Обставини справи
6 листопада 2000 року Г. П. подав цивільний позов проти заявника до Гевгелійського суду першої інстанції, вимагаючи визнання права власності на частину будинку, який перебував у власності заявника на той час. Позивач
встановив ціну позову в 40 000 денарів (MKD) (в еквіваленті це приблизно 650 євро (EUR)). Закон про цивільне судочинство, який діяв на той час, встановив законодавчий поріг для подачі касаційної скарги до Верховного суду в розмірі 1 000 000 денарів (в еквіваленті це приблизно 16 260 євро).
31 грудня 2002 року суд першої інстанції задовольнив позов Г. П. та ухвалив
рішення проти заявника. Це рішення було підтримане Скопським Апеляційним судом 4 вересня 2003 року.
17 грудня 2003 року за заявою заявника прокурор подав клопотання про захист
законності, яке Верховний суд задовольнив. Суд скасував рішення нижчих судів
та направив справу на новий розгляд.
4 листопада 2005 року заявник через свого адвоката подав зустрічний позов до суду першої інстанції проти Г. П., вимагаючи визнання недійсним договору
дарування, на якому позивач базував свою майнову вимогу в попередніх
провадженнях. У письмовій вимозі заявник встановив ціну позову в розмірі 40 000 денарів. Обидва позови були об’єднані та розглянуті в рамках одного провадження.
29 грудня 2005 року набрав чинності новий Закон про цивільне судочинство («Закон 2005 року», Офіційний вісник No 79/2005), який став застосовним до всіх справ, що перебували на розгляді в першій інстанції. Цей Закон зафіксував встановлений законодавством поріг для касаційної скарги до Верховного суду в розмірі 500 000 денарів (в еквіваленті це приблизно 8 130 євро). Відповідно до перехідних положень Закону 2005 року провадження мало завершуватися згідно із законом, який діяв до закінчення провадження в першій інстанції.
24 січня 2006 року Департамент цивільного права Скопського Апеляційного суду
ухвалив висновок щодо всіх справ, що розглядаються, на які поширювався Закон 2005 року, доручивши судам нижчої інстанції проконсультувати сторони та відкласти майбутні слухання, щоб дозволити їм провести всі необхідні дії щодо їхніх позовів. У висновку зазначалося, що сторони всіх справ, що розглядаються в першій інстанції, отримають можливість підготувати свої подання відповідно до Закону 2005 року.
У судовому засіданні 15 лютого 2006 року суд першої інстанції повідомив сторін цієї справи згідно з висновком Апеляційного суду, що слухання, призначене на 20 березня 2006 року, буде розглядатися як підготовче засідання у значенні статті 33 Закону 2005 року.
Під час підготовчого засідання заявник просив збільшити ціну позову до 500 100 денарів (в еквіваленті це приблизно 8 130 євро). На вимогу судді першої інстанції до основного засідання заявник сплатив додатковий судовий збір, що відповідав збільшенню ціни позову.
12 січня 2009 року суд першої інстанції ухвалив рішення на користь Г. П. та відхилив позов заявника. У вступній частині цього рішення була зазначена ціна позову в розмірі 40 000 денарів. 13 квітня 2009 року на вимогу заявника суд першої інстанції виправив вступну частину свого рішення та зазначив ціну позову в розмірі 501 000 денарів, визнавши, що вказана раніше сума була помилкою.
Рішенням від 2 вересня 2010 року, у вступній частині якого ціна позову була
зазначена в розмірі 40 000 денарів, Апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу
заявника. На запит заявника 9 грудня 2010 року Апеляційний суд виправив вступну частину свого рішення та зазначив збільшену ціну позову.
17 травня 2012 року Верховний суд відхилив апеляцію заявника з питань права
як неприпустиму ratione valoris. Суд постановив, що ціна позову, яка, на його думку, була встановлена на рівні 40 000 денарів в судах нижчої інстанції, була нижче встановленого законодавством порогу в 500 000 денарів, встановленого Законом 2005 року. Той факт, що ціна позову була змінена Апеляційним судом, не мав значення, оскільки це збільшення відбулося на неправильній стадії провадження та не стосувалось очевидної помилки у формулюванні. Відповідна частина цього рішення звучить так:
«Беручи до уваги статтю 33 Закону про цивільне судочинство [2005], суд повинен
найпізніше на підготовчому засіданні або, якщо підготовче засідання не проводилось, на основному засіданні до того, як відповідач розпочав судовий розгляд по суті справи, швидко та належним чином перевірити точність зазначеної ціни [позову]. У цій справі … відповідна вартість предмета спору була змінена рішенням Апеляційного суду від 9 грудня 2010 року».
Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що він не мав доступу
до Верховного суду у зв’язку із способом, у який цей суд протлумачив і застосував положення закону про ціну позову.
Оцінка Суду
Загальні принципи, що стосуються права на доступ до суду, викладені у справі Naït-Liman v. Switzerland ([GC], No 51357/07, §§ 112–16, 15 березня 2018). Принципи, що стосуються конкретно обмежень ratione valoris щодо доступу до суду, також були встановлені у справі Zubac v. Croatia ([GC], No 40160/12, §§ 80–85, 5 квітня 2018) (пункт 37 рішення).
Суд зазначає, що наявність встановленої законом граничної ціни позову для
касаційних скарг до Верховного суду є законною та обґрунтованою процесуальною вимогою (наприклад, Jovanović v. Serbia, No 32299/08, § 48, 2 жовтня 2012). Він також вважає, що відмова Верховного суду на підставі законодавчих положень, що регулюють його компетенцію, перевірку прийнятності касаційної скарги заявника ratione valoris, є втручанням у право заявника на доступ до суду (пункт 38 рішення).
У справі Zubac (згаданій вище, §§ 110–25), щоб визначити, чи обмеження права
доступу до суду було пропорційним, були розглянуті такі елементи: (i) передбачуваність обмеження; (ii) яка сторона повинна нести несприятливі наслідки помилок, допущених під час розгляду справи; (iii) чи можна сказати, що обмеження включає «надмірний формалізм» (пункт 39 рішення).
У цій справі після скасування Верховним судом рішень нижчих судів щодо позову Г. П. заявник уперше подав зустрічний позов, який був приєднаний до справи, розгляд якої тривав. Провадження мало відбуватися згідно із Законом 2005 року, який тим часом набув чинності, оскільки справа, зокрема нова вимога заявника, розглядалася в суді першої інстанції. Очевидно, це відповідало розділам 474 та 476 Закону 2005 року, що було підтверджено у висновку Апеляційного суду. Верховний суд не встановив іншого. Спираючись на такий висновок, суд першої інстанції провів підготовче засідання, під час якого заявник збільшив ціну позову до 500 100 денарів, що було вище законодавчо встановленого порогу за Законом 2005 року. Беручи до уваги статтю 33
Закону 2005 року, яка регулює визначення ціни позову, на думку Суду, таке збільшення не видається необґрунтованим процесуальним кроком з боку заявника (див., навпаки, Zubac, згадана вище, § 121, і, зокрема, Doo Vio-Mark-In Insolvency v. North Macedonia (dec.), No 50520/15, § 20, 11 липня 2019 року). Суди першої та другої інстанцій у своїх рішеннях при внесенні виправлень визнали збільшену суму як ціну позову заявника. Заявник також сплатив збільшений судовий збір, що відповідав збільшенню ціни позову (пункт 40 рішення).
За таких обставин Верховний суд відхилив касаційну скаргу заявника як неприпустиму ratione valoris, визнавши, що ціна відповідного позову становила 40 000 денарів, як зазначив заявник у своєму зустрічному позові. Ця ціна була нижче встановленого законодавством порогу в 500 000 денарів. Хоча Верховний суд посилався на статтю 33 Закону 2005 року, він усе ж встановив, що ціна позову була збільшена в процесі провадження в Апеляційному суді, що не було належним процесуальним етапом для такої зміни. На думку Суду, такий висновок суперечить фактам справи, як зазначено вище, зокрема, оскільки зміна ціни позову відбулася на підготовчому засіданні в суді першої інстанції. Верховний суд не згадав про цей факт. Що ще важливіше, він не висловив свою позицію щодо того, чи відповідала така зміна на цьому етапі розгляду закону або усталеній практиці. Що стосується останнього пункту, Суд не вважає, що судова практика, подана Урядом, має значення для цієї справи, яка стосується зміни ціни позову на підготовчому засіданні в межах провадження, що триває, та стосовно нового позову, щодо якого такого слухання раніше не проводилось, і ця судова практика не стосувалася застосування перехідних положень Закону 2005 року до незавершених проваджень у судах першої інстанції. За таких обставин не можна сказати, що заявник та його адвокат мали змогу переконатися, що зміна ціни позову на підготовчому засіданні не буде враховуватись для цілей доступу до Верховного суду (див., навпаки, Zubac, § 111).
Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Рішення в цій справі ухвалене Комітетом 10 червня 2021 року та є остаточним.