У разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме конвенційні чи конституційні права і свободи підозрюваного, обвинуваченого або інших осіб були знівельовані, звужені чи обмежені та в чому це виразилося.
Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу засудженого на вирок Оболонського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року та ухвалу
Київського апеляційного суду від 18 травня 2020 року щодо ОСОБА_1, засудженого за частиною другою статті 121 Кримінального кодексу України (далі – КК), і прийняла постанову, в якій зазначила таке.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
За вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, ОСОБА_1
засуджено за вчинення злочину, передбаченого частиною другою статті 121 КК, до покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років шість місяців.
У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на пункти 1, 2 частини першої статті 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), просить
скасувати вищевказані судові рішення і кримінальне провадження щодо нього
закрити на підставі пункту другого частини першої статті 284 КПК.
Зазначає, що наявними у справі доказами не доведено його винуватості у вчинені інкримінованого злочину, а висновки місцевого суду ґрунтуються на припущеннях і недопустимих доказах. Зокрема, на його думку, недопустимим
доказом є висновок судово-медичної експертизи трупа потерпілого, що проведена на підставі постанови слідчого, який не входив до визначеної групи слідчих <…>.
ОЦІНКА СУДУ
В основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил
допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду
повинні знаходитися права людини і виправданість втручання в них держави
незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує права.
На користь відповідного висновку свідчить зміст статті 87 КПК, якою визначено
критерії недопустимості засобів доказування у зв’язку з недотриманням законного порядку їх одержання. Згідно з частиною першою цієї статті недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, одержаній унаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Частинами другою і третьою цієї статті передбачено безальтернативний обов’язок суду констатувати істотне порушення прав людини і основоположних
свобод і визнати недопустимими засоби доказування, отримані: в результаті
процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, здійснених без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози його застосування; з порушенням права особи на захист; з показань чи пояснень, відібраних із порушенням права особи відмовитися від давання показань і не відповідати на запитання, або без повідомлення про таке право; з порушенням права на перехресний допит; <…>.
З наведеного слідує, що імперативною законодавчою забороною використовувати результати процесуальних дій як докази охоплюються випадки, коли недотримання процедури їх проведення призвело до порушення конвенційних та/або конституційних прав і свобод людини – заборони катування й нелюдського поводження (стаття 3 Конвенції, частина перша статті 28 Конституції України), прав підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі професійну правничу допомогу (пункт «с» частини третьої статті 6 Конвенції, статті 59 Конституції України), на участь у допиті свідків (пункт «d» частини третьої статті 6 Конвенції), права людини на повагу до свого приватного життя, недоторканність житла (стаття 8 Конвенції), на відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім’ї та близьких родичів (частина перша статті 63 Конституції України).
Відтак у кожному з вищезазначених випадків простежується чіткий зв’язок правил допустимості доказів з фундаментальними правами і свободами людини,
гарантованими Конвенцією та/або Конституцією України.
З огляду на зазначене суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку
проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті
відомостей, повинен насамперед з’ясувати вплив цих порушень на ті чи інші
конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки
процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання.
Виходячи з наведеного суд може визнати дані висновку експертизи недопустимими доказами лише за умови, якщо призначення експертизи слідчим, який не входить до складу визначеної у кримінальному провадженні слідчої групи призвела до порушення прав і свобод людини, гарантованих Конвенцією або Конституцією України.
У разі визнання даних висновку експерта недопустимими доказами у зв’язку з призначенням експертизи таким слідчим, суд у кожному випадку повинен аргументувати, які саме конвенційні чи конституційні права і свободи підозрюваного, обвинуваченого або інших осіб були знівельовані, звужені чи обмежені та в чому це виразилося.
Під час апеляційного перегляду вироку суду щодо ОСОБА_1 до апеляційного суду
надійшло клопотання захисника про визнання в порядку статті 89 КПК недопустимим доказом висновку судово-медичного експерта про причину смерті потерпілого.
Основним доводом клопотання було те, що, думку на думку захисника, вказану
експертизу призначила неуповноважена особа – слідчий, який не входив до визначеної у кримінальному провадженні групи слідчих.
Як встановлено у частині першій статті 89 КПК клопотання такого характеру
вирішуються судом під час оцінки допустимості доказів в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.
Попри імперативну вимогу процесуального закону апеляційний суд не вирішив
вищевказане клопотання. В ухвалі цього суду відсутні мотиви відхилення доводів клопотання чи згоди з ними.
Не вирішивши клопотання сторони захисту в нарадчій кімнаті під час ухвалення
судового рішення, апеляційний суд істотно порушив вимоги кримінального
процесуального закону, що перешкодило ухвалити законне і обґрунтоване рішення (частина перша статті 412, пункт перший частини першої, частина друга статті 438 КПК) і є безумовною підставою для скасування ухвали апеляційного суду з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року у справі No 756/10060/17 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106141457.