І. Загальні зауваги
Свобода заповіту – один із найважливіших неписаних принципів спадкового права. Він дозволяє оберігати заповіт і забезпечувати його виконання [1]. Свобода заповіту охоплює собою, зокрема, гарантовану спадкодавцю можливість на власний розсуд та без жодних обґрунтувань скласти новий заповіт або повністю його скасовувати в будь-який час до настання моменту відкриття спадщини.
ВП ВС вказала, що «право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування. Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права» [2].
За загальним правилом, відповідно до положень ЦК України спадкодавець може реалізувати своє право на скасування заповіту вчиненням: (1) нового заповіту (2) одностороннього правочину про скасування заповіту.
КЦС зазначив, що «в ЦК України передбачено два способи скасування заповіту: шляхом складення нового заповіту; шляхом вчинення одностороннього правочину – скасування заповіту» [3].
ЦК України не наділяє заінтересовану особу правом вимагати скасування заповіту в судовому порядку, оскільки це право належить тільки заповідачу (частина шоста статті 1254 ЦК України). Належним способом захисту прав/інтересів інших осіб є позов про визнання заповіту недійсним.
КЦС вказав, що у цивільному законодавстві не передбачено можливості скасування заповіту за позовом заінтересованої особи в судовому порядку. Право скасувати заповіт належить лише заповідачу (статті 1254 ЦК України). Тоді як за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина друга статті 1257 ЦК України). [4]
З урахуванням того, що право на скасування заповіту належить лише заповідачу, то опікун не наділений повноваженнями щодо скасування заповіту, який був вчинений особою до моменту визнання її недієздатною.
КЦС зазначив, що «у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року в справі № 2-1201/2005 (провадження № 61-13700св18) вказано, що «у цивільному законодавстві не передбачено можливості скасування заповіту за позовом заінтересованої особи в судовому порядку. Право скасувати заповіт належить лише заповідачу». Тобто, заповіт, складений особою (заповідачем) до визнання її недієздатною, не може бути змінено чи скасовано її опікуном».[5]
Цивільний закон не містить певних не формалізованих підстав для скасування заповіту [6]. Цікавий кейс, який розглядав Вищий земельний суд Франкфурта-на-Майні чи можна скасувати заповіт шляхом розірвання його навпіл. Спадкодавець був одружений зі стороною 2) в останньому шлюбі без дітей. Після його смерті друга сторона подала заяву на отримання свідоцтва про право на спадщину, оскільки вважала, що стала законною спадкоємицею. Суд у справах про спадщину видав свідоцтво про право на спадщину, але в ньому, окрім заявниці, спадкоємцем також була вказана мати спадкодавця. Через два місяці представник матері та сторона 2) відкрили банківський сейф спадкодавця. У ньому вони знайшли власноручно написаний заповіт на користь сторони 1). Однак заповіт був розірваний навпіл. Як наслідок, сторона 1) звернулася до суду з питань спадщини із заявою про відкликання вказаного свідоцтва про право на спадщину. Сторона 1) вважав, що став єдиним спадкоємцем. Однак його заява не була задоволена. Тоді він оскаржив негативне рішення суду у справах про спадщину до Вищого земельного суду Франкфурта-на-Майні. Його апеляція до 21-го цивільного сенату Вищого земельного суду Франкфурта-на-Майні була такою ж безуспішною, як і первинна заява. На думку Сенату, сторона 1) не могла посилатися на розірваний заповіт. Отже, це не зробило його спадкоємцем, призначеним у заповіті, в результаті чого сторона 2) і мати спадкодавця залишилися законними спадкоємцями. Основні міркування Сенату з цього приводу: спадкодавець скасував заповіт, про який йде мова, конклюдентною дією, розірвавши його і знищивши таким чином (§ 2255 речення 1 BGB); заповідач сам розірвав заповіт, оскільки тільки він мав доступ до сейфу. За свідченнями осіб, які були присутні при відкритті сейфа, також не було жодних ознак того, що заповіт був розірваний іншою особою; згідно з рішенням Сенату, відповідно до пункту 2 статті 2255 BGB , існує правова презумпція, що відкликання заповіту було умисним; заповіт також не було розірвано навпіл під впливом інших зовнішніх чинників. На думку Сенату, це припущення підтверджується тим, що папір був розірваний посередині. Сенат не побачив жодних ознак того, що документ був розділений в інший спосіб. Сенат не зміг зрозуміти, чому спадкодавець продовжував зберігати знищений заповіт у сейфі. Однак ця обставина не є достатньою для того, щоб спростувати зазначену правову презумпцію. З 31 задокументованого відкриття сейфа Сенат дійшов висновку, що спадкодавець не використовував сейф виключно для зберігання розірваного заповіту [7].
ІІ. Скасування заповіту шляхом складення нового заповіту
Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним (частини 2 та 3 статті 1254 ЦК України).
Заповідач може: по-перше, прямо вказати в тексті нового заповіту про те, що скасовує попередній заповіт повністю або частково (пряме скасування); по-друге, скласти наступний заповіт без прямої вказівки про скасування попереднього заповіту повністю або частково (імпліцитне скасування).
При відсутності в новому заповіті прямої вказівки про скасування заповіту можуть мати місце випадки за яких спадкування відбуватиметься на підставі множинності заповітів. Наприклад, коли у двох заповітах здійснено розпорядження:
різними об’єктами та визначено різних спадкоємця (спадкоємців). При цьому в останньому заповіті не міститься вказівок про скасування попереднього заповіту або окремих заповідальних розпоряджень, що містяться в ньому. Відповідно, їх дія не «перетинається», і кожен із заповітів визначає спадкоємця (спадкоємців) та об’єкт спадкування; однаковими об’єктами на користь різних спадкоємців. Зокрема, у першому заповіті здійснено розпорядження всім майном спадкодавця, а в останньому – лише одним об’єктом. У такому разі буде пріоритет останнього заповіту щодо спадкування зазначеного в ньому об’єкта, але виконуватимуться два заповіти (перший в частині, що не суперечить останньому). Можливо, що у першому заповіті міститься розпорядження всім майном одним спадкоємцям, а останньому – іншим. Тоді останній заповіт має над ним пріоритет і скасовує перший [8].
КЦС зауважив, що «законодавець для випадку, коли заповідачем складено декілька заповітів, передбачив правила, що повинні враховуватися для того, щоб визначити який саме заповіт (заповіти) визначає (визначають) спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкове майно. Такі правила полягають в тому, що: по-перше, внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт повністю суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі останнього заповіту; по-друге, внаслідок складення нового заповіту відбувається часткова втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт частково суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт тільки частково скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі двох заповітів. Складення нового заповіту, яким зменшено обсяг спадкової маси, порівняно з попереднім, але не змінено спадкодавця, скасовує попередній заповіт у відповідній частині, оскільки спадкодавець визначив спадкоємця тільки щодо частини спадщини» [9].
Слід підкреслити, що при прямому чи імпліцитному скасуванні необхідно щоб новий заповіт був дійсний. У правозастосовній практиці поставало питання чи може новий нікчемний заповіт скасувати попередній заповіт.
Згідно частини четвертої статті 1254 ЦК України [10] якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 ЦК України. Виключенням є ті випадки, коли заповіт визнається недійсним на підставі наявності певних дефектів волі (при складанні заповіту дієздатною фізичною особою, яка у цей момент вчинення заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними або ж вчинила заповіт під впливом насильства).
По суті, правило закріплене в частині четвертій статті 1254 ЦК України орієнтоване на обмеження випадків відновлення чинності попереднього заповіту, коли заповіт – оспорюваний. Про це свідчить використання словосполучення «визнаний недійсним». Звичайно ж, в цьому контексті необхідно з’ясувати чи може нікчемність заповіту відновлювати попередній заповіт.
У цивілістичній доктрині сформувалося два підходи: (а) зауважується, що перелік підстав відновлення попереднього заповіту є вичерпним [11]; (б) частина четверта статті 1254 ЦК України розрахована тільки на визначення правових наслідків недійсності для оспорюваних заповітів і зовсім не регулює впливу нікчемності заповіту на відновлення попереднього заповіту [12].
Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає [13].
З урахуванням того, що нікчемний заповіт в принципі не може породжувати будь-який правовий результат, оскільки для права він взагалі не існує як волевиявлення, то при нікчемності нового заповіту не може поставати питання про відновлення чинності попереднього заповіту, тому що нікчемний заповіт не скасував його.
ОП КЦС вказала, що «тлумачення статті 216 та 1254 ЦК України свідчить, що частина четверта статті 1254 ЦК України стосується тільки тих випадків, за яких новий заповіт визнано недійсним через дефект волі заповідача на підставі статті 225 ЦК України (заповідач у момент вчинення заповіту не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними) чи статті 231 ЦК України (заповіт вчинено під впливом насильства), дія попереднього заповіту відновлюється; частина четверта статті 1254 ЦК України розрахована тільки на визначення правових наслідків недійсності оспорюваного заповіту (відповідно до статей 225 і 230 ЦК України) і не регулює впливу нікчемності заповіту на відновлення попереднього заповіту; частина четверта статті 1254 ЦК України не може регулювати правові наслідки нікчемності заповіту, оскільки нікчемний заповіт не породжує будь-який правовий результат. При нікчемності другого заповіту слід вести мову не про відновлення чинності першого заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту, не може скасовувати попередній заповіт; положення частини четвертої статті 1254 ЦК України є виключенням із загального правила про наслідки недійсності правочину, а отже, за аналогією застосовані бути не можуть. Також немає підстав застосовувати аналогію закону (частина перша статті 8 ЦК України), оскільки питання наслідків нікчемності правочину (у тому числі й заповіту, як одностороннього правочину) врегульовані частинами першою та другою статті 216 ЦК України» [14].
На рівні процедурної норми, частини першої статті 57 Закону України «Про нотаріат», передбачено, що нотаріус, завідуючий державним нотаріальним архівом, посадова особа органу місцевого самоврядування при одержанні заяви при наявності нового заповіту, який скасовує чи змінює раніше складений заповіт, роблять про це відмітку на примірнику заповіту, що зберігається в державній нотаріальній конторі, у приватного нотаріуса, в державному нотаріальному архіві чи у виконавчому комітеті органу місцевого самоврядування, та в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій і забезпечують державну реєстрацію нового заповіту, у Спадковому реєстрі відповідно до порядку, затвердженого Кабінетом Міністрів України [15].
ІІІ. Скасування заповіту шляхом вчинення одностороннього правочину
Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту і підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 1254 ЦК України).
Парламентом визначено, що скасування заповіту має вчинятися в тому ж порядку, як і посвідчення заповіту. Тобто, такий односторонній правочин як скасування заповіту має бути вчинений у письмовій формі та посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами.
КЦС вказав, що «законом встановлено, що скасування заповіту повинно відбуватися в тому ж порядку, що і посвідчення заповіту. Це означає, що такий односторонній правочин як скасування заповіту має бути вчинений у письмовій формі та посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами; непідписання особою такого одностороннього правочину як скасування заповіту свідчить, що такий правочин складено з порушенням вимог щодо його форми, та, відповідно до частини першої статті 1257 ЦК це має наслідком його нікчемність» [16].
На рівні процедурної норми, частини другої статті 57 Закону України «Про нотаріат», встановлено, що справжність підпису на заяві про скасування заповіту повинна бути нотаріально засвідчена.
Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі – закон). Якщо суб’єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов’язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Зміни до цього Кодексу можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Цивільного кодексу України (частина друга статті 4 ЦК України).
Наприклад, ОП КЦС вказала, що: «ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодифікованих, так і інших (поточних)). Одночасно слід визнати існування ієрархії між ЦК як кодифікованим законом та іншими (поточними) законами, що регулюють цивільні відносини. Ця ієрархія базується на визнанні ЦК основним актом цивільного законодавства (вимір ієрархії по горизонталі). Стосовно виміру ієрархії актів цивільного законодавства по горизонталі, то в статті 4 ЦК України закріплюється пріоритет норм ЦК (як основного регулятора приватних відносин) над нормами інших законів [17]. Такий спосіб вирішення колізії норм ЦК з нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався, зокрема, Конституційним Судом України (див. рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), Верховним Судом України, Великою Палатою Верховного Суду, касаційними судами (див. постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15), постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188 цс 20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 676/47/21 (провадження № 61-8014св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року в справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293 сво 23))». [18]
Очевидно, що частина друга статті 57 Закону України «Про нотаріат» суперечить положенням частини шостої статті 1254 ЦК України. Тому для вирішення того, яка норма підлягає застосуванню (ЦК чи Закону України «Про нотаріат») слід застосовувати частину другу статті 4 ЦК, яка закріплює пріоритет норм ЦК над нормами інших законів.
Скасування заповіту не є власне заповітом, оскільки зміст цього одностороннього правочину обмежується єдиною вказівкою про повне або часткове скасування заповіту і не містить будь-яких особистих розпоряджень щодо спадкового майна на випадок смерті.
ІV. Скасування спільного заповіту подружжя
Свобода правочину та, зокрема, заповіту, дозволяє особі чи особам досить по різному здійснити розпорядження права та обов`язками на випадок смерті. Проте, якщо подружжям обирається для розпорядження подружжям модель спільного заповіту, то їх волевиявлення «підкорюється» тим правилам, які законодавець встановив для спільного заповіту подружжя, зокрема, і щодо розпорядження тільки майном, яке перебуває в правовому режимі спільної сумісної власності.
Проте це не виключає застосування правил, які стосуються складення нового спільного заповіту (частини друга статті 1254 ЦК України) та скасування подружжям спільного заповіту (частини перша статті 1254 ЦК України). З урахуванням того, що спільний заповіт вчиняється подружжя разом, то така ж спільність має бути при його скасуванні.
Законодавець на рівні статті 1243 ЦК України передбачає спеціальні правила щодо відмови спільного заповіту. Зокрема, відповідно до частини третьої статті 1243 ЦК України за життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню [19].
Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту (частина перша статті 214 ЦК України).
КЦС вже вказував, що за загальним правилом, особа, яка вчинила односторонній правочин, може від нього відмовитися. Перешкодою для відмови від одностороннього правочину є заборона, яка визначена нормою закону [20]
По своїй суті в частині третій статті 1243 ЦК України закріплено спеціальну підставу скасування спільного заповіту шляхом вчинення відмови від нього одним із подружжя. Така відмова є одностороннім правочином та підлягає нотаріальному посвідченню.
Законодавець в частині третій статті 1243 ЦК України прямо визначив, що кожен із подружжя, яке вчинило спільний заповіт, може від нього відмовитися. Заборони для відмови від такого одностороннього правочину на рівні норми закону не передбачено, навпаки прямо це допущено.
Законодавче регулювання в частині третій статті 1243 ЦК України зумовило тлумачення, що заповіт подружжя може бути скасовано лише за життя подружжя [21]. Хоча в цивілістичній доктрині допускається можливість звернення зацікавлених осіб до суду з вимогою про скасування заповіту подружжя, незалежно від того, чи є живими обоє з подружжя, або ж один з них помер [22].
В підзаконних актах, що регулюють нотаріальну процедуру, і зовсім прямо вказується, що заповіт подружжя може бути скасований кожним з подружжя лише за життя обох з подружжя (підпункт 6.4 п. 6 глави 3 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [23].
В судовій практиці підтримується підхід, що кожен з подружжя за їх життя може відмовитися від спільного заповіту. Наприклад:
(1) частиною третьою статті 1243 ЦК України передбачено, що за життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. Таким чином, подружжя спільно або кожен з них окремо, за життя обох осіб, вправі змінити чи скасувати заповіт стосовно спільного майна [24];
(2) за життя дружини жоден із подружжя не заявив про намір відмовитися від спільного заповіту чи змінити його, та не реалізував це право у відповідності до встановленої законом процедури [25];
(3) тлумачення статті 1243 ЦК України дає підстави для висновку, що: лише за життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту, а у разі смерті одного з подружжя – така відмова, як і оспорення заповіту другим із заповідачів у зв`язку з розпорядженням в спільному заповіті особистим майном одного з подружжя, не можуть вважатися допустимими [26].
V. Скасування заповіту шляхом вчинення заповідального розпорядження на вклад
У статті 1228 ЦК України закріплена можливість вкладника скласти розпорядження щодо визначення правової долі права на вклад. Спадкодавець може розпорядитися правом на вклад двома способами: 1) склавши заповіт або 2) зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). За умови їх відсутності правонаступництво права на вклад відбувається внаслідок спадкування за законом. Розпорядження банку (фінансовій установі) є одностороннім правочином, за допомогою якого відбувається розпорядження правом на вклад. На цейодносторонній правочин поширюються відповідні положення ЦК про правочини (зокрема, про форму, недійсність правочинів). Розпорядження банку (фінансовій установі) досить специфічний односторонній правочин, оскільки може втілюватися як в окремому документі, так і бути умовою договору. Проте в будь-якому разі спадкодавець самостійно приймає рішення про те, яким чином розпорядитися правом на вклад. У статті 1228 ЦК не відбувається кваліфікація розпорядження вкладника банку (фінансовій установі) як заповіту. Проте як заповіт, так і розпорядження правом на вклад зумовлюють настання однакових правових наслідків — включення права на вклад до складу спадщини [27].
ОП КЦС зазначила, що до складу спадкового майна згідно зі статті 1228 ЦК України входить і право на вклад у банку (фінансовій установі) незалежно від способу розпорядження ним – чи зроблено розпорядження щодо права на вклад у заповіті, чи безпосередньо у банку (фінансовій установі) – таке право входить до складу спадщини і на нього поширюються загальні правила спадкування.
Спадкодавець має можливість розпорядитися належним йому правом вимоги грошових коштів (в українській або іноземній валюті), які були внесені на підставі договору банківського вкладу (депозиту) або рахунку. Проте в будь-якому разі спадкодавець самостійно приймає рішення про те, яким чином розпорядитися правом на вклад.
Розпорядження банку (фінансовій установі) по своїй суті є одностороннім правочином, за допомогою якого здійснюється розпорядження правом на вклад. На такий односторонній правочин поширюються відповідні положення ЦК України про правочини (зокрема, про форму, недійсність правочинів). Розпорядження банку (фінансовій установі) досить специфічний односторонній правочин, оскільки може втілюватися як в окремому документі, так і бути умовою договору.
Особа, яка вказана у розпорядженні банку (фінансовій установі), є спадкоємцем вкладу і має можливість на власний розсуд прийняти спадщину (право на вклад) або відмовитися від її прийняття чи не прийняти. Якщо особа, вказана у розпорядженні банку (фінансовій установі), не прийняла спадщину або відмовилася від її прийняття, то спадкування права на вклад здійснюється спадкоємцем (спадкоємцями) за заповітом чи/та законом, який прийняв спадщину Сама по собі вказівка особи у заповідальному розпорядженні банку (фінансовій установі) не свідчить про прийняття такою особою спадщини» [28].
Як співвідноситься заповіт та розпорядження банку (фінансовій установі) чи скасовує заповідальне розпорядження, яке складене після заповіту, заповіт. При відповіді на ці питання потрібно враховувати, що згідно зі статті 1233 ЦК заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. У свою чергу, заповідальне розпорядження правом на вклад стосується тільки часткового визначення правової долі одного з прав, носієм якого особа виступає.
У частині третій статті 1228 ЦК визначаються тільки правові наслідки складення заповіту після розпорядження і вказується, що заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується всього майна спадкодавця. На підставі наведених положень у літературі навіть робився висновок, що законодавець закріплює пріоритетність заповіту над спеціальним розпорядженням правом на вклад. [11]
Навряд чи можливо категорично стверджувати про пріоритетність заповіту над заповідальним розпорядженням з таких міркувань. У статті 1228 ЦК України не врегульований випадок коли заповідальне розпорядження банку вчиняється після заповіту. По своїй суті розпорядження є одностороннім правочином, до речі, таким самим, як і складення заповіту, оскільки воно спрямоване на припинення цивільного права (на вклад). У будь-якому разі право на вклад включається до складу спадщини, на підставі чого можливо стверджувати, що й особа, вказана в заповідальному розпорядженні, є спадкоємцем права на вклад, бо його одержання відбувається тільки на підставі свідоцтва про право на спадщину. Окрім цього, необхідно звернути увагу, що оскільки особа вказана у розпорядженні, вона є спадкоємцем вкладу і має можливість на власний розсуд прийняти спадщину (право на вклад) або відмовитися від її прийняття. Як наслідок квалівфікація законодавцем такої особи спадкоємцем не дозволяє встановлювати пріоритетність волі, вираженої в заповіті, над тією, яка знайшла втілення у заповідальному розпорядженні.
Тому слід зробити висновок, що за тієї ситуації, коли заповідальне розпорядження банку (фінансовій установі) вчинено після складення заповіту, в якому було визначено спадкоємця (-ів) вкладу, то воно змінює таку особу (осіб). Тобто відбувається скасування заповіту в цій частині.
[1] Трохи про приватне право в судовій практиці (за матеріалами публікацій в телеграм-каналі «Трохи про приватне право» за 2024 рік) / Автор та редактор В. І. Крат. – Київ, 2024. – С. 681. URL: https://t.me/glossema/2441
[2] Постанова ВП ВС від 25.05.2021 у справі № 522/9893/17. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98235794
[3] Постанова КЦС ВС від 29.05.2026 у справі № 308/13066/16-ц. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/137300658
[4] Постанова КЦС ВС від 28.11.2018 по справі № 2-1201/2005. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/78298716
[5] Постанова КЦС ВС від 16.09.2020 у справі № 766/22227/17. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/91702312
[6] Хоча певною специфікою характеризується скасування заповіту при вчиненні розпорядження банку (фінансовій установі).
[7] Трохи про приватне право в судовій практиці (за матеріалами публікацій в телеграм-каналі «Трохи про приватне право» за 2025 рік) / Автор та редактор В. І. Крат. – Київ, 2025. С. 542 – 543. URL: https://t.me/glossema/3223
[8] Крат В. І. § 4 глави 1 Пріоритет в спадковому праві // Спадкове право крізь призму судової практики: монографія / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. – Харків : ЕКУС, 2022. – С. 93 – 94.
[9] Постанова КЦС ВС від 26.06.2019 у справі № 369/3186/17. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/82797694
[10] В ч. 3 ст. 1493 проєкту ЦК України пропонувалося встановити загальне правило, що у разі якщо новий заповіт, що його склав заповідач, був визнаний недійсним, то відновлюється чинність попереднього заповіту. Див.: Цивільний кодекс України: проект Закону України від 25 серпня 1996 р. Офіційний веб-портал Верховної Ради України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=12096
[11] Цивільне право України. Особлива частина / за ред.: О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, Р. А. Майданика. – 3-є вид, перер. і доп. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – С. 1082.
[12] Крат В.І. Правові наслідки недійсності в спадковому праві [Текст] / В.І. Крат // Проблеми законності: зб. наук. пр. / відп. ред. В. Я. Тацій. – Х. : Нац. юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого, 2015. – Вип. 131. – С. 56.
[13] Див., зокрема: окрему думку судді КЦС ВС Крата В. І. від 09.11.2022 у справі № 753/4498/19. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/107354536; постанову КЦС ВС від 08.02.2023 у справі № 359/12165/14-ц. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/109100591; Постанову ОП КЦС ВС від 13.03.2023 у справі № 398/1796/20. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/109871518.
[14] Постанова ОП КЦС ВС від 01.03.2021 в справі № 473/1878/19. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95904937
[15] Див. Порядок державної реєстрації заповітів, спадкових договорів і заведених спадкових справ у Спадковому реєстрі, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 2011 р. № 491. Офіційний веб-портал Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/491-2011-п
[16] Постанова КЦС ВС від 29.05.2026 у справі № 308/13066/16-ц. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/137300658
[17] Див.: Крат В. І., Сібільов М. М. Коментар статті 4 Акти цивільного законодавства України // Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 1: Загальні положення. Особи / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. – Харків : ЕКУС, 2020. – С. 45.
[18] Постанова ОП КЦС ВС від 19.02.2024 у справі № 753/95/21. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117206127
[19] Тобто у статті 1243 ЦК України відсутнє закріплення права на відмову від заповіту подружжя, після смерті одного з них. Потрібно підкреслити, що в частині п’ятій 5 статті 1483 проєкту ЦК України пропонувалося закріпити, що той з подружжя, який пережив, може звернутися в суд із заявою про скасування заповіту щодо частини майна, яка йому належала на момент смерті першого. Див.: Цивільний кодекс України: проект Закону України від 25 серпня 1996 р. Офіційний веб-портал Верховної Ради України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=12096
[20] Постанова КЦС ВС від 13.09.2023 у справі № 501/1699/17. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/113654538
[21] Див. напр.: Жилінковава І. В. Актуальні питання спадкового права : матеріали до семінару. – Х. : Ксинон, 2009. – с. ІІ-38; Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. – 4-е вид., перероб. і доп. / За ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – Т. ІІ. – С. 981. Кухарєв О. Є. Теоретичні та практичні проблеми диспозитивності в спадковому праві: моногр. / О. Є. Кухарєв. – Київ: Алерта, 2019. – С. 197.
[22] Мица Ю.В., Первомайський О.О. Коментар статті 1243 Заповіт подружжя / Ю.В. Мица, О.О. Первомайський // Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) / За заг. ред. проф. І. В. Спасибо-Фатєєвої. – Х.: Страйд, 2009. – Том 12: Спадкове право. – С. 235.
[23] Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який затверджено наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5. Офіційний веб-портал Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0282-12
[24] Постанова КЦС ВС від 12.04.2018 у справі № 761/22959/15-ц. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/73437904
[25] Постанова КЦС ВС від 09.12.2019 у справі № 161/8412/18. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/86400643
[26] Окрема думка суддів КЦС ВС Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І., від 11.09.2024 у справі № 183/4256/21. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/121900332
[27] Див.: Крат В. І. Спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі) // Мала енциклопедія нотаріуса. – 2015. – № 5 (83). – С. 28–36.
[28] Постанова ОП КЦС ВС від 02.06.2025 у справі № 201/14368/15-ц. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/128346949
[29] Див. напр.: Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 Т. / За відпов. ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Т. ІІ. – С. 982; Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: [В 4 т.] / А.Г. Ярема, В.Я. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. – К.: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид. досл., 2005. – Т. 3. – С. 791; Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. Видання третє перероблене та доповнене / За заг. ред. Є.О. Харитонова. – Х.: Одісей, 2007. – С. 1127.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.