фотографію на телефоні й отримав решту коштів за вбивство на замовлення. Після цього заявника було затримано.
Заявник не визнавав себе винним і пояснив, що не хотів вбивати С., не замовляв
його вбивства й дав гроші І. на прохання Ч. допомогти тому оплатити поїздку. Це саме Ч., який ненавидів С., розповів заявникові, що бажає помсти. Заявник вважав, що Ч. та І. його підставили. І. діяв агресивно та наполегливо. Коли І. наполіг на тому, щоб заявник організував вбивство С., заявник утримався від відповіді й дав неоднозначні відповіді, оскільки боявся І., якого йому представили як особу, яка має судимість за серйозний злочин.
Суд першої інстанції неодноразово викликав І. як свідка й ухвалював рішення про його привід, проте без успіху. 4 липня 2013 року суд установив відсутність вагомих підстав для проведення допиту І. в судовому засіданні, оскільки він перебував під вартою і його особу не було розкрито. Заявник заперечував, оскільки бачив його під час перехресного допиту на етапі досудового розслідування, і вважав, що підстав для його захисту немає і що його можна доставити до суду.
3 жовтня 2013 року суд першої інстанції визнав заявника винним в організації
замаху на вбивство на замовлення та призначив покарання у вигляді 11 років
позбавлення волі. Серед іншого, суд послався на досудові показання І. та судові
показання Ч.; відеозаписи розмов між заявником, І. та Ч. 3, 5, 6 квітня 2012 року та їх роздруківки, підготовані судовим експертом; звіти правоохоронних органів;
показання свідків, які інсценували викрадення та вбивство С.; інші докази.
У своїй апеляційній скарзі заявник указував, що він став жертвою провокації:
міліція, знаючи про його вороже ставлення до С., найняла агента-провокатора, аби підбурити заявника замовити вбивство С. Також заявник зазначив, що, як вбачалося з доказів, він ніколи не намагався вбити С., а пасивно й під тиском
прийняв ініціативу агента під прикриттям. Він не звертався за цими послугами до І. і навіть не знав його, а познайомив їх Ч. за сприяння міліції. Із записів розмов випливало, що І. постійно докучав заявникові вбивством С., тоді як заявник не ініціював цього та навіть не говорив про це.
24 грудня 2013 року Донецький обласний апеляційний суд підтримав засудження
заявника, дійшовши висновку, що наведеними доказами вина заявника була
достатньо встановлена. Проте апеляційний суд визначив, що всупереч висновку суду першої інстанції заявник, за відповідними положеннями Кримінального кодексу, не міг вважатися «організатором» злочину, а був «підбурювачем» (instigator), тому суд зменшив призначене покарання до 10 років позбавлення волі.
У своїй касаційній скарзі заявник повторно навів твердження про провокацію. Він зазначав, що, незважаючи на неодноразові прохання, суди нижчих інстанцій не допитали І., хоча його досудові показання, використані як докази у справі,
суперечили змісту розмов.
27 листопада 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних
і кримінальних справ підтримав засудження заявника. ВССУ вказав, що аргументи заявника про провокацію є необґрунтованими, адже його вина достатньо підтверджена доказами. Зокрема, ВССУ послався на показання Ч., І., К. і працівників міліції (див. пункт 11 (i) та (iv) цього рішення) про те, що заявник уперше зв’язався із Ч., шукаючи вбивцю на замовлення, і що міліція організувала операцію, щоб застати його на місці злочину. Ці докази узгоджувалися з протоколами міліції, що підтверджували відповідні дії, і висновком судово-медичної експертизи, в якому містилися деталі розмов між заявником, Ч. та І. (див. пункт 11 (ii) цього рішення).
ВССУ відхилив аргумент заявника про те, що він, побоюючись І., просто не зміг
активно заперечити його постійним набриданням. Суд визнав, що докази свідчили про те, що заявник ініціював злочин, обговорив ціну вбивства, повідомив адресу С. та попросив І. повідомити про час, коли С. буде вбито, аби забезпечити собі алібі. Щодо аргументу заявника про те, що він не зміг допитати І., суд зазначив, що після завершення судового розгляду сторона захисту не клопотала про допит цього свідка.
Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявник скаржився на те, що він стверджувано є жертвою провокації вчинення злочину з боку правоохоронних органів і що не мав змоги допитати ключового свідка в цій справі.
Оцінка Суду
ЄСПЛ підкреслив, що заявник упродовж всього провадження послідовно заявляв про провокацію як безпосередньо, так і побічно. Хоча заявник не визнавав своєї вини у вчиненні злочину, в якому обвинувачувався, характер його захисту (див. пункт 9 цього рішення) не виключав його справу з категорії «справ про провокацію» (порівняйте Berlizev v. Ukraine, no. 43571/12, § 46, 8 липня 2021 року). З урахуванням змісту розмов між заявником, І. та Ч. 3 квітня 2012 року його скарга є обґрунтованою і підлягає розгляду в межах категорії «справ про провокацію» (пункт 46 рішення).
Передусім, повертаючись до матеріального критерію провокації, ЄСПЛ підкреслив, що, як установили національні суди, саме заявник першим звернувся
до Ч. за допомогою у вбивстві С. Насамперед такий висновок ґрунтувався на показаннях Ч., якого заявник мав можливість допитати в межах перехресного
допиту і чиї показання він міг заперечити / оскаржити під час провадження. Надані до суду докази також містили низку вказівок на те, що заявник неодноразово обговорював із Ч. та І. плани вбивства, вказав їм потенційну адресу жертви й ужив активних заходів для уникнення виявлення і забезпечення алібі у зв’язку із цим (пункт 47 рішення).
Водночас операція під прикриттям, направлена на заявника, була розпочата в силу показань Ч. за відсутності санкціонування чи нагляду будь-якого органу,
відокремленого від підрозділу міліції, що її здійснював. Видається, що це здійснювалося на основі чинного на час подій у справі законодавства (до
набрання чинності КПК 2012 року – див. пункт 16 цього рішення), хоча ЄСПЛ у своїй усталеній практиці постійно наголошує на важливості судового чи іншого незалежного наглядового механізму в цій сфері. Крім того, ані показання Ч. міліції, на основі яких було розпочато таку операцію, ані будь-яке інше офіційне обґрунтоване рішення про її проведення ЄСПЛ надано не було. Так само не було вказівок на те, що ці матеріали / документи перебували в розпорядженні національних судів (пункт 48 рішення).
Як випливає із записів розмов між агентами міліції, Ч. та І., і заявником, останній
надав необ’єктивні та розпливчаті відповіді на питання організації вбивства і навіть зробив зауваження, які можна зрозуміти як висловлення ним невпевненості / сумнівів стосовно всієї злочинної схеми чи її окремих аспектів («Мені це не потрібно», «В цьому немає потреби», «Немає потреби в цьому всьому», «Зберігайте спокій», «Немає потреби в цьому всьому», «Нічого не робіть, нічого не кажіть» – див. пункт 11 (iii) (a) цього рішення) (пункт 49 рішення).
Однак слова заявника можуть розумітися і як невпевненість щодо конкретних
форм запланованого злочину та його приховування, а не його небажання вчинити вбивство (пункт 50 рішення).
Записи також містили обмін думками, які могли вказувати на те, що І. та Ч. не залишалися повністю пасивними й могли розглядатися як такі, що беруть на себе відповідальність за ситуацію, незважаючи на пасивне ставлення заявника. Зокрема, І. назвав оплату фінансовою допомогою для поїздки, а не вартістю вбивства на замовлення і підкреслив власне негативне ставлення до С., невідкладність ситуації і свою потребу в грошах. Ч. вніс частину коштів на оплату послуг І. (пункт 51 рішення).
Разом із цим, на думку ЄСПЛ, ще одним важливим елементом є той факт, що заявника було засуджено лише як «підбурювача», а не «організатора» злочину (див. пункти 13 та 20 цього рішення). Відповідно, факт того, що І. та Ч., як видається, проявляли більш активне ставлення / позицію, аніж сам заявник, під час розгляду справи можна вважати менш значущим (пункт 52 рішення).
У світлі наведених вище непереконливих аргументів ЄСПЛ на основі лише
матеріального критерію остаточно не може встановити, що заявника було
спровоковано в порушення статті 6 Конвенції, а тому він звертається до процесуального критерію провокації (див. Edwards and Lewis v. the United
Kingdom [GC], nos. 39647/98 та 40461/98, § 46, ECHR 2004-X) (пункт 53 рішення).
Для ефективного розгляду твердження заявника про провокацію національні суди мали б у змагальному провадженні встановити причини проведення операції, ступінь участі правоохоронних органів у вчиненні правопорушення та характер будь-якої провокації чи тиску, якому було піддано заявника (див. Ramanauskas, цит. вище, § 71). ЄСПЛ у зв’язку із цим нагадує, що операція міліції була розпочата без жодного санкціонування чи нагляду окремого від підрозділу міліції, який проводив операцію, органу (див. пункт 48 цього рішення) (пункт 54 рішення).
Певною мірою національні суди розглянули ці елементи. Вони дійшли висновку,
зокрема на основі показань Ч., що саме заявник ініціював пошук найманого вбивці. Вони також зосередили свою увагу на подальшій поведінці заявника, у тому числі на факті того, що він назвав потенційну адресу жертви, та його спробах забезпечити собі алібі як на доказах, що він справді мав намір вбити С. (див. пункт 15 цього рішення) (пункт 55 рішення).
Водночас щодо посилання національних судів на аргумент про те, що заявник
спочатку зв’язався із Ч. для організації вбивства, ЄСПЛ не міг дійти висновку з огляду на наведені вище недоліки процедури, що мала наслідком проведення таємної операції та відсутності відповідних документів (див. пункт 48 рішення), що процес (процедура), за допомогою якого суди дійшли такого висновку, був забезпечений достатніми гарантіями (пункт 56 рішення).
Крім цього, як указав ЄСПЛ вище, ступінь участі міліції та характер будь-якої
провокації, якій міг бути підданий заявник, порушували складні питання, які заслуговували на ретельний розгляд національними судами. У зв’язку із цим
ефективна реалізація судами свого обов’язку з перевірки твердження заявника про провокацію вимагає від них прояву ретельності / старанності при допиті тих, хто відігравав ключову роль у проведенні таємної операції, а саме І., незалежно від доволі пасивного ставлення заявника до допиту цього свідка (див. пункти 7 та 24 цього рішення) (пункт 57 рішення).
Однак, незважаючи на центральну роль, яку відігравав І. в подіях, жодних достатніх причин його відсутності в суді надано не було: факт того, що він перебував під вартою означав не його недоступність у зв’язку із цим, а те, що він перебував під контролем органів влади, а тому, в принципі, міг бути доставлений до суду (пункт 58 рішення).
Під час засудження заявника як «підбурювача» (тобто того, хто схиляє іншого
на вчинення злочину) національні суди навели незначні коментарі про те, наскільки точно ця роль співвідносилася з його явними сумнівами і явно проактивною поведінкою І. та Ч.: суди чітко не прокоментували, чи вважали вони ці сумніви такими, що стосуються певних форм запланованого злочину і його приховування або бажання заявника вчинити вбивство (пункт 59 рішення).
Ураховуючи складність таких питань в цій справі (як зазначено вище в межах
матеріального критерію провокації), вони вимагали більш детальної відповіді / коментаря національних судів для того, щоб об’єктивний спостерігач міг переконатися, що твердження заявника про провокацію було належно розглянуто (пункт 60 рішення).
Хоча наведені вище процесуальні недоліки, взяті окремо, не можуть порушити
загальну справедливість провадження щодо заявника, проте у своїй сукупності вони мають інший наслідок (пункт 61 рішення).
Отже, ЄСПЛ прийшов до висновку, що національні суди належним чином не розглянули твердження заявника про провокацію вчинення злочину з боку правоохоронних органів, а тому було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо цього аспекту (пункти 62–63 рішення).
З огляду на наведене ЄСПЛ не вбачив необхідності в окремому розгляді скарг
заявника за пунктом 1 і підпунктом (d) пункту 3 статті 6 Конвенції щодо допуску як доказу показань І., якого заявник не міг допитати під час судового розгляду.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 16 грудня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.