Суд Європейського Союзу (четверта палата) рішенням від 3 вересня 2026 року у справі C-606/24 за зверненням Суду Бухареста (Tribunalul Bucureşti, Румунія) постановив: другий підпараграф статті 19(1) Договору про Європейський Союз у поєднанні зі статтею 47 Хартії основоположних прав Європейського Союзу не перешкоджає національному законодавству, яке зобов’язує суд, що встановив у справі новий, ще не вирішений Вищим касаційним судом правовий висновок, зупинити провадження й або звернутися до Вищого касаційного суду за преюдиційним рішенням щодо цього питання, або, якщо таке звернення вже подав інший суд, дочекатися рішення Вищого касаційного суду.
Суд Бухареста, який ініціював звернення, наводив серйозні застереження: обов’язковий механізм запроваджено надзвичайною урядовою постановою, а не законом; його застосування прямо стосується категорії справ із безпосереднім фінансовим впливом на державний бюджет; сам текст постанови вказує на мотив забезпечення бюджетної стабільності серед підстав її ухвалення.
Суд ЄС відхилив ці застереження й визнав механізм сумісним із гарантіями судової незалежності — за умови дотримання низки процесуальних застережень, які Суд ЄС сформулював у цьому рішенні.
Обставини справи
Спір у головному провадженні виник між кількома фізичними особами (у рішенні позначені як XY та інші) — працівниками, чия оплата праці фінансується з публічних коштів, — і Міністерством фінансів Румунії щодо перерахунку та виплати заробітної плати за принципом недискримінації порівняно з працівниками інших державних органів на аналогічних посадах.
Під час розгляду цієї справи 14 червня 2024 року набула чинності Надзвичайна урядова постанова № 62/2024 (Ordonanța de urgență a Guvernului nr. 62/2024) — акт виконавчої влади Румунії, який запровадив обов’язковий механізм звернення до Вищого касаційного суду Румунії (Înalta Curte de Casație și Justiție) для категорії спорів про оплату праці та пенсійне забезпечення осіб, які фінансуються з публічних коштів. Преамбула постанови прямо посилається на потребу забезпечити єдність судової практики з огляду на «прямий і значний вплив» рішень у цій категорії справ «на консолідований загальний бюджет» і на потребу гарантувати рівне правове ставлення. Постанова передбачала: якщо суд першої чи апеляційної інстанції встановлює, що вирішення справи залежить від нового правового питання, з якого Вищий касаційний суд ще не висловлювався, суд зобов’язаний зупинити провадження та звернутися до Вищого касаційного суду; усі інші аналогічні справи в судах також підлягають обов’язковому зупиненню до ухвалення відповіді Вищим касаційним судом, яку той повинен надати не пізніш як за 60 днів.
Суд Бухареста звернув увагу, що румунське процесуальне законодавство вже передбачало подібний, але добровільний механізм — статті 519–521 Цивільного процесуального кодексу Румунії дозволяють суду, який розглядає справу в останній інстанції, самостійно, за наявності підстав, звернутися до Вищого касаційного суду за преюдиційним вирішенням правового питання. Надзвичайна постанова № 62/2024, на відміну від цього, перетворила звернення на обов’язок для будь-якого суду (не лише останньої інстанції) у визначеній категорії спорів, позбавляючи суд можливості самостійно оцінити, чи звертатися.
Суд Бухареста сформулював кілька застережень: (1) обов’язковість механізму позбавляє суд можливості самостійно вирішити правове питання за власним переконанням; (2) запровадження цього механізму актом виконавчої влади, а не законом, є втручанням виконавчої влади в судову владу і суперечить принципу поділу влади, тим більше що Конституційний Суд Румунії раніше визнав дійсними результати референдуму щодо заборони Уряду ухвалювати надзвичайні постанови у сфері судоустрою (хоча такий референдум має лише дорадчий характер); (3) обов’язковий і безумовний характер звернення встановлює відносини внутрішньої підпорядкованості між суддями, що суперечить практиці Суду ЄС і документам Венеційської комісії; (4) сама преамбула постанови вказує на мотив узгодження судових рішень із фінансовими інтересами держави, що ставить під сумнів безсторонність механізму; (5) масове зупинення справ загрожує розумності строків розгляду та належному здійсненню правосуддя; (6) наявність конфліктної практики сама по собі є звичайним явищем для будь-якої судової системи й не виправдовує запровадження такого механізму, тим більше що в Румунії вже існують достатні інструменти для забезпечення єдності практики (зокрема касаційне провадження в інтересах закону).
Суд Бухареста поставив Суду ЄС таке питання: чи другий підпараграф статті 19(1) Договору про Європейський Союз (у поєднанні зі статтею 2 Договору про Європейський Союз і статтею 47 Хартії) перешкоджає національному законодавству, яке зобов’язує суд у справах про оплату праці працівників, які фінансуються з публічних коштів, в усіх випадках звертатися до Вищого касаційного суду за преюдиційним рішенням щодо питань права, які цей суд раніше не розглядав, — обмежуючи тим самим здатність судді самостійно й незалежно вирішувати такі справи лише на тій підставі, що суперечлива судова практика може негативно вплинути на консолідований загальний бюджет і соціально-економічну стабільність країни. Клопотання Суду Бухареста про розгляд справи в прискореному провадженні Голова Суду ЄС відхилив ухвалою від 12 лютого 2025 року через відсутність виняткових обставин, необхідних для такого провадження.
Правова кваліфікація
Юрисдикція Суду ЄС: стаття 47 Хартії застосовна лише опосередковано
Суд ЄС спершу відповів на заперечення Уряду Румунії щодо власної юрисдикції тлумачити статтю 47 Хартії. Відповідно до статті 51(1) Хартії, її положення адресовані державам-членам лише тоді, коли вони імплементують право Європейського Союзу; оскільки заявник не навів підстав вважати, що спір у головному провадженні стосується імплементації норми права Європейського Союзу, стаття 47 Хартії як така до цього спору не застосовна. Водночас, оскільки другий підпараграф статті 19(1) Договору про Європейський Союз вимагає від держав-членів встановлювати засоби юридичного захисту, необхідні для забезпечення ефективного судового захисту у сферах, охоплених правом Європейського Союзу, — зокрема в розумінні статті 47 Хартії, — цю статтю Хартії належить враховувати саме для цілей тлумачення статті 19(1) Договору про Європейський Союз, а не як самостійну застосовну норму.
Дворівнева вимога незалежності суду: зовнішній і внутрішній аспекти
Суд ЄС повторив усталену практику (з посиланням, зокрема, на рішення від 1 серпня 2025 року у справі Daka and Others): вимога незалежності суду має два аспекти. Зовнішній аспект вимагає, щоб суд здійснював свої функції автономно, без підпорядкування будь-якому іншому органу, без отримання вказівок з будь-якого джерела — це захищає суд від зовнішнього втручання чи тиску, здатних вплинути на незалежне судження його членів. Внутрішній аспект пов’язаний із безсторонністю: рівна дистанція стосовно сторін спору та відсутність будь-якого власного інтересу в результаті розгляду, окрім суворого застосування норми права. Окремо Суд ЄС визнав самостійне значення вимоги доступу до «суду, встановленого законом» — це унеможливлює залежність організації судової системи від розсуду виконавчої влади.
Чому обов’язковість звернення сама по собі не є втручанням у незалежність
Центральний аналітичний висновок постанови — обов’язковий характер звернення до Вищого касаційного суду сам по собі не прирівнюється до втручання у незалежність суду, якщо дотримано низку умов, які Суд ЄС виклав послідовно:
По-перше, обов’язок звернення не виникає автоматично із самого лише абстрактного існування правового питання: суд, який розглядає справу, повинен самостійно встановити наявність нового правового питання, необхідного для вирішення спору, і навести мотиви цього висновку — тобто зберігає власну дискрецію на етапі кваліфікації підстав для звернення, попри обов’язковість самого факту звернення за наявності цих підстав.
По-друге, і це найважливіше розмежування в постанові, — Вищий касаційний суд вирішує абстрактне питання тлумачення норми права, тоді як застосування розтлумаченої норми до конкретних обставин справи та остаточний результат спору залишаються у виключній компетенції суду, який звернувся. Обов’язкова відповідь вищого суду на визначене судом-заявником правове питання, за висновком Суду ЄС, не є втручанням у здійснення судом власного завдання незалежно вирішити спір, що перебуває на його розгляді, шляхом застосування розтлумаченої норми.
По-третє, обов’язкове зупинення аналогічних справ виправдане метою запобігти виникненню суперечливої практики судів нижчих інстанцій, розв’язання якої звичайним апеляційним порядком могло б тривати значно довше. Держави-члени зберігають компетенцію щодо організації правосуддя, зокрема щодо вибору механізмів забезпечення єдності практики, за умови дотримання вимог, викладених вище; існування паралельного добровільного механізму (статті 519–521 Цивільного процесуального кодексу) саме по собі не позбавляє державу права запровадити спеціальний обов’язковий механізм для окремої категорії спорів, якщо законодавець установив для неї підвищений ризик суперечливої практики.
По-четверте, Суд ЄС визнав дотриманими процесуальні гарантії: сторони мають право протягом 15 днів подати письмові зауваження щодо переданого правового питання; на відміну від справи Hann-Invest and Others (11 липня 2024 року), Вищий касаційний суд Румунії залучається до розгляду до ухвалення судом першої інстанції остаточного рішення, а не після нього; строк відповіді вищого суду (60 днів) коротший за загальний тримісячний строк за добровільною процедурою.
Межа сумісності: механізм не повинен обмежувати звернення до Суду ЄС
Постанова містить принципове застереження, яке визначає межу цієї сумісності: механізм, подібний до румунського, узгоджується зі статтею 267 Договору про функціонування Європейського Союзу лише тією мірою, якою він не обмежує найширше право чи, за обставин, обов’язок національних судів звертатися до Суду ЄС із питаннями тлумачення чи оцінки дійсності норм права Європейського Союзу, а також дискрецію судів щодо визначення моменту такого звернення. Суд ЄС прямо вказав: суд, який ухвалює рішення після отримання преюдиційного рішення Вищого касаційного суду за цим механізмом, не пов’язаний цим рішенням, якщо, з огляду на тлумачення, надане Судом ЄС за статтею 267 Договору про функціонування Європейського Союзу, вважає це рішення таким, що не узгоджується з правом Європейського Союзу. Із принципу примату права Європейського Союзу випливає й ширший обов’язок: якщо встановлено порушення другого підпараграфа статті 19(1) Договору про Європейський Союз, національний суд зобов’язаний з власної ініціативи не застосовувати таку національну норму, не очікуючи на її формальне скасування законодавцем.
Окремо Суд ЄС прямо зазначив: питання про відповідність Надзвичайної постанови № 62/2024 Конституції Румунії, порушене Судом Бухареста, перебуває поза межами юрисдикції Суду ЄС за статтею 267 Договору про функціонування Європейського Союзу — тлумачення національного права віднесено виключно до компетенції національного суду. Це означає, що постанова від 3 вересня 2026 року не дає (і не могла дати) відповіді на конституційно-правові застереження Суду Бухареста щодо самого способу ухвалення цього механізму — вони залишаються предметом виключно національного, а не унійного правового аналізу.
Чому це важливо
Постанова окреслює доктринальну модель, за якою механізм обов’язкового звернення нижчого суду до вищого суду за преюдиційним вирішенням правового питання — включно з обов’язковим зупиненням аналогічних справ і встановленням такого механізму актом виконавчої влади для окремої категорії спорів — сумісний із гарантіями судової незалежності за правом Європейського Союзу, якщо: звернення обумовлене об’єктивними, а не автоматичними критеріями; результат самого спору залишається виключно в компетенції суду, що звернувся; дотримано права сторін бути вислуханими; і — це найважливіше застереження для практичного застосування — механізм жодним чином не обмежує право чи обов’язок національних судів звертатися до Суду ЄС за статтею 267 Договору про функціонування Європейського Союзу, а суди залишаються вільними відступити від преюдиційного висновку вищого національного суду, якщо він суперечить тлумаченню права Європейського Союзу, наданому Судом ЄС.
Для української практики це рішення становить радше аналітичний, ніж прямо застосовний орієнтир: Україна не є державою-членом Європейського Союзу, і ця постанова її не зобов’язує. Водночас вона релевантна двояко. По-перше, вона стосується інституту, структурно спорідненого з передбаченим статтями 290 і 291 Кодексу адміністративного судочинства України провадженням у зразкових і типових справах, де так само передбачено зупинення розгляду типових справ до ухвалення Верховним Судом рішення у зразковій справі, — і дає орієнтир для оцінки того, за яких умов подібний механізм єдності практики відповідає стандартам судової незалежності, а не підміняє власну юрисдикцію суду в конкретній справі. По-друге, у контексті зобов’язань України з наближення законодавства на шляху вступу до Європейського Союзу практика Суду ЄС дедалі частіше слугує додатковим орієнтиром в українському судовому та адвокатському аналізі питань судоустрою й незалежності суддів, попри те що формально не є джерелом права у внутрішній правовій системі України. Застереження Суду Бухареста про запровадження такого механізму актом виконавчої влади, а не законом, і про мотив, пов’язаний із державним бюджетом, залишається практично значущим самостійно — воно не спростоване по суті Судом ЄС, а лише визнане таким, що виходить за межі юрисдикції за статтею 267 Договору про функціонування Європейського Союзу і належить до сфери національного конституційного контролю.
Читайте також на ADVOKAT POST
- Незалежність правосуддя: який вектор розвитку для України дає практика ЄСПЛ — стандарти зовнішньої та внутрішньої незалежності суду й заборонені форми тиску на суддів, що прямо перегукуються з дворівневою вимогою незалежності, застосованою Судом ЄС у цій постанові.
- Щодо підстав та можливості зупинення провадження у справі з підстав неможливості розгляду до вирішення іншої справи — та сама процесуальна конструкція обов’язкового зупинення провадження до вирішення пов’язаного правового питання в іншій справі, застосована в українському процесуальному праві.
- Зміна судової практики Верховного Суду може розглядатися судами як поважна причина для поновлення строків звернення до суду — та сама напруга між єдністю судової практики й правовою визначеністю для учасників процесу, що лежить в основі мотивації румунського механізму, оцінюваного в цій постанові Суду ЄС.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.