8 липня 2026 року Тернопільський окружний адміністративний суд задовольнив позов, поданий через адвоката Майю Каневську, визнавши протиправними рішення про відмову у продовженні відстрочки від мобілізації та наказ про призов, і зобов’язав військову частину звільнити позивача зі служби.
Обставини справи
Позивач з серпня 2024 року користувався відстрочкою від призову на підставі пункту 9 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як особа, зайнята постійним доглядом за матір’ю, яка за висновком медичної комісії потребує постійного стороннього догляду й не може самостійно пересуватися та самообслуговуватися. Батько позивача помер, а матір письмово підтвердила, що саме сина обирає для свого утримання й догляду серед військовозобов’язаних членів родини.
5 лютого 2025 року, до закінчення строку дії відстрочки, позивач звернувся до територіального центру комплектування із заявою про її продовження, додавши оновлену довідку про отримання компенсації як особа, яка надає соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі. Уповноважені особи ТЦК відмовилися прийняти документи, вимагаючи додатково акт про встановлення факту здійснення постійного догляду. Позивач надіслав заяву поштою, однак відповіді про результати розгляду не отримав — натомість 12 лютого йому надіслали повістку на 25 лютого «для уточнення військово-облікових даних», за результатами якої повідомили про відмову у відстрочці та одразу мобілізували.
Формальною підставою відмови (протокол № 7 від 13.02.2025) стали: відсутність акта про встановлення факту здійснення догляду та наявність у матері позивача повнолітньої доньки, щодо якої не було підтверджено неможливості здійснювати догляд.
Перший правовий висновок: документи про компенсацію й акт про догляд — альтернативні, а не сукупні докази
Суд встановив, що Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації (постанова Кабміну № 560 від 16.05.2024) розмежовує способи підтвердження факту постійного догляду: якщо військовозобов’язаний отримує компенсацію (допомогу, надбавку) за здійснення догляду, підтвердженням є саме документи про призначення й виплату цієї компенсації; акт про встановлення факту здійснення постійного догляду (додаток 8 до Порядку) подається лише тоді, коли особа компенсацію не отримує. Оскільки позивач надав чинну довідку про отримання компенсації, вимога додатково подати акт не ґрунтувалася на положеннях Порядку — це два альтернативні, а не сукупні способи доведення одного й того самого факту.
Другий правовий висновок: наявність повнолітньої дитини сама по собі не є підставою для відмови
Суд визнав необґрунтованим посилання відповідача на те, що в матері позивача є повнолітня донька. Сама по собі наявність іншої дитини не є самостійною і достатньою підставою для відмови у відстрочці, якщо орган не встановив і не довів, що саме ця особа фактично здійснює чи має реальну можливість здійснювати постійний догляд. Відмовляючи з посиланням лише на факт існування іншої дитини, відповідач застосував критерій, не передбачений ані Законом № 3543-XII, ані Порядком № 560.
Суд також уточнив системне тлумачення норми: вимога про відсутність інших працездатних членів сім’ї, здатних здійснювати догляд, стосується випадків догляду за батьками дружини (чоловіка) — а не за власними батьками військовозобов’язаного. Оскільки позивач доглядав саме за рідною матір’ю, ця умова до спірних правовідносин узагалі не застосовувалася.
Наслідок для наказу про призов: незаконна відмова у відстрочці робить сам призов протиправним
Суд встановив системний зв’язок: відповідно до пункту 2 Порядку № 560, на військову службу під час мобілізації призиваються особи, які не мають права на відстрочку з підстав статті 23 Закону. Оскільки відмову у відстрочці визнано протиправною, це означає відновлення реалізованого позивачем права на відстрочку — а отже, посадові особи ТЦК не мали правових підстав призивати його на службу взагалі.
Суд окремо наголосив: попри те, що наказ про призов є актом індивідуальної дії, який на момент розгляду справи вже вичерпав дію (позивача мобілізовано й зараховано до частини), очевидна незаконність цього акта дозволяє скасувати його заради відновлення порушеного права, не створюючи ризику для стабільності публічних правовідносин.
Найпринциповіший висновок: звільнення зі служби попри відсутність такої підстави у статті 26 Закону
Ключова юридична проблема полягала в тому, що стаття 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», яка містить вичерпний перелік підстав звільнення з військової служби, прямо не передбачає такої підстави, як незаконність самого наказу про мобілізацію. Суд, однак, розтлумачив цю прогалину на користь позивача: відсутність такої підстави в переліку статті 26 свідчить не про заборону звільнення в такому випадку, а про те, що законодавець просто не передбачав ситуації, коли особу мобілізовано з порушенням закону — стаття 26 регулює підстави звільнення тих, чий призов сам по собі законний і не ставиться під сумнів.
Обґрунтовуючи цей висновок, суд послався на практику Європейського суду з прав людини:
- «Рисовський проти України» — принцип «належного урядування»: державні органи, які не дотримуються власних процедур, не повинні отримувати вигоду від власних протиправних дій чи уникати виконання обов’язків; ризик будь-якої помилки державного органу покладається на саму державу, а не на особу, якої ця помилка стосується;
- «Дорани проти Ірландії» (31.07.2003) та «Салах Шейх проти Нідерландів» — поняття «ефективного засобу захисту» передбачає не лише запобігання порушенню, а й реальний механізм відновлення порушеного права;
- «Каіч та інші проти Хорватії» (17.07.2008) — недопустимо, щоб право на ефективний засіб захисту декларувалося без практичного застосування.
Суд визнав, що єдиним ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов’язання військової частини виключити його зі списків особового складу та звільнити зі служби — оскільки саме перебування позивача на службі є прямим наслідком визнаного протиправним наказу про призов.
Розподіл тягаря доведення
Суд нагадав загальне правило частини 2 статті 77 КАС України: у справах про протиправність рішень суб’єкта владних повноважень саме на відповідача покладається обов’язок довести правомірність своєї поведінки. Відповідачі цей обов’язок не виконали.
Результат розгляду
Суд повністю задовольнив позов: визнав протиправними та скасував рішення комісії ТЦК про відмову у відстрочці, скасував наказ про призов позивача в частині, що його стосується, і зобов’язав військову частину звільнити позивача зі служби та виключити зі списків особового складу.
Рішення може бути оскаржене до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.