Європейський суд з прав людини (Четверта секція) у рішенні від 30 червня 2026 року у справі «Ейкенар проти Нідерландів» (заява № 52053/18) одноголосно визнав порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження). Підставою стало те, що держава-відповідач не довела, що удар кулаком у потилицю затриманого чоловіка під час його арешту був суворо необхідним і пропорційним. Причинного зв’язку між цим ударом та подальшою смертю чоловіка суд не встановлював — і в цьому полягає ключова юридична особливість справи.
Обставини справи
23 листопада 2016 року поліція Роттердама отримала повідомлення сусідів про чоловіка (у тексті рішення — E.C.U.), партнера заявниці Елізабет Гертруди Ейкенар, який поводився неадекватно і агресивно на вулиці. П’ятеро поліціянтів, поінформованих про попередні епізоди насильства з боку цього чоловіка, прибули на виклик і застали його вже вдома, де він викрикував щось незрозуміле та, вочевидь, перебував у стані сильного збудження.
Поліціянти виламали двері та увійшли до помешкання, застосувавши так звану «процедуру зі щитом» — тактику, що використовується, коли поліція вважає високоймовірним ризик отримання травм під час силового затримання особи. Чоловік спочатку виконав вимогу лягти на підлогу, однак під час спроби надягнути наручники почав чинити активний опір: розмахував руками, брикався, кричав. Один із поліціянтів (у рішенні — «поліціянт Х») двічі вдарив його кулаком у ребра, що не дало результату, після чого наніс удар кулаком у потилицю. Лише після застосування службового собаки (два укуси в литку) та додаткових ударів іншого поліціянта чоловіка вдалося закувати в наручники.
У відділку поліції чоловік почав втрачати свідомість; реанімаційні заходи результату не дали, і він помер того самого дня. Судово-медична експертиза Нідерландського судового інституту встановила, що смерть, найімовірніше, спричинена високою концентрацією кокаїну в організмі; причинного зв’язку між застосованою поліцією силою та смертю не виявлено. Разом з тим експертиза зафіксувала на тілі загиблого поверхневі садна та гематоми на голові й обличчі, зокрема рану завдовжки 0,8 см і гематому на потилиці — тілесні ушкодження, прямо пов’язані із застосуванням фізичної сили під час затримання.
Позиція національних органів
Головний прокурор 5 липня 2017 року закрив кримінальне провадження, визнавши застосування сили поліцією необхідним і пропорційним з огляду на запеклий опір затримуваного. Заявниця оскаржила відмову в притягненні до відповідальності поліціянта Х за статтею 12 Кримінального процесуального кодексу Нідерландів, наполягаючи, що удар у потилицю був зайвим і непропорційним.
Апеляційний суд Гааги 9 травня 2018 року відмовив у задоволенні скарги, однак у мотивувальній частині рішення прямо визнав: «удар у потилицю не мав бути нанесений» (de klap tegen het hoofd had achterwege moeten blijven). Попри цей висновок, суд не встановив складу кримінального правопорушення, що вимагає притягнення до відповідальності, пославшись на хаотичність ситуації, поведінку самого затримуваного та відсутність спеціальної підготовки поліціянтів для роботи з особами в стані психічного збудження. Це рішення оскарженню не підлягало.
Питання процесуальної правосуб’єктності заявниці
Суд окремо розглянув питання, чи має заявниця право на звернення до ЄСПЛ, зважаючи на те, що стаття 3 Конвенції належить до суто особистих і невідчужуваних прав, а її партнер помер із причин, не пов’язаних безпосередньо зі стверджуваним жорстоким поводженням. Відповідно до усталеної практики Суду (зокрема, «Boacă та інші проти Румунії», заява № 40355/11, § 46, 12 січня 2016 року), особа, яка скаржиться на поводження з померлим родичем за відсутності причинного зв’язку між таким поводженням і смертю, повинна довести наявність вагомого морального інтересу, що виходить за межі суто майнового.
ЄСПЛ визнав такий інтерес доведеним: оскільки партнер заявниці помер невдовзі після затримання, він об’єктивно був позбавлений можливості самостійно ініціювати національне провадження чи звернутися до Суду. Заявниця ж, яка перебувала з ним у стосунках протягом трьох років, активно ініціювала національне провадження проти рішення про відмову в кримінальному переслідуванні, що свідчить про її інтерес у встановленні обставин стверджуваного жорстокого поводження та притягненні винних до відповідальності. На цій підставі Суд визнав за заявницею статус «жертви» у розумінні статті 34 Конвенції.
Оцінка Судом суті справи
Суд нагадав про стандарт, застосовний до застосування сили правоохоронцями під час затримання: будь-яке звернення до фізичної сили, не зумовлене суворою необхідністю з огляду на поведінку самої особи, принижує людську гідність і є порушенням статті 3 Конвенції незалежно від поведінки постраждалого (справа «Bouyid проти Бельгії» [ВП], заява № 23380/09, §§ 100-01, ЄСПЛ 2015). Тягар доведення того, що застосована сила була «суворо необхідною і пропорційною для досягнення законної мети правоохоронної діяльності», лежить на державі-відповідачі (справа «Tsaava та інші проти Грузії» [ВП], заяви № 13186/20 та інші, § 329, 11 грудня 2025 року).
Суд окремо підкреслив особливу вразливість голови та обличчя як частин тіла: удар у ці ділянки допустимий лише за виключних обставин з огляду на високий ризик серйозних наслідків (із посиланням, зокрема, на звіт омбудсмена Нідерландів від 2 червня 2013 року щодо застосування поліцією сили, який прямо визначає удари в голову як «в принципі неприпустимі»). У цій справі, на думку Суду, чоловіка вже було повалено на підлогу й утримувано кількома поліціянтами, тож навіть один удар у голову міг спричинити відчуття свавільного поводження, несправедливості та безпорадності. Жоден з поліціянтів не мав серйозних тілесних ушкоджень, що вказували б на реальну загрозу їхньому життю чи здоров’ю, а сам затриманий не був запідозрений у володінні предметом, який міг би бути використаний як зброя.
Суд також звернув увагу, що поліціянти не мали спеціальної підготовки для роботи з особами в стані психічного збудження і, попри це, не залучили медичних працівників чи спеціалізованих підрозділів, хоча характер поведінки чоловіка мав викликати обґрунтовану стурбованість щодо можливого передозування чи психічного розладу. Окремо Суд зазначив, що мотивування Апеляційного суду Гааги було внутрішньо суперечливим: визнавши, що удар у потилицю «не мав бути нанесений», суд так і не пояснив, чому це визнання не має наслідком кваліфікацію дій поліціянта як кримінально караного діяння.
На підставі сукупності цих обставин Суд дійшов висновку, що уряд Нідерландів не довів переконливо суворої необхідності й пропорційності застосованої сили, а отже мало місце порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.
Компенсація
Суд присудив заявниці 5 000 євро відшкодування моральної шкоди та 7 000 євро компенсації судових витрат. Вимогу щодо відшкодування шкоди за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції (стверджувана неефективність розслідування) Суд відхилив, оскільки цю скаргу заявниця сформулювала лише після комунікації справи уряду, а тому вона не входила до предмета розгляду.
Довідково
Стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 12 Кримінального процесуального кодексу Нідерландів (Wetboek van Strafvordering) — оскарження рішення про відмову в кримінальному переслідуванні. Стаття 7 Закону Нідерландів про поліцію 2012 року (Politiewet 2012) — умови застосування сили поліцією. Практика ЄСПЛ: «Bouyid проти Бельгії» [ВП], заява № 23380/09, ЄСПЛ 2015; «Tsaava та інші проти Грузії» [ВП], заяви № 13186/20 та інші, 11 грудня 2025 року; «Boacă та інші проти Румунії», заява № 40355/11, 12 січня 2016 року.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.