9 липня 2026 року Суд Європейського Союзу (Четверта палата) ухвалив рішення у справі C-242/24 P за апеляцією Європейської Комісії проти Федеративної Республіки Німеччина, залишивши в силі рішення Загального суду ЄС, яким було скасовано рішення Комісії про кваліфікацію німецької програми підтримки комбінованого виробництва тепла та електроенергії (когенерації) як державної допомоги.
Передумови справи
У 2019–2020 роках Німеччина повідомила Європейську Комісію про низку заходів у межах реформованого закону про підтримку когенерації (KWKG 2020), спрямованих на підвищення енергоефективності та захист клімату шляхом збільшення виробництва електроенергії на високоефективних когенераційних установках. Підтримка надавалася у формі надбавки до ринкової ціни електроенергії, а для виробників водню — у формі обмеження надбавки, яку оператори мереж можуть з них стягувати.
Механізм фінансування був багаторівневим: оператори розподільних мереж законодавчо зобов’язані виплачувати підтримку (KWKG-підтримку) отримувачам, підключеним до їхньої мережі; оператори магістральних мереж відшкодовують ці витрати операторам розподільних мереж, а потім розподіляють загальний фінансовий тягар пропорційно споживанню електроенергії через так звану надбавку KWKG. При цьому оператори мереж мали право, але не були законодавчо зобов’язані, перекладати цю надбавку на кінцевих споживачів у складі тарифу за передачу електроенергії.
3 червня 2021 року Комісія кваліфікувала ці заходи як державну допомогу в розумінні статті 107(1) Договору про функціонування ЄС, визнавши її водночас сумісною з внутрішнім ринком. Німеччина оскаржила цю кваліфікацію до Загального суду ЄС, який 24 січня 2024 року скасував рішення Комісії, встановивши, що спірні заходи не фінансувалися за рахунок державних ресурсів.
Правовий стандарт: два альтернативні критерії «державних ресурсів»
Суд ЄС нагадав усталену практику, згідно з якою кваліфікація заходу як державної допомоги вимагає одночасного дотримання чотирьох умов: втручання держави або за рахунок державних ресурсів; здатність вплинути на торгівлю між державами-членами; надання вибіркової переваги отримувачу; та спотворення або загроза спотворення конкуренції.
Щодо умови «державних ресурсів» існує два альтернативні критерії:
- кошти, що фінансуються за рахунок обов’язкового збору чи іншої обов’язкової надбавки, встановленої національним законодавством, та управляються й розподіляються відповідно до цього законодавства;
- кошти, які постійно перебувають під публічним контролем і, відповідно, доступні компетентним національним органам.
Суд наголосив: сам факт, що фінансовий тягар обов’язкового платежу практично покладається на визначену категорію осіб, не є достатнім для визнання відповідних коштів «державними ресурсами» — необхідно також, щоб такий платіж був обов’язковим за національним правом.
Чому Суд визнав відсутність обов’язкового збору
Ключовим став висновок, що оператори розподільних мереж, попри законодавчий обов’язок виплачувати підтримку отримувачам, мали право, але не зобов’язання, перекладати відповідний фінансовий тягар (надбавку KWKG) на кінцевих споживачів. Суд послався на власну усталену практику (зокрема рішення у справах Німеччина проти Комісії 2019 року та DOBELES HES 2023 року), згідно з якою за відсутності обов’язкового перекладення фінансового тягаря на кінцевих споживачів неможливо встановити, що кошти, які фінансують цю надбавку, походять із збору чи іншої обов’язкової надбавки, а отже, становлять державні ресурси.
Суд відхилив аргумент Комісії про те, що самого факту існування обов’язкового платежу між приватними суб’єктами достатньо для встановлення державних ресурсів незалежно від подальшого перекладення тягаря на споживачів. Оскільки оператори мереж мали можливість (хоч і не обов’язок) перенести витрати на кінцевих клієнтів, Загальний суд правомірно визнав, що Комісія не довела задіяння державних ресурсів.
Аргумент про управління коштами відхилено як неефективний
Комісія також стверджувала, що Загальний суд помилково додав самостійну вимогу — щоб кошти управлялися й розподілялися відповідно до законодавства — до критерію походження коштів зі збору. Суд ЄС визнав цей аргумент неефективним (ineffective) для результату справи: оскільки перший критерій (обов’язковий збір) в будь-якому разі не був виконаний, будь-яка можлива помилка щодо другого елемента цього ж критерію (управління коштами) не могла вплинути на дійсність висновку про відсутність державних ресурсів. При цьому Суд уточнив, що вимога управління й розподілу коштів відповідно до національного законодавства є самостійним критерієм, що існує в практиці Суду ще з рішення у справі Італія проти Комісії 1974 року, а не лише інструментом розмежування із судовою практикою у справах Pearle та Doux Élevage, як помилково тлумачила Комісія посилання в рішенні DOBELES HES.
Відхилення аргументу щодо практики PreussenElektra
Другий блок апеляції Комісії стосувався практики Суду у справі PreussenElektra (2001), в якій встановлено, що обов’язок приватних електропостачальних підприємств купувати електроенергію з відновлюваних джерел за фіксованими мінімальними цінами не передбачає прямого чи опосередкованого передання державних ресурсів. Комісія наполягала, що цей принцип має обмежуватися виключно випадками «чистого регулювання цін» і не застосовується до цієї справи, оскільки KWKG 2020 встановлює прямі платіжні зобов’язання між приватними сторонами поза договірними відносинами.
Суд ЄС відхилив і цей аргумент, роз’яснивши, що в рішенні PreussenElektra не було встановлено жодного «винятку» — Суд лише витлумачив саму статтю 107(1) ДФЄС та закладену в ній вимогу державного втручання чи втручання за рахунок державних ресурсів. Відповідно, Комісія була зобов’язана довести, незалежно від кваліфікації заходу як «чистого регулювання цін», що перевага для отримувачів підтримки не надавалася операторами мереж (приватними суб’єктами) за рахунок їхніх власних фінансових ресурсів — а цього Комісія не зробила.
Суд також відхилив спроби Комісії спертися на практику у справах Dubois and Général cargo services (щодо зборів при перетині кордону) та Fallimento Esperia and GSE, визнавши обидва прецеденти нерелевантними до фактичних обставин цієї справи.
Висновок і судові витрати
Оскільки жодна з двох частин єдиної підстави апеляції Комісії не була визнана обґрунтованою, Суд ЄС відхилив апеляцію повністю та залишив у силі рішення Загального суду про скасування рішення Комісії. Відповідно до статті 138(1) Регламенту Суду, Європейську Комісію зобов’язано нести власні судові витрати та відшкодувати витрати Федеративної Республіки Німеччина за це апеляційне провадження.
Значення рішення
Це рішення уточнює межі застосування концепції «державних ресурсів» у справах про підтримку виробників енергії за рахунок надбавок, що покладаються на операторів мереж: вирішальним є не сам факт існування обов’язкового платежу між приватними суб’єктами в ланцюзі постачання електроенергії, а наявність законодавчо встановленого обов’язку перекладати відповідний фінансовий тягар на кінцевих споживачів. Це має практичне значення для оцінки подібних національних програм підтримки в енергетичному секторі держав-членів ЄС, включно з механізмами субсидування відновлюваної та комбінованої генерації енергії.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.