Чи вжили державні органи належних заходів, які були їм доступні, для того, щоб пом’якшити, наскільки це можливо, негативні наслідки для заявника, які є наслідком відсутності доступу до матеріалів провадження?
Це питання дослідив Європейський суд з прав людини у справі «Куроченко та Золотухін проти України» (заяви №20936/16, 53257/16), пов’язаній з кримінальними провадженнями, матеріали яких залишилися на непідконтрольних територіях. Обставини справи досліджувала Судово-юридична газета, передає інформаційний ресурс «ECHR. Ukrainian Aspect»:
Першого заявника (Володимира Куроченка) у вересні 2010 року спершу заарештували за підозрою у вбивстві у місті Перевальську, а тоді суд призначив йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у зв’язку з цією підозрою. За три роки його визнали винним у вбивстві таксиста та крадіжці його речей та машин без свідків – у якості покарання Алчевський суд призначив йому 14,5 років позбавлення волі. Строк відбування покарання обчислювався з моменту арешту, а заявник мав перебувати під вартою до апеляційного розгляду. 11 жовтня 2013 року заявник подав апеляцію до Апеляційного суду Луганської області, який тоді перебував у Луганську.
15 липня 2013 року проти другого заявника (Владислава Золотухіна) міліція відкрила кримінальне провадження через незаконний видобуток вугілля в Антрацитівському районі Луганської області. 16 липня слідчий суддя в якості запобіжного заходу призначив заставу в еквіваленті 2125 євро та зобов’язав заявника не залишати місце проживання – місто Антрацит – без дозволу до 16 жовтня. 25 січня 2014 року до Антрацитського суду надійшов обвинувальний акт щодо заявника.
Унаслідок окупації Російською Федерацією частини Луганської області матеріали проваджень щодо заявників та суди, які розглядати та у подальшому мали розглядати їх, опинилися на окупованій території. 20 серпня 2014 року загальні збори суддів Апеляційного суду Луганської області ухвалили призупинити роботу суду через бойові дії – відновив суд роботу у лютому 2015 року у Сєвєродонецьку. А у вересні 2014 року юрисдикцію Алчевського та Антрацитівського судів перебрали на себе Лисичанський та Старобільський суди відповідно.
При цьому перший заявник на той час перебував у тюрмі у Старобільську, а другий – переїхав до Києва.
11 березня 2015 року у Лисичанському суді відмовилися приймати у заявника клопотання про зміну запобіжного заходу на не пов’язаний з позбавленням волі, посилаючись на те, що не можуть цього зробити через відсутність матеріалів провадження. У квітні того ж року Обласний апеляційний суд повідомив заявника, що він може подати клопотання про зміну запобіжного заходу до Старобільського суду, який має юрисдикцію на території, де знаходилася його тюрма. Що заявник і зробив 7 квітня.
Станом на 4 листопада клопотання перебувало на розгляді – суд направив запити на інформацію до Державної судової адміністрації, Антитерористичного центру СБУ та Червоного Хреста і очікував на відповіді. Клопотання мали розглянути одразу після отримання відповідей.
23 грудня 2015 року Старобільський суд відхилив клопотання про зміну запобіжного заходу. Суд прийшов до висновку, що ув’язнення заявника було законним і мало тривати до розгляду апеляційної скарги обласним апеляційним судом, який також міг ухвалити рішення про зміну запобіжного заходу. У лютому заявник подав ще одне подібне клопотання, а суд відхилив його у березні. У свою чергу, 1 червня 2016 року Лисичанський суд знову відмовився приймати клопотання від заявника, посилаючись на відсутність компетенції та спрямувавши заявника до обласного апеляційного суду.
25 липня заявник знову звернувся до Старобільського суду. Суд на початку серпня розіслав запити до Лисичанського та обласного апеляційного судів, обласної прокуратури та Антитерористичного центру стосовно інформації про провадження заявника. 15 серпня апеляційний суд надав відповідь, що не має жодних матеріалів.
Лисичанський суд 22 серпня надіслав відновлені матеріали справи до апеляційного суду для розгляду апеляції. Втім, 31 серпня 2016 року апеляційний суд відмовився відкривати апеляційне провадження, пославшись на недостатність наявних матеріалів.
Після цього 27 вересня Старобільський суд звернувся до апеляційного суду і проханням повідомити про просування розгляду апеляції заявника, зазначивши, що потребує відповідної інформації для оперативного розгляду клопотання про зміну запобіжного заходу.
А 12 жовтня 2016 року Старобільський суд провів слухання про зміну запобіжного заходу і ухвалив рішення про звільнення заявника. Суд назвав його ув’язнення законним, втім звернув увагу, що апеляційний суд не міг розглянути апеляційну скаргу заявника через відсутність матеріалів – взагалі не було ясно, чи зрушить колись процес з місця. У зв’язку з цим суд прийшов до висновку, що подальше ув’язнення суперечило б статті 5 Конвенції та Конституції.
У свою чергу, до цього – 18 березня 2016 року – Лисичанський суд за клопотанням заявника відновив матеріали справи заявника, які складалися лише з копій вироку Алчевського суду та апеляційної скарги заявника. Крім того, у серпні 2016 року поліція Луганської області знайшла людину, яка займалася провадженням щодо заявника та декілька електронних копій матеріалів, які передали до прокуратури.
17 серпня 2017 року – через рік – прокуратура подала клопотання про відновлення матеріалів справи заявника на основі копії вироку та апеляційної скарги, а також наданих прокуратурою копій рішень щодо відкриття, об’єднання та розділення проваджень, висновку експерта щодо відеозапису, висновку експерта щодо перевірки поліграфом та супровідного листа до апеляційної скарги.
Суд 13 вересня відхилив клопотання, посилаючись на те, що у ньому не було зазначено мету відновлення справи. Суд дав прокуратурі 10 днів, щоб виправити недоліки. Прокуратура нічого не зробила, а тому 29 вересня суд повернув клопотання без розгляду по суті.
У серпні 2015 року другий заявник отримав повідомлення від обласних прокуратури, поліції та апеляційного суду, що Антрацит та Луганськ були окуповані, а тому вони не мали у розпорядженні матеріалів провадження та не знали, де вони перебувають. Після цього заявник подав до Старобільського суду клопотання про відновлення матеріалів провадження та його закриття.
15 січня 2016 року суд відхилив клопотання через те, що наявних матеріалів було недостатньо для відновлення та тому що у КПК було передбачено, що процедура відновлення застосовувалася лише до проваджень, які завершилися ухваленням вироку суду. І хоча у рішенні було зазначено, що його можна оскаржити, апеляційний суд відхилив апеляцію, вважаючи, що його оскаржити не можна.
Заявник спробував оскаржити рішення апеляційного суду, зазначаючи, що під час розгляду варто брати до уваги виняткову ситуацію, яка на той момент мала місце у області та через яку розгляд не може відбуватися із жорстким дотриманням вимог законодавства. Так, у законодавстві не було визначено процедури, що робити у ситуації, коли матеріали залишилися на окупованій території, а тривалість цієї невизначеної ситуації могла б містити ознаки порушення його права на справедливий суд упродовж розумного строку. Втім, Вищий спеціалізований суд це не переконало, і він 19 квітня 2019 року також відхилив вимоги заявника.
Крім того 23 жовтня 2017 року він звернувся до суду із вимогою визнати його справу втраченою, повернути гроші за заставу, зобов’язати виключити інформацію про нього з ЄРДР та реєстру щодо наявності судимості. 5 січня 2018 року Старобільський суд відхилив вимоги заявника, зазначивши, що законодавство не передбачає такої процедури. Втім, 22 травня суд визнав, що заявник більше не є суб’єктом застави і ухвалив рішення повернути йому гроші.
Станом на лютий 2019 року кримінальні провадження щодо обох заявників досі тривали. У реєстрах і далі містилася інформація, що їм висунули обвинувачення у вбивстві та незаконному видобутку вугілля відповідно – хоча відповідні витяги містять вказівку, що востаннє ця інформація оновлювалася станом на 4 вересня 2014 року.
Отже, заявники скаржилися у Європейському суді з прав людини про порушення статті 6 Конвенції. Крім того, перший заявник стверджував про порушення його права на свободу та особисту недоторканість, а саме – порушення параграфів 1 та 4 статті 5 Конвенції. Почав Суд з розгляді індивідуальних скарг першого заявника.
Перший заявник стверджував, що його ув’язнення у Старобільську було протиправним. Втім, на думку суддів його ув’язнення відповідало усім вимогам параграфу 1 статті 5, адже до позбавлення волі його засудив компетентний суд відповідно до вимог законодавства. Крім того, заявник не лише не був в ув’язненні довше встановленого судом терміну, але й отримав змогу вийти на волю раніше через те, що його ув’язнення національне законодавство розглядало як досудове. Отже, скарги за параграфом 1 статті 5 ЄСПЛ визнав необґрунтованими і відхилив.
Скарги за параграфом 4 статті 5 судді також назвали безпідставними. Заявник зазначав, що його позбавили можливості ініціювати провадження для встановлення законності його ув’язнення. Втім, на думку Суду, застосована процедура, за якою заявника було у підсумку звільнено, була коректною. У свою чергу, попередні відмови звільнити його були доречними, адже суду необхідно було пересвідчитися, що провадження не просувалося.
Що ж до скарг про порушення права заявників на справедливий суд, ЄСПЛ одразу визнав їх прийнятними. Заявники зазначали, що Судові варто відступити від своїх висновків у справі Хлебік проти України, адже цього разу уряд не доклав жодних зусиль для того, щоб вирішити ситуацію. Крім того, варто було взяти до уваги не лише факт докладання зусиль до відновлення справи, але щодо максимально можливого нівелювання негативних наслідків ситуації, що склалася, на заявників.
Так, на їх думку, уряд міг би спробувати (але не зробив цього) отримати доступ до необхідних матеріалів, які перебували на окупованих територіях, у наступні способи:
– звернутися до РФ із запитом надати їх у рамках наявних домовленостей СНД;
– вступити у перемовини із окупаційними адміністраціями;
– спробувати отримати матеріали через дипломатичні канали: ПАРЄ, ОБСЄ, ООН або ж ТГК у Мінську.
Разом з тим, протягом всього цього часу державні органи не виробили вирішення для подібних ситуацій. Так, не було ухвалено відповідних змін законодавства, а Верховний Суд не надав судам нижчих інстанцій чітких інструкцій, як їм діяти у таких обставинах.
Так само перший заявник наполягав на тому, що державні органи стверджували, що відновити матеріали його провадження було неможливо, але потім частину матеріали вони все ж відновили. Крім того після часткового відновлення матеріалів 18 березня 2016 року апеляційний суд не розглядав справу до 31 серпня без об’єктивних підстав для такої затримки. Так само вплив на затримку відновлення матеріалів мали дії прокуратури, яка затримала клопотання про відновлення на рік, а тоді не стала усувати помилки, визначені судом.
У свою чергу, саме прокуратура мала довести вину заявника, чого не могла зробити без матеріалів, а тому його апеляцію суд мав задовольнити. У будь-якому разі, держава мала обов’язок належно визначити правовий статус заявника. Вона мала припинити провадження, провести нове розслідування, застосувати покарання без апеляції абощо. Натомість остаточного рішення у справі заявника не було, що становило порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку.
Другий же заявник звертав увагу, що процедура відновлення матеріалів була взагалі недоступна для нього. Крім того, у державних органів були імена людей, яких вважали його спільниками, а установа, де проводили експертизи у рамках провадження щодо нього, та підприємство, на території якого заявник стверджувано видобував вугілля, знаходилися на підконтрольній території. Втім, державні органи не намагалися за їх допомогою відновити бодай якісь матеріали.
При цьому обвинувачення можна було зняти лише у рамках судового слухання, яке не могло відбуватися через відсутність матеріалів справи. Таким чином, при «мертвому» провадженні, заявник і надалі мав статус обвинуваченого.
На думку уряду, у свою чергу, державні органи зробили все, що було у їхніх силах, але відновити матеріали не було можливим в умовах окупації частини території області. При цьому державні органи робили все можливе для захисту прав громадян, які опинилися у такій складній ситуації.
Європейський суд з прав людини раніше вже визначив, що ключовим питання у подібних справах є те, чи зробила держава усе можливе, щоб організувати судову систему таким чином, щоб гарантувати право на справедливий суд для людей, на яких вплинули бойові дії.
«Оцінюючи відповідність держави-відповідача цьому обов’язку, необхідно розглянути, чи вжили державні органи належних заходів, які були їм доступні, для того, щоб пом’якшити, наскільки це можливо, негативні наслідки для заявника, які є наслідком відсутності доступу до матеріалів провадження. Заявники закликали Суд відділити їхні справи від справи Хлебік щодо деяких аспектів, втім Суд на вважає їхні доводи щодо цього переконливими».
Так, наприклад, заявники не змогли продемонструвати, який вплив на їх становище мала відсутність інструкцій від Верховного суду. До того ж заявники жодними чином не ставили перед національними органами питання про можливість застосування міжнародної співпраці для відновлення матеріалів. Разом з тим, ЄСПЛ все ж знайшов «але» у справах заявників.
У справі першого заявника до таких «але» судді віднесли зволікання прокуратури протягом року до того, як подати клопотання про відновлення матеріалів до суду, а також відсутність реакції на вимогу суду виправити помилки у клопотанні. Незалежно від причин таких дій, Суд оцінив їх як ознаку недостатньої старанності, що, у свою чергу, говорить про те, що державні органи не вжили усіх можливих заходів. У зв’язку з цим ЄСПЛ прийшов до висновку, що Україна порушила права першого заявника.
Що ж до другого заявника, то Суд погодився із тим, що для нього процедура відновлення матеріалів не була доступна в принципі. У підсумку, не було можливості ані зняти обвинувачення, ані припинити провадження. Разом з тим, заявник не був визнаний винним жодним судом, і при цьому тривалий час залишався обвинуваченим у «мертвому» провадженні, з яким ніхто нічого не міг зробити. Таким чином, Суд прийшов до висновку, що порушення прав другого заявника також мало місце.
За встановлені порушення Суд призначив компенсацію нематеріальної шкоди у розмірі 3000 євро для першого заявника та 2400 євро – для другого.