14 червня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової
палати Касаційного цивільного суду розглянув в порядку письмового
провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним.
Суди встановили, що в квітні 2010 року між позичальником та позикодавцем укладено договір позики зі сплатою 30% річних (або 2,5% місячних) за користування позиченими коштами.
Оскільки станом на лютий 2013 року зобов’язання за договором позики не було повністю виконано, позикодавець змусив позичальника написати ще одну
розписку в лютому 2013 року на суму, що складала частину неповернутого боргу
та проценти за попередньою розпискою, однак грошові кошти при написанні цієї
розписки не передавались. В такий же спосіб на продовження договірних
відносин, які виникли за договором позики у квітні 2010 року, позикодавець
змусив позичальника скласти розписку у липні 2014 року, за якою грошові
кошти, зазначені в цій розписці, насправді не передавались, а вказана у розписці
сума становила частину неповернутого боргу та проценти за попередніми
розписками.
Позивач вказувала, що укладений між нею та відповідачем договір позики, оформлений розпискою в липні 2014 року, є недійсним, оскільки вчинений проти її справжньої волі та внаслідок застосування до неї та її чоловіка психологічного тиску зі сторони відповідача.
Суд першої інстанції позов задовольнив частково, визнав договір позики, що був складений в липні 2014 року, недійсним у частині зазначення суми позики.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову, оскільки оспорюваний договір позики є неукладеним (відсутня обов’язкова вимога – передача грошей), тому такий правочин не може бути визнано недійсним.
Також апеляційний суд зазначив, що як на підставу недійсності правочину позивач посилалась на те, що при написанні зазначеної розписки в липні 2014 року, до неї зі сторони відповідача був застосований психологічний тиск, що є підставою для визнання такого правочину недійсним згідно з частиною першою статті 231 ЦК України. Дійшовши правильного висновку про недоведеність вимоги позивача про визнання недійсним договору позики на підставі частини першої статті 231 ЦК України, суд першої інстанції усупереч вимогам частини першої статті 13 та частини другої статті 264 ЦПК України самостійно (без заявленої позивачем вимоги) застосував як підставу для визнання вказаного договору позики недійсним його фіктивність згідно зі статтею 234 ЦК України.
Верховний Суд, змінюючи постанову суду апеляційної інстанції шляхом виключення з її мотивувальної частини посилання на неукладеність договору позики, зазначив таке.
Згідно зі статтею 604 ЦК України у редакції, чинній на час укладення розписки в липні 2014 року, зобов’язання припиняється за домовленістю сторін. Зобов’язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного
зобов’язання новим зобов’язанням між тими ж сторонами (новація). Новація не
допускається щодо зобов’язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом,
іншим ушкодженням здоров’я або смертю, про сплату аліментів та в інших
випадках, встановлених законом. Новація припиняє додаткові зобов’язання,
пов’язані з первісним зобов’язанням, якщо інше не встановлено договором.
Положеннями статті 1053 ЦК України визначено, що за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов’язанням. Заміна боргу позиковим зобов’язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (стаття 1047 цього Кодексу).
Тлумачення норм частини другої статті 604, статті 1053 ЦК України з урахуванням принципу розумності, свідчить, що не виключається за домовленістю сторін заміна первісного зобов’язання, яке виникло на підставі договору позики, новим позиковим зобов’язанням між тими ж сторонами.
Оскільки зобов’язання за договором позики, що оформлено розпискою в квітні 2010 року, припинилося домовленістю сторін про заміну первісного зобов’язання новим позиковим зобов’язанням між тими ж сторонами шляхом
укладення договору позики, оформленого розпискою в лютому 2013 року, яке, в свою чергу, припинилося внаслідок укладення договору позики, оформленого
розпискою в липні 2014 року (відбулася новація), тому підстав для висновку про
неукладеність договору позики в липні 2014 року немає.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 462/5457/17 (провадження № 61-3742св23) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/111742017.