Пленум Верховного Суду 11 вересня 2026 року ухвалив звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України пункту 2 частини першої статті 251 Цивільного процесуального кодексу України в частині його застосування у справах про стягнення аліментів на дитину, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів та зміну способу їх стягнення.
Доповідачем із цього питання був суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Василь Крат.
Детальніше
Пункт 2 частини першої статті 251 Цивільного процесуального кодексу України зобов’язує суд зупинити провадження у справі в разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22 (провадження № 14-74цс25) уже підтвердила імперативний характер цієї норми: суд зобов’язаний, а не вправі на власний розсуд, зупинити провадження за цією підставою, і розсуд суду в цьому питанні є доволі обмеженим. Водночас та сама постанова визнала одне важливе обмеження цього обов’язку: якщо військовослужбовець — сторона або третя особа у справі — прямо виявляє волю не зупиняти провадження і продовжувати розгляд справи особисто або через представника, суд має врахувати це волевиявлення і продовжити розгляд, а застосування зупинення всупереч волі особи, для захисту якої воно встановлене, Велика Палата визнала проявом надмірного формалізму.
Предметом конституційного подання, за наведеними відомостями, є те, що встановлений Великою Палатою виняток стосується волевиявлення самого військовослужбовця, але не усуває обов’язкового характеру зупинення в тих випадках, коли саме військовослужбовець є відповідачем (платником аліментів), а позивачами — дитина чи другий з батьків, які зацікавлені в найшвидшому вирішенні питання про утримання дитини. У такому разі обов’язкове зупинення провадження, на позицію якого посилається Пленум Верховного Суду, унеможливлює отримання дитиною судового захисту права на утримання на час перебування відповідача на військовій службі — незалежно від того, наскільки тривалим є таке перебування і чи існують справді об’єктивні перешкоди для розгляду справи.
Правова кваліфікація
Чинна норма та її імперативний характер
Пункт 2 частини першої статті 251 Цивільного процесуального кодексу України сформульований як обов’язок суду («суд зобов’язаний зупинити провадження»), а не як його право. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22 підтвердила, що ця норма не залишає суду простору для розсуду щодо самого факту зупинення за наявності передбачених нею умов, крім єдиного визнаного судовою практикою винятку — прямого волевиявлення військовослужбовця не зупиняти провадження.
Конституційні гарантії, на порушення яких посилається подання
Частина перша статті 51 Конституції України покладає на батьків обов’язок утримувати дітей до їх повноліття; частина перша статті 8 Конституції України закріплює принцип верховенства права; частина перша статті 55 Конституції України гарантує кожному право на судовий захист. Аналітична позиція, з якої, за наведеними відомостями, виходив Пленум Верховного Суду, полягає в тому, що безумовне й імперативне зупинення провадження в справах про утримання дитини — без урахування найкращих інтересів дитини та без надання суду дискреційних повноважень оцінити, чи справді перебування відповідача на військовій службі перешкоджає розгляду справи, — обмежує сутнісний зміст конституційного права дитини на утримання та права на судовий захист, гарантованого частиною першою статті 55 Конституції України. Це аналітичне судження, викладене в конституційному поданні, а не встановлений Конституційним Судом факт.
Міжнародно-правовий контекст
Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікована Україною, встановлює як універсальний принцип якнайкраще забезпечення інтересів дитини в усіх діях щодо дітей, включно з судовими провадженнями (стаття 3 Конвенції). Застосування процесуального механізму, який без урахування цього принципу автоматично блокує судовий розгляд справи про утримання дитини на невизначений строк, за аналітичною позицією подання, потребує оцінки на відповідність цьому принципу; конкретна практика Європейського суду з прав людини, застосовна безпосередньо до цього питання, у межах підготовки цього матеріалу не встановлювалася і не наводиться, щоб уникнути посилання на неперевірену практику.
Межі подання
Конституційне подання є зверненням до Конституційного Суду України, а не судовим рішенням, що встановлює неконституційність пункту 2 частини першої статті 251 Цивільного процесуального кодексу України. До розгляду подання Конституційним Судом України ця норма продовжує застосовуватися судами в чинній редакції, з урахуванням єдиного визнаного Великою Палатою Верховного Суду винятку щодо волевиявлення військовослужбовця.
Чому це важливо
Питання зачіпає базовий конфлікт між двома законними цілями процесуального регулювання: захистом процесуальних прав громадян, мобілізованих або таких, що проходять військову службу, з одного боку, і забезпеченням оперативного судового захисту права дитини на утримання — з іншого. На відміну від справи № 754/947/22, де Велика Палата Верховного Суду усунула імперативність зупинення лише в межах, підконтрольних волі самого військовослужбовця, це конституційне подання порушує питання про потребу в судовому розсуді незалежно від волі відповідача — в інтересах третьої особи, дитини, яка не є стороною цього процесуального компромісу. Позиція Конституційного Суду України з цього питання визначить, чи потребує пункт 2 частини першої статті 251 Цивільного процесуального кодексу України законодавчого доповнення гнучким механізмом оцінки найкращих інтересів дитини, чи наявного судового тлумачення (як у справі № 754/947/22) достатньо для усунення конституційних сумнівів без втручання законодавця.
Читайте також на ADVOKAT POST
- Зупинити провадження не можна продовжити розгляд: де поставити кому, якщо справа стосується інтересів дитини, а сторона перебуває в лавах ЗСУ? — та сама колізія між обов’язковим зупиненням провадження та інтересами дитини, яку тепер поставлено перед Конституційним Судом України.
- Щодо обов’язковості зупинення провадження у справі у разі перебування сторони в ЗСУ — аналіз імперативного характеру пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, конституційність застосування якого в аліментних справах оскаржує Пленум Верховного Суду.
- Щодо стягнення аліментів з грошового забезпечення військовослужбовця та поліціянта, пов’язаного з воєнним станом — суміжні процесуальні питання стягнення аліментів із військовослужбовця, безпосередньо пов’язані з предметом цього конституційного подання.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.