Ірина Попіка, адвокат, член Комітету з сімейного права НААУ, провела у Вищій школі адвокатури вебінар на тему: «Справи про виселення з житла колишнього з подружжя: захист права власності vs захист права на житло».
Гарантії захисту права на житло встановлені статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Практика ЄСПЛ наголошує, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Стаття 47 Конституції України гарантує, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Аналогічна норма міститься в частині 4 статті 9 Житлового кодексу УРСР.
Право особи на повагу до житла охоплює право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Загальний захист права на житло поширюється як на власника квартири/будинку, так і на наймача.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов’як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування.
Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Непорушність права власності встановлена статтею 1 протоколу першого до Конвенції, згідно якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Нормами статті 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Частиною першою статті 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
У випадку порушення права власності особи на житло зазвичай потрібно звертатися до суду з позовними вимогами про:
- Усунення перешкод в користуванні квартирою/будинком шляхом виселення;
- Усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом визнання особи такою, що втратила право на користування житлом приміщенням;
- Усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення.
Цивільний кодекс України спільно з Житловим кодексом України передбачають три основні підстави, що надають право власнику житла виселити з нього наймача, членів його сім’ї та інших осіб, які проживають з ним.
Виселення колишнього з подружжя на підставі статті 116 ЖК УРСР. Згідно зі статтею 157 ЖК УРСР, членів сім’ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Статтею 116 ЖК УРСР визначено, якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
При застосуванні цієї норми потрібно досить ретельно підійти до збирання доказової бази, у даному випадку доказами можуть бути протоколи поліції, акти ОСББ та інших уповноважених органів, які підтверджують застосування до особи попередження чи заходів громадського впливу, у разі систематичного порушення правил проживання у будинку чи квартирі.
Верховний Суд у Постанові від 19 січня 2021 року у справі № 648/448/19 зазначив, що для застосування статті 116 ЖК УРСР необхідною є наявність одночасно двох умов:
- систематичне порушення правил співжиття;
- вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу мається на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справи, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
У Постанові від 20 січня 2021 року по справі № 214/3899/17 Верховний Суд підкреслив, що права членів сім’ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Виселення колишнього з подружжя на підставі статті 405 ЦК України. Члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Доказами у таких категоріях справ можуть бути показання свідків, акти депутатів місцевих рад, акти ОСББ. Важливо, щоб таких актів було декілька, і вони були складені з певною періодичністю.
При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Верховний Суд у Постанові від 10 серпня 2022 року по справі № 448/13/21 зазначив, що оцінка виселення особи із житлового приміщення на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції потребує встановлення відповідних обставин, які судами не були установлені, суди попередніх інстанцій підставно констатували відсутність відомостей про втрату ОСОБА_1 правового інтересу до спірного житла та відсутність правових підстав для позбавлення її права на житло. Звернення до суду із цим позовом про вселення до спірного житла, а також звернення до правоохоронних органів із заявою про те, що ОСОБА_2 чинить їй перешкоди у користуванні житлом, свідчить про відсутність втрати інтересу ОСОБА_1 до спірного житла, яке є її єдиним житлом. Надаючи оцінку цим доводам, колегія суддів дійшла висновку про їх безпідставність з огляду на те, що за встановленими судами обставинами ОСОБА_1 та її діти не проживають у спірному будинку з часу розірвання шлюбу з ОСОБА_4 , тобто з 03 липня 2020 року, внаслідок їх виселення із спірного будинку та заміни замків. Отже, на час звернення до суду із цим позовом (березень 2021 року) ОСОБА_1 та її діти не проживали у спірному будинку менше одного року з поважних причин.
Виселення колишнього з подружжя на підставі статті 406 ЦК України. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 406 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Згідно з частини 2 статті 406 ЦК України визначено, що сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
У Постанові від 26 травня 2021 року у справі № 235/9011/19 Верховний Суд зауважив, що при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і враховувати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Оскільки відповідач має тривалий зв’язок із спірною квартирою, як із житлом, іншого житла не має, тому таке проживання у спірній квартирі, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою вважати її житлом, належним відповідачу в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У Постанові від 07 квітня 2021 року у справі № 760/13046/19 Верховний Суд зазначив, що з урахуванням того, що право власності на спірну квартиру у відповідачки припинилось внаслідок поділу майна подружжя та виділу зазначеного нерухомого майна у особисту приватну власність позивача, відповідачка не є членом сім’ї власника майна, спільне проживання сторін, як колишніх членів сім’ї, неможливе, власнику майна чиняться перешкоди щодо володіння та користування належним йому майном, правильними є висновки суду першої інстанції про наявність підстав для усунення перешкод позивачу у здійсненні його права власності щодо спірної квартири шляхом виселення відповідача.