Обставини справи
Справа стосувалася скарги заявника щодо невиплати присудженої заробітної плати.
Заявник Сергій Миколайович Лисянський народився у 1960 році та проживає у м. Дзержинську Донецької області.
У вересні 1999 року заявник подав позов проти державного підприємства “Шахта ім.Артема” (далі– шахта), вимагаючи стягнення заборгованості у зв’язку з профзахворюванням та компенсації за затримку щомісячних виплат. 29 вересня 2000 року Дзержинський міський суд відхилив скаргу заявника про перерахунок коштів щодо відшкодування шкоди. Однак Дзержинський міський суд присудив заявникові суму в розмірі 27972 грн як заборгованості з одноразової допомоги та щомісячних виплаті з відшкодування шкоди. Заявник подав апеляційну скаргу на рішення суду щодо відмови в задоволенні скарги в частині перерахунку коштів по відшкодуванню шкоди.
20 листопада 2000 року Донецький обласний суд залишив без змін рішення Дзержинського міського суду, яке відповідно стало остаточним і було надіслано відділу державної виконавчої служби Дзержинського міського управління юстиції для примусового виконання.
30 серпня 2001 року наказом Міністерства палива та енергетики шахту було ліквідовано, та наказом від 07 листопада 2001 року її майно було передано до Горлівської дирекції з ліквідації шахт.
19 листопада 2001 року заявнику було частково виплачено суму, призначену за рішенням суду від 29 вересня 2000 року, в розмірі 600 грн, а також було виплачено суму в розмірі 1998 грн 86коп., призначену за рішенням суду від 08 травня 2001 року.
10 липня 2002 року виконавчі листи щодо виконання рішень суду, винесених на користь заявника, було направлено до ліквідаційної комісії шахти.
11 липня 2002 року ухвалою Господарського суду Донецької області було розпочато процедуру банкрутства шахти. 08 серпня 2002 року шахту було оголошено банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.
Рішення від 29 вересня 2000 року та 08 травня 2001 року залишилися частково невиконаними.
Оцінка Суду
Прийнятність. Скарги заявника на несправедливе відхилення Дзержинським міським судом позову в частині перерахунку коштів з відшкодування шкоди
Заявник скаржився на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки він стверджував, що відхилення його скарги щодо перерахунку коштів з відшкодування шкоди було несправедливим.Суд зауважив,що остаточне рішення щодо зазначеної скарги було винесено Донецьким обласним судом 20 листопада 2000 року. Наглядова та нова касаційна процедури не можуть бути взяті до уваги, оскільки відповідно до прецедентної практики Суду вони не можуть вважатися ефективними засобами захисту, як це передбачає пункт 1 статті 35 Конвенції (див.справу “Кучеренко проти України”, заява No41974/98, ухвала від 4 травня 1999 року, та справу “Приставська проти України”,заява No21287/02, ухвала від 17 грудня 2002 року). Таким чином, Суд встановлює, що ця частина заяви була подана надто пізно.У зв’язку з цим заява має бути відхилена відповідно до підпунктів1 та 4 статті 35 Конвенції.
Невиконання судових рішень, винесених на користь заявника
Заявник скаржився на те, що державні органи не змогли виконати рішення Дзержинського міського суду щодо стягнення з шахти заборгованості із одноразової допомоги та щомісячних виплат із відшкодування шкоди. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції.
Відповідність правилу ratione personae (відповідальність держави)
У своїх зауваженнях Уряд стверджував, що хоча боржником є державне підприємство,проте воно є самостійною юридичною особою і держава не могла бути відповідальною за борги шахти відповідно до національного законодавства. Тож рішення, винесені на користь заявника, не могли бути виконані за рахунок коштів державного бюджету.
Заявник стверджував, що підприємство було державним, яке частково фінансувалося з державного бюджету.
Таким чином, порушується питання про відповідальність держави за борги державного підприємства, яке є самостійною юридичною особою. Суд нагадав, що рішення про ліквідацію шахти та включення її до складу Горлівської дирекції з ліквідації шахт було прийнято Міністерством палива та енергетики, яке, крім того, розпоряджалося власністю підприємства на свій розсуд. Більше того, підприємство-боржник здійснювало свою діяльність у сфері видобування вугілля, де держава встановлює розмір та умови виплати працівникам заробітної плати та інших виплат (див.mutatis mutandis, справа “Дубенко проти України”,пп. 22–29).
Суд вирішив, що, як і у справі “Михайленки та інші проти України”) (заява No35091/02, пп. 44-45), Уряд не надав доказів того, що підприємство-боржник було настільки незалежним від держави, щоб звільнити державу від відповідальності за Конвенцією за дії чи бездіяльність цього підприємства.
Вичерпання національних засобів захисту
Уряд зазначив,що заявник не вичерпав національних засобів захисту, як передбачає пункт 1 статті 35 Конвенції, оскільки він не оскаржував бездіяльності виконавчої служби.
Заявник заперечив таке твердження,стверджуючи, що такий засіб захисту не був би успішним.
Суд за уважив, що подібні доводи Уряду вже були відхилені в аналогічних справах (див.рішення у справі “Ромашов проти України”, пп.23-32), і він не знаходить підстав для прийняття іншого рішення у цій справі.
Висновок
Суд вирішив, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою в сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції. Заява не є неприйнятною із будь-яких інших причин.
Щодо суті
Уряд стверджував, що після 10 липня 2002 року, коли виконавчі листи були направлені до ліквідаційної комісії шахти, тривалість виконання була обумовлена бездіяльністю комісії, за яку держава не несе відповідальності відповідно до Конвенції. Виконавчою службою було вжито всіх необхідних засобів відповідно до внутрішнього законодавства з метою виконання рішень, і затримка у виконанні була пов’язана з відсутністю коштів у шахти.
Заявник повторив,що держава відповідальна за затримку виконання судового рішення, винесеного на його користь.
Суд нагадав, що в багатьох схожих справах він зазначав про те, що Уряд є відповідальним за борги шахти з врахуванням подібних обставин справи (див.рішення у справі “Чернобривко проти України”, від 13 вересня 2005 року, заява No11324/02, пп. 23 та24). Таким чином, відповідальність держави за виплату боргів залишається на ній незалежно від того, який орган повинен здійснювати виплату (чи ліквідаційна комісія, чи виконавча служба).
Суд також зазначив,що рішення від 29 вересня 2000року та 08 травня 2001 року залишаються частково невиконаними впродовж приблизно 5 років і 5 місяців та 4 років і 10 місяців відповідно. Такою тривалістю виконання рішень, як у справі заявника, державні органи позбавили положення пункту 1 статті 6 Конвенції їх ефективної дії. Уряд не надав переконливих доказів щодо природи таких затримок (див.справи “Ромашов проти України”, п. 46; “Дубенко проти України”, пп.47 та 51; “Василенков проти України”, заява No19872/02, пп. 24-26).
Відповідно, відбулося порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Детальніше з перекладом тексту рішення ЄСПЛ від 04.04.2006 у справі «Лисянський проти України” за заявою No 17899/02) можна ознайомитися за посиланням https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_048#Text.