Обставини справи
Заявник залишив територію Болгарії в 1988 році. У 1989 році в межах провадження in absentia заявника було визнано винним за обвинуваченням у зґвалтуванні та спробі зґвалтування і призначено покарання у вигляді 10 років
позбавлення волі. У 2000 році він повернувся до Болгарії, де його було затримано та направлено до тюрми для відбування призначеного покарання. Його клопотання про звільнення, обґрунтоване аргументом про сплив 10-річного строку давності виконання обвинувального вироку, відхилили окружний та регіональний прокурори, а також Вищий касаційний прокурор, адже, як всі вони дійшли висновку, цей період був перерваний низкою заходів, ужитих для приведення обвинувального вироку у виконання. У 2001 році Верховний суд вирішив, що його клопотання про поновлення кримінального провадження є неприйнятним, оскільки матеріали справи були знищені в 1997 році, що на практиці зробило неможливим повторний розгляд справи. Клопотання заявника про відновлення матеріалів справи так само було безрезультатним.
Оцінка Суду
Підпункт (а) пункту 1 статті 5 Конвенції
ЄСПЛ не побачив жодної ознаки того, що заявник відмовився від свого права
з’явитися до суду та захищати себе під час судового розгляду проти нього в 1989 році. Тому заявник мав би мати можливість повторного розгляду своєї справи та розгляду по суті обвинувачень за фактами зґвалтування проти нього в його присутності. З 1 січня 2000 року болгарське законодавство чітко передбачає таку можливість. Однак, коли заявник звернувся з проханням про повторний розгляд справи, Верховний суд відмовив у цьому, спираючись переважно на те, що матеріали первинного судового розгляду були знищені, що на практиці робить неможливим повторний розгляд справи. Видається, що заявник не отримав відповіді на своє клопотання про відновлення матеріалів справи. Тому він був позбавлений можливості отримати від суду, який розглянув його справу, новий розгляд обвинувачень по суті, за якими його було засуджено. Із цього випливало, що кримінальне провадження щодо заявника разом із неможливістю отримати новий розгляд обвинувачень проти нього судом, який розглянув його справу, явно суперечило принципам, утіленим у статті 6 Конвенції. Тому хоча первинне позбавлення заявника свободи у 2000 році могло вважатися виправданим за підпунктом (а) пункту 1 статті 5 Конвенції, що здійснювалося з метою приведення законного вироку у виконання, така підстава перестала існувати у 2001 році, коли Верховний суд відмовив у повторному розгляді справи.
Пункт 4 статті 5 Конвенції
Аргумент заявника про те, що його покарання більше не може бути виконаним через сплив строку давності, порушує питання щодо факту, який визначає законність його перебування під вартою, що не залежала від його вироку й засудження в 1989 році. Оскільки законність його перебування під вартою не була зрозумілою, заявник мав би мати можливість вирішити це питання в суді, що має відповідати вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції. Однак згідно з болгарським законодавством усі питання щодо законності виконання тюремних вироків перебувають у віданні державного прокурора. Положення, яке б конкретно передбачало судовий розгляд таких справ, не було, як не було й загальної процедури habeas corpus, застосовної до всіх видів позбавлення свободи.
Пункт 5 статті 5 Конвенції
Болгарське законодавство не надавало заявникові права на компенсацію
за встановлені порушення.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність).
Порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
Порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 24 березня 2005 року й набуло статусу остаточного 24 червня 2005 року відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Переклад здійснено Судовою владою.