Згідно із частиною першою статті 126 ГПК України витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Частиною другою статті 126 ГПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.
Порядок розподілу судових витрат, пов’язаних з розглядом справи, врегульовано
статтями 129, 130 ГПК України.
Верховний Суд у складі колегії суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду в своїй постанові від 03.10.2019 у справі No 922/445/19 дотримується позиції, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України. Водночас у частині п’ятій наведеної норми встановлено критерії, за якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від зазначеного загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Відповідно до частини п’ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов’язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
При цьому суд має оцінювати щодо відповідності зазначеним критеріям
поведінку/дії/бездіяльність обох сторін.
Суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат,
унормованого частиною четвертою статті 129 ГПК України, у випадках, визначених положеннями частин шостої, сьомої, дев’ятої статті 129 цього Кодексу.
Отже, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд
за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, визначеними частинами п’ятою – сьомою, дев’ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами п’ятою – сьомою, дев’ятою статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення,
у відшкодуванні здійснених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та, відповідно, не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 18.03.2021 у справі
No 910/15621/19.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов’язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв’язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи (постанова ОП КГС ВС від 03.10.2019 у справі No 922/445/19, постанова КГС ВС від 01.06.2018 у справі No 904/8478/16).
Як убачається з аналізу судових рішень Верховного Суду, сторона у справі, крім
заяви про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, поданої
відповідно до частин четвертої, п’ятої статті 126 ГПК України, має право подати
заперечення щодо розподілу (співмірності) судових витрат (постанова КГС ВС від 03.10.2018 у справі No 910/23017/17, додаткова постанова КГС ВС від 27.06.2018 у справі No 911/1803/17).
Верховний Суд звертає увагу (постанова КГС ВС від 20.11.2018 у справі
No 910/23210/17), що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Водночас, як зазначено в постановах КГС ВС від 20.11.2018 у справі
No 910/23210/17, від 13.02.2019 у справі No 911/739/15, від 01.08.2019 у справі
No 915/237/18, для включення всієї суми гонорару до відшкодування за рахунок позивача має бути встановлено, що його позов не підлягає задоволенню, а за наявності заперечень позивача щодо співмірності заявленої суми компенсації також має бути обґрунтовано, що такі витрати відповідача були необхідними, а їх розмір є розумним і виправданим. Тобто суд зобов’язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені до відшкодування, з урахуванням того, чи були такі витрати здійснені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
За наявності заперечень іншої сторони суд не зобов’язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час і неспівмірність порівняно з ринковими цінами.
Здійснюючи розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу між
сторонами спору, господарський суд має враховувати результат розгляду спору, умови договору про надання правничої допомоги, укладеного між стороною спору та адвокатом (адвокатським об’єднанням, бюро), обсяги наданих стороні як клієнту послуг правничої допомоги щодо представництва її інтересів в суді під час розгляду справи. Слід також у порядку статті 86 ГПК України давати належну оцінку доказам фактичного надання стороні адвокатських послуг, їх прийняття стороною спору на підставі акта приймання-передачі послуг з виставленням адвокатом (адвокатським об’єднанням, бюро) клієнту рахунка на оплату таких послуг (додаткова постанова КГС ВС від 07.12.2018 у справі No 922/749/18).
Витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих
послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (постанова ОП КГС ВС від 03.10.2019 у справі No 922/445/19).
Верховний Суд (постанова ВП ВС від 12.05.2020 у справі No 904/4507/18), вирішуючи питання про віднесення до судових витрат, які розподілені за результатами розгляду спору, бонусів, передбачених договором про надання правничої допомоги, залежно від результатів розгляду справи, тобто так званого «гонорару успіху», зауважив, що для суду не є обов’язковими зобов’язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у разі укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», в контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи те, чи були вони фактично здійснені, а також їх необхідність. При цьому суд, визначаючи суму відшкодування, має послуговуватися критеріями реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, зважаючи на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.
У названій постанові Верховний Суд, обґрунтовуючи необхідність задоволення
заяви про стягнення додаткової винагороди адвоката за досягнення позитивного рішення у справі (“гонорару успіху”), виходив з того, що відповідна сума, обумовлена сторонами до сплати у твердому розмірі під відкладальною умовою, є складовою частиною гонорару адвоката, і тому належить до судових витрат. Крім того, відсутні докази нерозумності цих витрат, їх неспівмірності з ціною позову, складністю справи та її значенням для позивача, а загальна сума витрат на адвокатські послуги, передбачена договором, не виходить за розумні межі розміру гонорару.
Верховний Суд у своєму рішенні (постанова КГС ВС від 31.10.2019 у справі
No 914/201/19) дотримується позиції, що за результатами апеляційного перегляду ухвали місцевого суду про зупинення провадження, якою не вирішувався спір по суті, розподіл витрат на професійну правничу допомогу не здійснюється та, відповідно, не підлягає задоволенню заява про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування витрат на оплату послуг адвоката за результатами такого перегляду.
При цьому Верховний Суд виходив з того, що системний аналіз положень статей 221, 244, абзацу другого частини третьої статті 233 ГПК України свідчить про те, що суд може вирішити питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті, а не за результатами розгляду скарги на ухвалу суду з процедурних питань.