Невжиття владою превентивних заходів у зв’язку з рецидивом домашнього насильства і вчиненням замаху на вбивство та заподіяння смерті сина, порушує Конвенцію

Обставини справи

У цій справі заявниця вказувала, що італійська влада не вжила відповідних
заходів для захисту її та її сина від домашнього насильства її партнера, що призвело до вбивства однорічного сина й замаху на позбавлення її життя у 2018 році.

В період між 2015 і 2018 роками заявниця та її діти стали жертвами домашнього
насильства з боку партнера заявниці – Н. П. Про ці факти повідомлялося органа влади. У 2018 році Н. П. вбив їхню однорічну дитину та намагався позбавити життя заявницю.

За результатами кримінального провадження щодо Н. П. заявниці, як цивільному позивачу, було присуджено відшкодування шкоди.

У своїй заяві до ЄСПЛ заявниця, зокрема, скаржилася на незабезпечення державою її і її родини захистом та допомогою.

Оцінка Суду

Стаття 2 Конвенції

Стаття 2 Конвенції в цій справі є застосовною, адже заявниця зазнала рецидиву
домашнього насильства й замаху на позбавлення її життя, а також у зв’язку із смертю її сина.

Італійське законодавство забезпечує належний захист від актів насильства,
вчинюваних окремими особами в кожному конкретному випадку. Органам влади було доступно досить широке коло правових та оперативних заходів для адекватного й пропорційного реагування на рівень ризику (летального) в цій справі.

(1) Чи негайно діяли органи влади у відповідь на заяви про домашнє насильство

Між 2015 та 2018 роками італійська поліція (The Carabinieri) щоразу, коли Н. П.
нападав на заявницю і дітей, проводила незалежне, активне та вичерпне оцінювання ризику, окремо від будь-яких скарг заявниці. Італійська поліція належним чином ураховувала контекст випадків домашнього насильства, вимагаючи вжиття як захисних заходів, так і заходів затримання у світлі ймовірної наявності реальної та неминучої загрози життю заявниці та її дітей. Однак прокурори, відповідальні за оцінювання таких пропозицій, необхідної виняткової старанності / розсудливості шляхом негайного реагування на твердження заявниці про домашнє насильство не продемонстрували. У 2015 році прокурор міг продовжувати провадження, незважаючи на заяву заявниці про відкликання своєї скарги, або принаймні міг здійснити ретельне розслідування упродовж чотирьох місяців, перед тим як остаточно його припинити. У 2017 році прокурор не вжив жодних слідчих заходів та не вчинив жодних дій. Далі, у 2018 році, хоч прокурор ініціював розслідування жорстокого поводження і проведення експертного оцінювання психічного стану Н. П., заявницю не було допитано й жодних захисних заходів так само вжито не було.

(2) Якість оцінки ризику

Попри інформування італійською поліцією про випадки домашнього насильства з боку Н. П. раніше при розгляді скарг заявниці прокурори не продемонстрували, що вони усвідомлювали конкретний характер та динаміку цього домашнього
насильства, хоча були всі відповідні непрямі докази, зокрема ескалація насильства щодо заявниці та її дітей, погрози, постійні повтори нападів і психічне захворювання Н. П. Навіть психіатр Н. П. недооцінив ситуацію, вважаючи напад на заявницю у 2018 році сімейною «сваркою». Незважаючи на запити італійської поліції, органи влади не вжили жодних захисних заходів. Ризик повторюваності насильства ніколи належним чином не оцінювали й не враховували.

Окрім пропозицій італійської поліції прокурорам, органи влади не виконали свого обов’язку провести негайне й активне оцінювання ризику поновлення
насильства щодо заявниці та її дітей і вжити оперативних захисних заходів для зменшення цього ризику, захисту заявниці та її дітей і засудження поведінки Н. П. Зокрема, стикнувшись із серйозним ризиком жорстокого поводження із заявницею, органи влади залишалися пасивними, а їхня бездіяльність дозволила Н. П. продовжувати погрожувати заявниці, переслідувати її і залишатися безкарним.

(3) Чи знали або мали знати органи влади про наявність реального й неминучого ризику життю сина заявниці?

У світлі наведених вище міркувань органи влади знали або мали знати про реальний та неминучий ризик життю заявниці та її дітей через насильство Н. П.
Вони мали оцінити ризик повторення таких правопорушень і вжити відповідних та достатніх заходів для захисту заявниці й дітей. Водночас органи влади не дотримали цього зобов’язання, не відреагувавши ані негайно, як це потрібно у випадках домашнього насильства, ані в будь-який інший час.

(4) Чи вжили органи влади належних превентивних заходів за конкретних обставин цієї справи?

Використовуючи відому органам влади на час подій інформацію про наявність
реального й неминучого ризику подальшого насильства щодо заявниці та її дітей у зв’язку з імовірною ескалацією домашнього насильства, про яке повідомляла
заявниця, й ураховуючи проблеми із психічним здоров’ям Н. П., органи влади не проявили належної ретельності. Вони не оцінили ризику летального наслідку,
конкретно спрямованого на контекст, у якому вчиняється домашнє насильство, й, зокрема, становища заявниці та дітей, що могло б слугувати основою для реалізації практичних превентивних заходів із захисту їх від ризику насильства.

Грубо ігноруючи широке коло безпосередньо доступних заходів захисту, органи
влади, які могли б їх вжити шляхом привертання уваги соціальних і психологічних служб і розміщення заявниці з дітьми в жіночому притулку, не продемонстрували необхідної старанності в запобіганні насильству стосовно заявниці та дітей, що мало наслідком замах на вбивство заявниці й фактичне позбавлення життя її сина. Як визнала GREVIO (група експертів Ради Європи з протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству) при перевірці відповідності національного законодавства статті 55.1 Стамбульської конвенції, згадані вище заходи могли й мали б бути вжиті органами влади згідно з італійським законодавством незалежно від подачі жертвою будь-яких скарг чи сприйняття жертвою зміни ризику.

За цих обставин не можна вважати, що органи влади продемонстрували необхідну старанність. Тому вони не виконали свого позитивного зобов’язання за статтею 2 Конвенції щодо захисту життя заявниці та її сина.

Стаття 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 2 Конвенції

Уперше принципи, застосовні для оцінки заяв про дискримінацію у справах про
домашнє насильство, були викладені у справі Opuz v. Turkey й конкретизовані в рішенні ЄСПЛ у справі Volodina v. Russia.

Заявниця декілька разів зазнавала насильницьких дій Н. П., і органи влади про ці факти були обізнані. Утім, прокурори не розслідували оскаржувані дії ані впродовж чотирьох місяців після подачі заявницею своєї першої скарги, ані після нападу у 2018 році. Попри прохання італійської поліції жодних захисних заходів ужито не було. Ця бездіяльність обумовлювалася діями відповідальних за розслідування прокурорів.

З 2017 року й після ухвалення рішення у справі Talpis v. Italy держава вживає заходів з імплементації Стамбульської конвенції, тим самим демонструючи справжню політичну волю до запобігання насильству щодо жінок і боротьби з ним.

Заявниця не змогла зібрати достатньо переконливих доказів широко розповсюдженої бездіяльності в системі правосуддя, що запобігала б наданню
ефективного захисту жінкам, які зазнали домашнього насильства, або дискримінаційного характеру заходів чи дій, вжитих органами влади в її справі.
Вона також не надала жодних статистичних даних та зауважень від неурядових
організацій.

Так само заявниця не стверджувала, що офіцери поліції намагалися відмовити
заявницю обвинувачувати Н. П. або давати показання проти нього чи що вони в будь-який спосіб перешкоджали подачі нею своїх скарг, через які вона намагалася отримати захист від стверджуваного насильства. Навпаки, вони подали декілька звітів прокурорам щодо становища заявниці навіть після відкликання нею своєї останньої скарги й клопотання вжити захисних заходів.

Очевидно, що прокурори не виконали свого зобов’язання з ужиття превентивних
заходів, здатних запобігти трагічному наслідку або принаймні зменшити шкоду.
Проте у світлі активної позиції італійської поліції бездіяльність органів розслідування в цій справі не можна розглядати як системний недолік.

Тому в цій справі немає доказів того, що прокурори діяли в дискримінаційний
спосіб чи з дискримінаційним наміром щодо заявниці. Порушення статті 14 Конвенції має місце лише у випадках, коли наявні широко розповсюджені недоліки, обумовлені чіткою і систематичною нездатністю органів влади оцінити серйозність, обсяги й дискримінаційні наслідки проблеми домашнього насильства для жінок.

Оскільки недоліки в цій справі були результатом бездіяльності органів влади. Хоч вони й були винні і діяли всупереч статті 2 Конвенції, не можна вважати, що це свідчить про дискримінаційне ставлення з боку органів влади. Тому заяву за цією статтею Конвенції було визнано неприйнятною (явно необґрунтованою).

Висновок

Порушення статті 2 Конвенції (право на життя).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 7 квітня 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції