Обставини справи
Справа стосувалася трьох груп пов’язаних між собою проваджень щодо заявника пана Lobzhanidze, одна з яких стосувалася заявниці – його тещі пані
Peradze.
Протягом 2000–2004 років пан Lobzhanidze обіймав посаду голови ради директорів двох компаній з видобутку золота та міді в Грузії.
Перша група проваджень, розпочатих у 2004 році, стосувалася звинувачення пана Lobzhanidze у зловживанні своїм службовим становищем.
У 2017 році пана Lobzhanidze було засуджено за пред’явленим обвинуваченням
судом першої інстанції та призначено покарання у виді двох років позбавлення волі; згідно із Законом про амністію 2012 року призначене пану Lobzhanidze покарання було пом’якшено.
Друга група проваджень стосувалася обох заявників, у результаті чого в липні 2010 року обох заявників було засуджено до семи років позбавлення волі. Зокрема, суди встановили, що пан Lobzhanidze фіктивно продав будинок, яким він володів на узбережжі Кваріаті, аби уникнути конфіскації. Найімовірніше, він продав будинок через свою тещу третій особі, використовуючи фіктивний документ, складений у 2004 році, який підтверджував право власності. Суди посилалися на різні показання родичів заявників і пари, яка наглядала за будинком у період між 2000 та 2009 роками, як свідків, щоб установити, що він завжди належав заявникам і тому фактично ніколи не відчужувався.
Заявники подали апеляції, в яких указували, серед іншого, що відчуження будинку було справжнім, проте надалі воно було анульовано, оскільки новий власник не мав доступу до опечатаного будинку, і що до будинку переїхав Міністр внутрішніх справ, коли провадження проти заявників ще тривало. Міністра надалі було визнано винним у зловживанні своїм службовим становищем, оскільки будинок не було передано у власність держави і він не мав права використовувати його.
Рішення суду першої інстанції проти заявників було підтримано апеляційним судом у повному обсязі в листопаді 2010 року, а Верховний суд у 2011 році визнав касаційну скаргу заявників неприйнятною.
Тим часом третя група проваджень була порушена проти пана Lobzhanidze за дзвінки до судді, який розглядав другу групу проваджень проти нього та його тещі, з метою впливу на суддю задля ухвалення рішення на користь заявника. В цьому провадженні пану Lobzhanidze було призначено захисника.
У вересні 2010 року пан Lobzhanidze був заочно (in absentia) засуджений до покарання у виді одного року позбавлення волі за грубе втручання в діяльність
судді.
Його наступна заява про дозвіл на подачу апеляції, подана за межами встановленого законом місячного строку з тієї підстави, що він не знав про призначення адвоката та ухвалений судом першої інстанції вирок, була відхилена.
Призначене за результатами розгляду другої групи проваджень покарання було
зменшене, а щодо третьої групи проваджень до пана Lobzhanidze була застосована амністія. До пані Peradze було також застосовано процедуру амністії.
Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд), заявники скаржилися, що рішення суду за результатами другої групи проваджень не було належним чином обґрунтованим.
Пан Lobzhanidze також скаржився, що слідчий під час третьої групи проваджень
призначив захисника без надання йому можливості обрати його самостійно і що це зробило неможливим перегляд засудження по суті, що є порушенням пункту 1 та підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції.
Оцінка Суду
ЄСПЛ в цій справі не констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції за скаргою заявників про те, що національні суди засудили їх за підробку договору купівлі-продажу будинку у Кваріаті без розгляду їхніх аргументів, що становило порушення їхнього права на обґрунтоване рішення за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
ЄСПЛ висновив, що у світлі наведеного в рішенні (пункти 67–70) і з урахуванням доказів щодо заявників їхні скарги фактично означали оскарження того значення, яке національні суди надали окремим доказам та своїм висновкам щодо питань факту та права – питань, які ЄСПЛ не розглядає (пункт 72 рішення).
Стосовно скарги за підпунктом (с) пункту 1 статті 6 Конвенції перший заявник указував, що його не було належно поінформовано про обвинувачення щодо нього, які належали до третьої групи проваджень. Коли йому повідомили, що незабаром будуть пред’явлені певні обвинувачення, він направив слідчого до свого адвоката. Проте замість того щоб сконтактувати з адвокатом за власним вибором заявника, слідчий призначив адвоката в порядку надання правової допомоги з порушенням частини другої статті 81 Кримінального процесуального кодексу. Таке призначення відбулося негайно, а не після спливу 48 годин, як це передбачено законодавством. Жодних вагомих підстав для такого рішення не було. Крім того, заявник не контактував з адвокатом, призначеним у межах надання правової допомоги, і цей адвокат не оскаржив ухвалений щодо заявника вирок. Зрештою, національні суди без наведення достатніх підстав відмовили заявникові в дозволі подати апеляцію на засудження in absentia поза межами строку оскарження. Така відмова з урахуванням раніше допущеного порушення права заявника на захист адвокатом за його власним вибором, на його думку, порушила саму суть права на оскарження свого засудження (пункт 78 рішення).
Право кожного обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення на ефективний захист адвокатом, у разі потреби – офіційно призначеним, є одним з основних аспектів справедливого судового розгляду, хоч і не є абсолютним
(див. Ibrahim and Others v. the United Kingdom [GC], nos. 50541/08 та 3 інших, § 255, 13 вересня 2016 року; Simeonovi v. Bulgaria [GC], no. 21980/04, § 112, 12 травня 2017 року; та Beuze v. Belgium [GC], no. 71409/10, § 123, 9 листопада 2018 року).
Обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення особа не втрачає
такого права лише через свою відсутність у суді. Для забезпечення справедливості системи кримінального правосуддя вкрай важливо забезпечити належний захист обвинуваченого в суді як першої, так і апеляційної інстанцій (див. Sejdovic v. Italy [GC], no. 56581/00, § 91, ECHR 2006-II, з наступними посиланнями) (пункт 80 рішення).
Відповідні принципи стосовно вибору юридичного представництва були коротко
викладені в рішенні ЄСПЛ у справі Dvorski v. Croatia ([GC], no. 25703/11, §§ 81-82,
ECHR 2015) (пункт 81 рішення).
ЄСПЛ акцентував, що на час початку третьої групи проваджень перший заявник уже був оголошений утікачем у межах першої та другої груп кримінальних проваджень проти нього (див. пункти 8 і 18 цього рішення). У цьому контексті національне законодавство забезпечує право особи захищати себе за допомогою обраного нею захисника (право, яким заявник скористався під час перших двох груп проваджень), навіть якщо відповідна особа ухилялася від явки до відповідних органів. У таких випадках підозрюваному або обвинуваченому чи їхнім близьким родичам надавалося 48 годин для призначення захисника, у разі нездійснення чого слідчий мав би призначити захисника в межах правової допомоги (див. пункт 45 цього рішення) (пункт 84 рішення).
ЄСПЛ зауважив, що в процесуальній записці слідчого згадувалося, що перший заявник доручив йому зв’язатися з його адвокатом, який був призначений у межах другої групи проваджень (див. пункт 29 цього рішення). Це навряд чи можна вважати усвідомленою та розумною відмовою від права (передбаченого
національним законодавством) на захист своїх інтересів обраним за власним
вибором захисником. Однак без будь-якої спроби зв’язатися із захисником заявника (чиї контакти мали б бути відомі слідчому з урахуванням їхньої попередньої взаємодії – див. пункт 85 цього рішення) і не вказавши жодних причин для свого рішення, слідчий вирішив призначити адвоката в межах надання правової допомоги (пункт 86 рішення).
ЄСПЛ підкреслив, що хоча органи влади знали про місцезнаходження заявника, вони не інформували його про рішення призначити безоплатного захисника, а не захисника, обраного за власним вибором. Крім того, питання призначення безоплатного захисника, як видається, не виникало під час наступного судового розгляду в суді першої інстанції. Також, як видається, заявника не було поінформовано про його засудження судом першої інстанції до спливу строку на подачу апеляції (див. пункт 35 цього рішення, in fine) (пункт 87 рішення).
Зокрема, з урахуванням незаперечуваної відсутності контакту між заявником та безоплатним адвокатом під час провадження в суді першої інстанції і нездатності безоплатного адвоката подати апеляцію без згоди заявника право на оскарження ухваленого in absentia вироку могло бути реалізовано тільки після того, як стверджував заявник у судах, як він дізнався про ухвалений щодо нього вирок. Утім, національні суди, які розглянули клопотання заявника про надання дозволу на подачу апеляції поза межами строку на оскарження, не розглянули його доводи, що стосувалися імовірно незаконних обставин навколо призначення безоплатного захисника чи як наслідок цього – нездатності подати апеляцію на засудження в межах установленого строку (див. пункти 36 та 38 цього рішення) (пункт 89 рішення).
Найважливіше, що при відхиленні остаточним рішенням клопотання заявника про надання дозволу на оскарження засудження судом першої інстанції, апеляційний суд висновив, що наявні в його розпорядженні матеріали не свідчили про бажання заявника провести слухання апеляції за його відсутності, як цього вимагає положення закону щодо процедури оскарження засуджень in absentia (див. пункти 38 та 50 цього рішення). Однак ЄСПЛ зауважив, що у відповідному законі не уточнювалося, яким чином таке бажання мало б висловлюватися. Тому така відмова без розгляду наявності довіреності із широкими повноваженнями, виданої заявником адвокату після того, як він, найімовірніше, дізнався про ухвалений щодо себе вирок, і надання його адвокату права ініціювати та підтримувати всі скарги в національних судах замість себе (див. пункт 34 цього рішення) становили недостатньо обґрунтоване й надмірно формальне застосування апеляційним судом процесуальної норми (пункт 90 рішення).
Означені міркування є достатніми для ЄСПЛ, аби встановити, що обставини призначення безоплатного захисника (замість обраного заявником за власним
вибором) і відмова національних судів із формальних підстав (без розгляду ключових аргументів заявника) дозволити подати апеляцію поза межами встановленого строку на оскарження за конкретних обставин цієї справи призвели до того, що заявник не зміг домогтися перегляду свого засудження по суті з порушенням гарантій справедливого суду (пункт 91 рішення). Тому було порушення пункту 1 та підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції.
Висновок
Відсутність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд) щодо двох заявників стосовно права на обґрунтоване судове рішення в межах другої групи проваджень.
Порушення пункту 1 та підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції стосовно скарги
першого заявника щодо третьої групи проваджень.
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 27 лютого 2020 року й набуло статусу остаточного 7 вересня 2020 року відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини