ВП ВС підтримала правовий висновок КЦС ВС щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній до введення в дію Закону No 2478-VIIІ), визначивши, що після завершення позасудового врегулювання спору та звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними й підстав для звернення стягнення на інше майно, що перебуває в іпотеці, або стягнення коштів із боржника немає.
Частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній до введення в дію Закону No 2478-VIIІ) вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов’язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів.
Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про визнання
зобов’язання припиненим за касаційною скаргою Товариства з обмеженою
відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» на постанову Київського
апеляційного суду від 04 червня 2020 року, і прийняла постанову, в якій зазначила таке.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
06 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Банк «Фінанси та кредит», яке змінило назву на ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», було укладено кредитний договір з подальшими змінами та доповненнями, за яким ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 33 000,00 доларів США під 12,4 % річних з кінцевим строком повернення до 05 травня 2023 року.
З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 06 травня 2008 року між сторонами було укладено договір іпотеки, предметом якого була земельна ділянка площею 0,2194 га для будівництва та обслуговування жилого будинку.
20 вересня 2017 року ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» направило позивачу вимогу про усунення порушень умов кредитного договору, у якій зазначалося, що у випадку її невиконання банком буде звернено стягнення на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.
15 грудня 2017 року «Банк «Фінанси та кредит» зареєстрував за собою право
власності на зазначену земельну ділянку, тобто скористався правом позасудового врегулювання спору шляхом звернення стягнення на земельну ділянку як іпотечне майно.
Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просив суд визнати припиненим зобов’язання за кредитним договором.
ОЦІНКА СУДУ
Колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, направляючи справу на розгляд Великої Палати, зокрема зазначала про необхідність вирішити виключну правову проблему щодо застосування частини
четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній до введення в дію Закону No 2478-VIIІ).
Так, у постановах від 13 лютого 2019 року у справі No 759/6703/16-ц (провадження No 61-22462св18) та від 20 листопада 2019 року у справі No 295/795/19 (провадження No 61-12137св19) Верховний Суд у складі різних
колегій суддів Касаційного цивільного суду зазначив, що згідно із частиною
четвертою статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час
виникнення спірних правовідносин) після завершення позасудового врегулювання спору та звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними і підстав для звернення стягнення на інше майно, що знаходиться в іпотеці, або стягнення коштів з боржника немає.
Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) після завершення
позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо
виконання боржником основного зобов’язання є недійсними.
Норма права, яка міститься в зазначеній частині Закону, передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що, допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними.
Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує
вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.
До такого висновку слід дійти з огляду на правову природу забезпечувальних
заходів, спрямованість їх на повне забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором та добросовісність поведінки сторін кредитного договору.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме на кредитора законодавством
покладено контроль за тим, щоб заборгованість за кредитним договором не перевищувала забезпечувальні заходи, і саме для цього законодавець
передбачив спрощені процедури звернення стягнення на заставне майно та солідарну відповідальність поручителя з боржником. Незастосування цих
заходів своєчасно тягне для кредитора негативні наслідки недобросовісності своїх дій.
Водночас частина третя статті 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі
відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої
відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін
положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Частина четверта статті 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.
Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов’язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов’язання та вартістю предмета іпотеки.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 528 ЦК України виконання обов’язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору,
вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто. У цьому разі
кредитор зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою
особою, а інша особа повинна виконати це зобов’язання на вимогу кредитора.
Аналіз норм ЦК України дозволяє дійти до висновку, що законодавець розрізняв наслідки досудового врегулювання шляхом звернення стягнення на підставі іпотечного договору, стороною якого є боржник, та інших забезпечувальних договорів, стороною яких є інша особа.
З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеними в постановах від 13 лютого 2019 року у справі No 759/6703/16-ц (провадження
No 61-22462св18) та від 20 листопада 2019 року у справі No 295/795/19
(провадження No 61-12137св19), про те, що в разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов’язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону всі наступні вимоги є недійсними.
При цьому Велика Палата Верховного Суду наголошує, що частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у відповідній редакції) вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов’язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів.
На підставі застереження про задоволення вимог банку як іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» 15 грудня 2017 року зареєструвало за собою право власності на предмет іпотеки – земельну ділянку площею 0,2194 га для будівництва та обслуговування жилого будинку,
вартість якої на час укладення іпотечного договору становила 353 970,00 грн.
Іпотекодержатель сам обрав такий спосіб захисту, як звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, на підставі застереження про задоволення його вимог як іпотекодержателя, що міститься в іпотечному
договорі, і зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки – земельну ділянку.
У цій справі судами встановлено, що кредитний договір забезпечений лише одним видом забезпечення – іпотекою, а тому кредитор і боржник повинні та мали право розраховувати, що заборгованість у випадку неповернення її боржником повинна та могла бути погашена в досудовому порядку саме за рахунок іпотечного майна, а тому кредитор повинен був діяти таким чином, щоб заборгованість була погашена за рахунок іпотечного майна в повному обсязі.
Діючи добросовісно та обачливо, відповідач у цій справі повинен був застосувати заходи досудового врегулювання та звернення стягнення на предмет іпотеки таким чином, щоб вартість предмета іпотеки повністю або в більшій частині погасила заборгованість за кредитним договором, розуміючи, що наступні будь-які вимоги в цих правовідносинах будуть неможливі. Неможливість наступних вимог кредитора до боржника за змістом норми закону, чинної на той момент, і таких фактичних обставин, які встановлено в цій справі, свідчить про припинення зобов’язання боржника у кредитних правовідносинах виконанням. У зазначеному випадку неможливість пред’явлення наступних вимог у будь-якому обсязі до боржника свідчить про неможливість подальших правовідносин між кредитором та боржником, а тому слід дійти висновку, що зобов’язання боржника у таких кредитних правовідносинах припиняється.
Отже, за встановлених у цій справі обставин позивач мав право заявити позов про припинення зобов’язання за кредитним договором у зв’язку з його виконанням (зверненням стягненням на предмет іпотеки). Такий спосіб захист
є належним і за своєю суттю є позовом про визнання відсутнього права.
Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 22 лютого 2022 року у справі No 761/36873/18 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/104728577.