Щодо призначення додаткового покарання у виді конфіскації майна при спробі уникнути конфіскації через відчуження

Якщо обвинувачений після накладення слідчим суддею арешту на належне йому
нерухоме майно (земельну ділянку), застосованого з метою забезпечення конфіскації майна в майбутньому, із забороною його відчуження, подарував це майно близькому родичу, який був обізнаний про накладення арешту на це майно на час укладання договору дарування і, відповідно, про заборону суду на його відчуження, то це свідчить про намір підозрюваного уникнути конфіскації майна та не вказує на законність переходу права власності на це нерухоме майно. Призначення суддею додаткового покарання у виді конфіскації майна в такому випадку відповідає вимогам закону.

Позиції судів першої та апеляційної інстанцій: місцевий суд визнав винуватим ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263 та ч. 3 ст. 307 КК і засудив до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років 6 місяців з конфіскацією майна. Конфісковано, зокрема, земельні ділянки площею 0,15 та 0,11 га, належні ОСОБА_2.

Апеляційний суд залишив цей вирок без зміни в частині рішення про конфіскацію вказаних земельних ділянок.

У касаційній скарзі адвокат просить виключити з вироку місцевого суду рішення про конфіскацію, зокрема, земельних ділянок, які належать не ОСОБА_1, а його брату ОСОБА_2. Вважає що суд апеляційної інстанції безпідставно послався в ухвалі на те, що засуджений умисно відчужив арештовані земельні ділянки з метою уникнення їх можливої конфіскації судом при розгляді кримінального провадження.

Позиція ККС: рішення судів попередніх інстанцій залишено без зміни.

Обґрунтування позиції ККС: колегія суддів ККС з доводами касаційної скарги адвоката не погодилася з огляду та таке.

З матеріалів провадження вбачається, що ухвалою слідчого судді від 19.02.2016 було задоволено клопотання слідчого про арешт майна ОСОБА_1, у тому числі двох земельних ділянок та накладено арешт на це майно з метою забезпечення його конфіскації як виду покарання в кримінальному провадженні. При цьому, можливість відчуження цих земельних ділянок засудженим судом було заборонено.

Незважаючи на прийняття рішення слідчим суддею, в той же день ОСОБА_1 відчужив вказані земельні ділянки на користь свого батька ОСОБА_6, а той 25.02.2016 на підставі договору дарування відчужив їх на користь молодшого сина – ОСОБА_2.

В момент звернення слідчого за виконанням ухвали слідчого судді для накладення обтяження на це майно у відповідний державний орган, йому було
відмовлено у державній реєстрації обтяження в зв’язку зі зміною права власності на це майно за новим правонабувачем. У зв’язку з цим слідчий повторно звернувся до слідчого судді з клопотання про накладення арешту на вказані земельні ділянки, власником яких на той час вже був зареєстрований ОСОБА_2, яке було задоволене ухвалою слідчого судді від 12.03.2016. Вказане рішення ніким з учасників, у тому числі і самим ОСОБА_2, в апеляційному порядку не оскаржувалося.

Сукупність вказаних обставин, а саме обізнаність засудженого ОСОБА_1 та його близьких родичів, на чию користь вчинялися угоди про перехід права власності на земельні ділянки, про підозру останнього у вчиненні кримінального правопорушення за яке передбачено обов’язкове додаткове покарання у виді
конфіскації майна, а також про розгляд слідчим суддею клопотання слідчого про
накладення арешту на це майно свідчить про те, що вказані земельні ділянки були відчужені ОСОБА_1 саме з метою уникнення їх конфіскації. Тобто згідно з практикою ЄСПЛ перехід права власності на земельні ділянки від останнього до його батька, а потім до його брата ОСОБА_2 не був законним.

Апеляційний суд, встановивши факт обізнаності самого ОСОБА_1, та членів
його родини про накладення арешту на земельні ділянки на час укладання договору дарування і, відповідно, заборону суду на їх відчуження з метою забезпечення їх можливої конфіскації у майбутньому, та намір останнього подарувати ці земельні ділянки третій особі (батьку) з метою унеможливити їх конфіскацію у зв ’язку із ухваленням слідчим суддею рішення про накладення арешту, дійшов вірного висновку про те, що унаслідок таких незаконних дій було порушено публічний порядок.

Після накладення судом арешту на об ’єкт нерухомого майна, цей об’єкт набуває правового режиму обмеженого в цивільному обороті. У випадку, коли під час дії заборони відбувається відчуження такого майна особою, обізнаною про накладення арешту на майно, відповідний правочин є недійсним і таким, що порушує публічний порядок. При цьому не має правового значення і не може бути перешкодою для визнання договору недійсним той факт, що ухвала суду про накладення арешту на майно не була зареєстрована відповідно до Закону України від 01.07.2004 No 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Вказана обставина не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що підозрюваний (третя особа) має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати це майно йому було достеменно відомо.

Детальніше з текстом постанови ВС від 20.01.2022 у справі No 145/972/16-к (провадження No 51-4276км18) можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/102941319
.