10 липня 2026 року колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відмовила в задоволенні позову лідера «Європейської Солідарності» Петра Порошенка про скасування безстрокових персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), запроваджених указом Президента України № 81/2025 від 13 лютого 2025 року. Рішення ухвалене з двома окремими думками суддів колегії — обставина, яка свідчить про відсутність одностайності навіть у межах самого суду. Розглянемо юридичну архітектуру цієї справи послідовно, за кожним із блоків аргументації сторін.
Правова підстава санкцій і межі судового контролю — центральне юридичне питання справи
Найпринциповіше юридичне питання цієї справи виходить далеко за межі персоналії позивача: чи має адміністративний суд повноваження перевіряти обґрунтованість застосування санкцій по суті, чи його роль обмежується виключно контролем за дотриманням процедури.
Позиція відповідача, викладена представницею Президента Людмилою Пантюховою, спирається на усталену практику Верховного Суду, згідно з якою наявність реальної чи потенційної загрози національним інтересам є оціночним судженням глави держави, а судовий контроль за таким рішенням є обмеженим — інакше, за цією логікою, порушувався б конституційний принцип розподілу влади. Це не нова позиція, вигадана спеціально для цієї справи, — вона послідовно застосовувалася Верховним Судом у попередніх санкційних спорах.
Однак саме ця доктрина була поставлена під сумнів Європейським судом з прав людини. У рішенні від 16 листопада 2025 року у справі «М.С.Л. проти України» (яке набуло статусу остаточного 16 січня 2026 року — тобто вже під час розгляду позову Порошенка) ЄСПЛ розкритикував українські суди за те, що вони не дослідили ключове питання по суті — чи справді компанія, до якої були застосовані санкції, контролювалася громадянами Росії, — обмежившись формальною перевіркою процедури. Суд визнав, що за таких умов судовий контроль не є достатньою гарантією проти свавілля.
Це рішення ЄСПЛ створює для українських судів пряме юридичне зобов’язання: відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», практика ЄСПЛ застосовується судами як джерело права. Позиція захисту Порошенка про те, що ця практика поширюється на всі санкційні справи, а не лише на конкретну постраждалу компанію, має самостійну юридичну вагу незалежно від оцінки решти аргументів у справі. Натомість позиція відповідача про нібито обмежене застосування цього прецеденту виключно до обставин справи «М.С.Л.» потребує окремого обґрунтування — саме собою посилання на «інші фактичні обставини» не спростовує загального юридичного принципу, сформульованого Страсбурзьким судом щодо стандарту судового контролю як такого.
Той факт, що колегія суддів у справі Порошенка ухвалила рішення з двома окремими думками, дає підстави припускати, що саме це питання — обсяг судового контролю у світлі практики ЄСПЛ — могло стати предметом розбіжностей усередині колегії. Без оприлюднення повного тексту рішення та окремих думок ця гіпотеза, однак, залишається лише припущенням.
Часовий розрив між інкримінованими діяннями і моментом застосування санкцій
Формальною підставою для санкцій, згідно з листом голови Державної служби фінансового моніторингу Філіпа Проніна, стали два кримінальні провадження ДБР щодо подій 2009–2010 та 2014–2015 років — тобто відомостей, які, за версією слідства, стосуються періоду 10–16 років до моменту застосування обмежень. Захист Порошенка наполягає, що це підриває саму логічну конструкцію санкцій: інститут превентивних обмежувальних заходів за своєю природою покликаний нейтралізувати поточну чи майбутню загрозу, а не бути відкладеним покаранням за діяння, вчинені (за версією слідства) понад десятиліття тому і які на сьогодні не мають продовжуваного ефекту.
Це системний аргумент, вартий уваги незалежно від персоналії: якщо санкційний механізм справді може застосовуватися на підставі проваджень, що тривають роками без вироку, це ставить питання про те, чи не перетворюється інститут санкцій із превентивного на квазікаральний, оминаючи гарантії кримінального процесу — презумпцію невинуватості, право на змагальний судовий розгляд, стандарт доведення поза розумним сумнівом. Показово, що одне з двох проваджень (щодо «Харківських угод») розслідується вже понад сім років без пред’явлення обвинувачення в суді.
Секретність підстав і проблема змагальності процесу
Лист Проніна з викладенням підстав для санкцій мав гриф «для службового користування», що зумовило розгляд цієї частини справи в закритому режимі. Це створює структурну проблему змагальності: сторона захисту, за її твердженнями, не мала повноцінної можливості публічно спростовувати конкретні фактичні тези, покладені в основу указу, оскільки сам документ довгий час залишався засекреченим і потрапив у публічний простір лише через анонімний телеграм-канал у жовтні 2025 року — вже після початку судового розгляду. Автентичність цього документа адвокати Порошенка підтвердили.
Незалежно від оцінки змісту листа, сам факт, що ключове фактичне обґрунтування рішення про безстрокове позбавлення особи всього обсягу цивільних прав тривалий час було недоступне ні позивачу, ні громадськості, а стало відомим “випадково”, — це самостійна проблема з погляду стандартів належної правової процедури та відкритості правосуддя.
Аргумент про технічну помилку в додатках до указу
Захист Порошенка звернув увагу на те, що в первинній версії додатків до указу № 81/2025, оприлюднених 13 лютого 2025 року, міститься помилка в податковому ідентифікаційному номері позивача, після виявлення якої документ на сайті Президента замінили на виправлену версію. За версією захисту, це є неправомірним внесенням змін до вже підписаного акта заднім числом, що мало відбуватися через повторне засідання РНБО. Позиція відповідача — що офіційним оприлюдненням вважається публікація в «Офіційному віснику України» та «Урядовому кур’єрі», де помилки не було, а виправлення на вебсайті мало суто технічний характер.
Це питання доцільно оцінювати через призму встановленого законодавством порядку набрання чинності актами Президента України та офіційного оприлюднення нормативних актів (Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів…» № 503/97). Якщо офіційним джерелом справді є друковані видання, а не вебсайт, аргумент захисту втрачає юридичну вагу; проте сам факт існування двох версій документа з розбіжностями в персональних ідентифікаційних даних заслуговує на чітке пояснення в мотивувальній частині рішення, коли його буде оприлюднено.
Питання поширення санкцій на громадян України
Порошенко наполягає, що положення Закону України «Про санкції» не передбачали застосування обмежень до громадян України, які перебувають на підконтрольній території, посилаючись на власну участь у розробці закону та стенограми парламентських дебатів. Відповідач спирається на буквальне формулювання закону про «інших суб’єктів, які створюють реальні чи потенційні загрози національним інтересам» та на практику Верховного Суду про те, що визначальною є діяльність суб’єкта, а не його категорія (громадянство).
Це питання тлумачення закону, яке потребує зіставлення буквального тексту статті 1 Закону України «Про санкції» з телеологічним тлумаченням через призму парламентських обговорень при прийнятті закону, на які посилається позивач. Аргумент про історію ухвалення закону має доказову вагу в українській правозастосовній традиції, однак не є абсолютно вирішальним, якщо буквальний текст закону сформульований достатньо широко, щоб охоплювати ширше коло суб’єктів.
“Я твердо переконаний, що позасудова розправа на сьогоднішній день є надзвичайно небезпечним прецедентом. Я наголошую, що я є не просто громадянином, депутатом, я є автором Закону “Про санкції”. Я виступав у парламенті [під час розгляду законопроєкту]. Депутати ставили безліч запитань, чи можуть теоретично санкції розповсюджуватися на громадян України, резидентів України. Депутати голосували за те, що це неможливо за жодних обставин. Тому що це буде порушенням конституційних прав”, — заявив він і додав, що сам застосовував санкції лише проти українців, які працювали на Росію на окупованих територіях і “позбулися українського громадянства”.
Заяви про тиск на суд
Після оголошення рішення адвокати Порошенка публічно заявили, що на колегію суддів чинили тиск двоє співробітників Служби безпеки України, погрожуючи суддям та їхнім родичам кримінальним переслідуванням у разі задоволення позову. Ці твердження — на сьогодні виключно заяви сторони захисту, не підтверджені жодним незалежним джерелом, документом чи офіційним розслідуванням. СБУ не надала коментаря щодо цих звинувачень.
Відповідно до стандартів добросовісної правової журналістики, такі заяви мають висвітлюватися виключно як твердження зацікавленої сторони судового спору, а не як встановлений факт. Водночас сам факт публічного озвучення настільки серйозних звинувачень щодо конкретних названих посадових осіб СБУ є суспільно значущою інформацією, яка за належної перевірки (чи спростування) може мати самостійні правові наслідки — аж до кримінально-правової кваліфікації за статтею 376 Кримінального кодексу України (втручання в діяльність судових органів), якщо факти підтвердяться, або ж за статтею 383 КК (завідомо неправдиве повідомлення), якщо не підтвердяться.
«Я видам нову інформацію, яку ми ще не оприлюднювали. Десять днів тому, 30 червня, саме в цьому приміщенні ми сказали, що в нас є інформація про те, що на суд здійснюється тиск. Зараз настав час назвати прізвища цих людей. За нашою інформацією, це працівники СБУ Едуард Рудюк і Віталій Солоджук», – заявив адвокат Новіков.
Супутнє провадження: поділ майна подружжя
Паралельно з розглядом позову про скасування санкцій дружина Порошенка Марина отримала за рішенням Вінницького апеляційного суду (квітень 2026 року) контрольний пакет акцій головного інвестиційного фонду чоловіка та майно на загальну суму 8,5 мільярда гривень у результаті поділу спільного майна подружжя. За інформацією захисту, це рішення вже оскаржене до Верховного Суду особою, не пов’язаною, за їхніми словами, з подружжям Порошенків, що ставить питання про подальшу долю цього активу.
Ця обставина важлива в контексті загальної картини справи: вона ілюструє, що майнові наслідки санкційного режиму мають розгалужену природу і зачіпають не лише самого позивача, а й пов’язаних із ним осіб, чиї права на майно можуть переглядатися в окремих цивільних провадженнях, що розвиваються паралельно з адміністративним спором про самі санкції.
Також адвокати вважають, що указ про санкції всупереч Цивільному кодексу позбавив Петра Порошенка базових цивільних прав. За цим документом, він не може нічого купити чи продати, укладати договори й навіть сплачувати послуги лікаря чи гонорар адвокатам.
Що далі
Сторона захисту заявила про намір оскаржити рішення до Великої Палати Верховного Суду після оприлюднення повного тексту рішення й обох окремих думок. З огляду на встановлений практикою ЄСПЛ прецедент у справі «М.С.Л. проти України», не виключено звернення й до Страсбурзького суду — тим більше що сам предмет спору (стандарт судового контролю за президентськими санкціями) є питанням, яке ЄСПЛ уже визнав таким, що вимагає змістовної, а не суто процедурної судової перевірки.
Ключове юридичне питання, від відповіді на яке залежатиме результат подальшого оскарження, залишається незмінним: чи має адміністративний суд України обов’язок — з огляду на практику ЄСПЛ — перевіряти фактичну обґрунтованість підстав для застосування президентських санкцій по суті, а не лише формальне дотримання процедури їх запровадження. Наявність двох окремих думок у складі колегії, яка розглядала справу Порошенка, дає підстави вважати, що це питання ще не отримало остаточної, одностайної відповіді навіть у межах самого Верховного Суду.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.