Обставини справи
У жовтні 1997 року заявникові було пред’явлено обвинувачення в крадіжці
електричних кабелів у селі Брод, де він проживав на той час . Його зобов’язали не покидати село. Надалі він прибув до міста Пловдив без погодження з прокуратурою. В результаті, суди не змогли вручити заявникові повістки про явку на судове засідання і вирішили розглянути справу за його відсутності. В листопаді 1998 року його було визнано винним за пред’явленим обвинуваченням та призначено йому покарання у вигляді трьох років позбавлення волі. Згодом Верховний суд відмовив у повторному судовому розгляді.
Справа стосувалася скарги заявника на те, що судовий розгляд щодо нього було
проведено за його відсутності та що йому було відмовлено в повторному судовому розгляді. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції.
Оцінка Суду
В цій справі ЄСПЛ наголосив, що заявник був присутній і користувався допомогою адвоката за власним вибором 15 жовтня 1997 року, коли йому початково було пред’явлено обвинувачення в крадіжці електричних кабелів, 16 січня 1998 року, коли пред’явлені обвинувачення були змінені, а також 30 січня 1998 року, коли йому були представлені результати попереднього розслідування. Тож ЄСПЛ вважав, що заявник володів достатньою інформацією про кримінальні провадження щодо себе та спільників, що вони просувалися досить швидко, оскільки матеріали справи було передано до прокуратури, і тому була ймовірність того, що заявникові буде пред’явлено обвинувачення та він постане перед судом (пункт 53 рішення).
Крім того, коли 15 жовтня 1997 року заявникові було пред’явлено обвинувачення, органи влади обмежили його пересування. Це означало, що він не повинен був залишати село Брод без дозволу прокуратури. Проте, порушуючи застосоване обмеження та не поінформувавши органи прокуратури про нову адресу, заявник змінив своє місце проживання. ЄСПЛ зазначив, що немає жодних ознак або тверджень про те, що заявник мав вагомі причини для порушення обмежувального рішення чи що він переїхав із причин, що не залежали від його волі. І навіть більше, він змінив своє місце проживання відносно швидко після того, як йому 30 січня 1998 року були представлені результати попереднього розслідування, адже, як видається, він проживав у місті Пловдив не пізніше від липня 1998 року (див. пункт 35 цього рішення). ЄСПЛ вказав, що між сторонами є розбіжність щодо того, чи переїхав заявник жити за своєю постійною адресою в місті Пловдив, яке було зареєстроване в поліції, або ж він декілька разів змінював місце проживання (там само). Оскільки сторони не надали документальних доказів на підтримку своїх тверджень, ЄСПЛ вважав, що не варто надавати значення жодному з них (пункт 54 рішення).
Відповідно, навіть попри те, що органи влади не змогли вручити заявникові
обвинувальний акт та повістку про виклик для участі в судовому засіданні в окружному суді, останній вирішив розглянути справу проти заявника та його
спільників за відсутності першого, оскільки встановив, що це не завдасть шкоди
провадженню. Після цього суд призначив адвоката для захисту заявника й розпочав розгляд справи. Окружний суд визнав обвинуваченого винним за пред’явленим обвинуваченням і призначив покарання у вигляді трьох років позбавлення волі (пункт 55 рішення).
Надалі Верховний суд відмовив у повторному розгляді кримінального провадження, здійсненого за відсутності заявника, через те, що встановив обізнаність останнього про нього, і те, що заявник , порушивши застосоване обмеження на пересування та змінивши місце свого проживання, не повідомляючи про це прокуратуру, свідомо позбавив себе можливості брати участь у провадженні щодо нього й таким чином втратив своє право вимагати повторний розгляд своєї справи (пункт 56 рішення).
У світлі всіх обставин ЄСПЛ також вважав, що своїми діями заявник створив
ситуацію, у результаті якої він був позбавлений можливості бути поінформованим та брати участь у судовому розгляді проти нього. Зокрема, така ситуація відсилає до рішення про обмеження свободи пересування заявника – найбільш м’якого обмеження свободи, яке влада могла застосувати до заявника задля гарантування його явки до суду, і до порушення цього рішення незадовго після того, як заявника було поінформовано про результати попереднього розслідування. Крім того, до цієї стадії провадження він користувався допомогою адвоката, обраного за власним вибором, і заявникові варто було б передбачити наслідки своєї поведінки (пункт 57 рішення).
У світлі викладеного ЄСПЛ установив, що з урахуванням свободи розсуду, наданої болгарській владі, засудження заявника in absentia та відмова в повторному перегляді його справи, на якому він би міг бути присутнім, не становили відмову в правосудді (пункт 58 рішення).
Висновок
Відсутність порушення статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 28 лютого 2008 року й набуло статусу остаточного 7 липня 2008 року відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини.