Обставини справи
Справа стосувалася рішення про відмову заявникам у повторному проходженні
процедури штучного запліднення, фінансованої за їхній рахунок, із використанням статевих клітин заявників, через те, що друга заявниця досягла 43-річного віку.
Заявники уклали шлюб у травні 2012 року. Після невдалих спроб самостійно мати дітей єдиним способом, за порадами лікарів, лишалося використання
процедури штучного запліднення.
У вересні 2014 року друга заявниця у віці 42 років пройшла відповідне лікування з використанням власної яйцеклітини у приватній лікарні за рахунок бюджетних
коштів, спрямованих на тих осіб, які підпадають під норми відповідного
законодавства.
Проведене лікування виявилося безуспішним, і заявники просили здійснити ще одну процедуру в серпні 2015 року. Після огляду потенційної матері лікар Дж. М., від імені заявників, просив провести лікування в листопаді 2015 року, коли б другій заявниці виповнилося 43 роки й 11 місяців.
Проте у проведенні лікування було відмовлено.
На час звернення другої заявниці з проханням провести другу процедуру віковий
ценз, щорічно затверджуваний Парламентом Мальти, становив від 25 до 42 років, що, на думку заявників, порушувало їхнє право на повагу до сімейного життя та заборони дискримінації. Заявники вважали, що вони відповідали іншим
установленим критеріям для процедури штучного запліднення, а саме були в шлюбі та за медичними показниками мали обґрунтовані шанси на успішне проведення такої процедури. Заявники неодноразово зверталися до органу Мальти із захисту ембріонів для надання пояснень, проте марно.
Далі заявники вирішили звернутися з листом до Цивільного суду (Перша палата) з огляду на його конституційну компетенцію щодо органу влади із захисту ембріонів, указавши на порушення свого основоположного права на сімейне життя. Орган влади відповів, що він керувався встановленим законом та затвердженим медичними висновками протоколом у цій сфері.
В березні 2017 року заявники розпочали конституційне провадження в Цивільному суді (Перша палата) в межа х конституційної юрисдикції цього суду.
Заявники, зокрема, вважали, що передбачений статтею 6 розділу 524 Законів Мальти протокол, у якому викладено керівні принципи в цій сфері, має відповідати закону й основоположним правам людини і що недотримання таких стандартів означає, що Уряд мав би втрутитися для виправлення порушення в межах такого протоколу.
Заявники підкреслили, що Уряд щорічно інформувався про застосовний віковий ценз і що, незважаючи на це, не зупинив дискримінаційне, на думку заявників, ставлення, що випливало із цього протоколу. Тому заявники вважали, що їхнє право на сімейне й приватне життя та право не зазнавати дискримінації було порушено.
Крім того, заявники вимагали, щоб суд визнав відмову неправомірною,
розпорядився про проведення медичного огляду другої заявниці для того, аби підтвердити наявність будь-яких додаткових ризиків, за відсутності яких їй буде
дозволено пройти лікування, а також відшкодувати завдану шкоду.
У межах цього провадження було заслухано низку показань, зокрема позивачів
(заявники), відповідача, лікарів.
Суд погодився з тим, що причиною встановлення вікового обмеження було те, що на той час закон не дозволяв використання донорських статевих клітин. Це вже не так. Проте суд зазначив, що держава мала право регулювати процедури,
які: i) вона не була зобов’язана надавати; ii) надає безкоштовно. Держава зобов’язана захищати державний бюджет, і немає сумнівів у тому, що пов’язані із цим витрати є значними. Таким чином, ураховуючи статистику та той факт, що держава забезпечувала надання такої послуги, а також пов’язані із цим ризики після досягнення певного віку, й негативний вплив як на успішне проведення процедури, так і на ембріон, пізніше плід чи дитину, суд висновив, що за допомогою протоколу держава забезпечувала справедливий і пропорційний баланс між правом заявників на повагу до приватного та сімейного життя й інтересами суспільства загалом, зауважуючи також, що будь-які майбутні проблеми зі здоров’ям матері та дитини будуть охоплюватися теж за рахунок державного бюджету. Проте суд із розумінням поставився до аргументу заявників щодо слова «бажаний», тобто який може призвести до певної невизначеності, і вважав, що будь-який максимальний вік повинен бути чітко передбаченим, зі збереженням певних винятків (як це передбачено, наприклад, у зміненому законі, за яким донорство статевих клітин обмежене 36 роками, за винятком перелічених випадків).
До того ж суд вважав скаргу заявників на дискримінацію двоаспектною: вона
обґрунтовувалася віком та фінансовою ситуацією. Суд дійшов висновку, що протокол не породжував підстав для дискримінаційного ставлення, оскільки з особами того ж віку поводилися однаково, а особи, які відповідного віку не досягли, також були з процедури виключені.
Оскарження заявниками такого рішення також не мало потрібного для них успіху. Конституційний суд погодився з висновками попереднього суду й зауважив, що важливо не те, з ким консультувалися при складанні проєкту протоколу, а те, чи є в медичній сфері підстави для встановлення таких вікових обмежень. Суд також акцентував, що зазначена в протоколі норма про вікові обмеження справді не має обов’язкового характеру, однак таке обмеження є виправданим й орган влади вправі застосовувати таке обмеження. Держава зобов’язана захищати громадське здоров’я й обмежувати ризики для окремих осіб, аби забезпечити баланс між інтересами громадян в народженні дітей та обов’язком держави вживати заходів для здоров’я суспільства й уникати експлуатації жінок.
У своїй скарзі до ЄСПЛ заявники стверджували, що вони зазнали порушення
статті 8 Конвенції через відмову в проходженні другої (повторної) процедури
штучного запліднення, що не забезпечило справедливого балансу між конкуруючими публічними та приватними інтересами. Заявники зауважили, що з урахуванням слова «бажаний» протоколу щодо вікової групи органи влади мали б оцінити другу заявницю з точки зору її ситуації, а не абстрактно лише щодо її віку.
Оцінка Суду
ЄСПЛ раніше зазначав, що використання методів штучного запліднення порушує
делікатні моральні й етичні питання на фоні стрімкого розвитку медицини та науки. Саме тому в цьому контексті, за відсутності чіткої позиції держав-членів, ЄСПЛ раніше вважав, що надана державам свобода розсуду була широкою (див. S.H. and Others v. Austria [GC], no. 57813/00, § 97, та Paradiso and Campanelli, цит. у справі, § 194). Свобода держави, в принципі, поширюється як на її рішення втрутитися в цю сферу, так і, щойно вона втручається, на детальні правила, які вона запроваджує для досягнення балансу між конкуруючими приватними та публічними інтересами (ibid; Knecht, цит. в цій справі, § 59, та Evans, цит. в цій справі, § 82) (пункт 60 рішення).
Проте це не означає, що ухвалені законодавчим органом рішення перебувають
поза межами контролю ЄСПЛ. Він має ретельно вивчити аргументи, взяті до уваги під час законотворчого процесу, та з’ясувати, чи було досягнуто справедливого балансу між конкуруючими інтересами держави й осіб, яких безпосередньо стосуються рішення законодавця (див. S.H. and Others, цит. в цій справі, § 97, та Parrillo, цит. в цій справі, § 170) (пункт 61 рішення).
ЄСПЛ в цьому разі використав підхід, який , як в іншій справі, стосувався втручання (див. S.H. and Others, цит. в цій справі, § 88, та Knecht, цит. в цій справі,
§ 58) у зв’язку з рішенням держави відмовити заявникам у доступі до процедур
штучного запліднення, які були доступні населенню і які вони бажали оплатити самі (пункт 62 рішення).
ЄСПЛ зауважив, що насамперед і найголовніше, аби втручання за пунктом 2
статті 8 Конвенції було виправданим, таке втручання має відповідати закону (пункт 63 рішення).
Сторони не заперечували те, що рішення відхилити заяву заявників ґрунтувалося спірним положенням протоколу. ЄСПЛ передусім з’ясував питання якості такого закону. ЄСПЛ підкреслив, що переважно в законі немає спеціального (ad hoc) положення, в якому б передбачався протокол. Навпаки, положення, яке передбачало створення протоколу, містилося в Законі про захист ембріоні (в тому вигляді, в якому він був прийнятий у 2013 році), а саме його статті 6, яка стосувалася незаконних процедур та запроваджувала кримінальну відповідальність (див. пункт 32 цього рішення). Однак за відсутності будь-яких інших аргументів щодо цього в ЄСПЛ останній не визнав необхідним розглядати питання законності протоколу із цієї підстави. ЄСПЛ також наголосив, що заявники не вказували, що протокол не був доступним (пункт 65 рішення).
Що стосується того, чи був протокол передбачуваним, ЄСПЛ вважав, що, як стверджували заявники, вікове обмеження не було обов’язковим, оскільки в протоколі чітко зазначалося, що для відповідного кандидата «бажано» бути у віці до 43 років (див. пункт 33 цього рішення). Справді, обидва суди під час розгляду
справи заявників у межах конституційної юрисдикції погодилися із цим очевидним тлумаченням і дійшли висновку, що вікове обмеження не було обов’язковим. Конституційний суд чітко зазначив, що орган влади в межах своєї дискреції може на власний розсуд і на основі медичних висновків, ухвалювати рішення про застосування процедури або про відмову в цьому (див. пункти 27 та 28 цього рішення). Останнє тлумачення також підкріплювалося двома експертами, які надали свої показання у провадженні й були долучені до створення проєкту протоколу (див. пункти 17 та 19 цього рішення). Тому протокол мав певний ступінь гнучкості. Водночас не заперечувався той факт, що орган влади тлумачив вікове обмеження як обов’язкове положення і застосовував його відповідним чином (до прикладу, показання С.А. та висновки судів під час розгляду справи судами в межах конституційної юрисдикції), без жодних міркувань стосовно стану здоров’я кандидатів або посилання на будь-які інші відповідні міркування. В результаті адміністративні та судові органи по-різному тлумачили те саме правове положення. Крім того, ЄСПЛ не міг не відзначити те, що застосовне до заявників тлумачення, яке не залишало жодної можливості для гнучкості, було менш сприятливим для них і більшою мірою суперечило чіткому формулюванню в законі, із цим погодилися його ініціатори та вищі суди (пункт 66 рішення).
Із цього випливає, що у відповідний час спосіб, у який судові та адміністративні
органи тлумачили й застосовували спірне правове положення (яке не згадувалося в будь-якому іншому законі) були непослідовними і, як наслідок, недостатньо передбачуваними (див., mutatis mutandis, Nedescu, цит. в цій справі, § 84). У зв ’язку із цим ЄСПЛ підкреслив, що суд першої інстанції в межах конституційної юрисдикції відкрито співчував заявникам у зв’язку з невизначеністю, спричиненою словом «бажаний» (див. пункт 22 цього рішення), а також відзначив нове формулювання положення після внесення відповідних змін, за якими нині протоколом передбачено, що «максимальний вік для лікування становить 42 роки» (див. пункт 34 цього рішення) (пункт 67 рішення).
На завершення, заподіяне заявникам втручання не було згідно із законом, якому
була б притаманна достатня якість. Отже, ЄСПЛ не вбачив підстав розглядати інші аспекти вимоги законності або з’ясовувати, чи переслідувало втручання легітимну мету й, відповідно, чи було пропорційним переслідуваній меті (пункт 68 рішення).
Тому було порушення статті 8 Конвенції.
Висновок
Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 5 травня 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.