Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та головного спеціаліста сектору судової роботи та міжнародного співробітництва у Луганській області відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Сідабрас Олени Сергіївни, яка діє від імені Кабінету Міністрів України, на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 26 лютого 2021 року у складі судді Кордюкової Ж. І. та постанову Луганського апеляційного суду від 11 червня 2021 року у складі колегії суддів: Кострицького В. В., Стахової Н. В., Лозко Ю. П., у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної внаслідок вчинення терористичних актів під час проведення антитерористичної операції в м. Луганськ Луганської області,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної внаслідок вчинення терористичних актів під час проведення антитерористичної операції в м. Луганськ Луганської області.
Позовну заяву мотивовано тим, що вони є власниками квартири АДРЕСА_1 .
05 серпня 2014 року внаслідок проведення антитерористичної операції в м. Луганську снарядами була зруйнована належна їм квартира та усе майно, яке в ній знаходилось (меблі, побутова техніка, посуд тощо).
За фактом руйнування зазначеної квартири було відкрито кримінальне провадження від 14 вересня 2014 року № 12014130370003078, яке було об`єднано з кримінальним провадженням від 03 липня 2014 року № 12014130040000684 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 414, частинами першою, другою та третьою статті 258 Кримінального кодексу України (далі – КК України).
Внаслідок зруйнування їхньої квартири вони були змушені її покинути та переїхати до м. Сєвєродонецька, де вимушені орендувати житло для проживання.
У результаті проведення антитерористичної операції їм було спричинено майнову та моральну шкоду, обов`язок відшкодувати якої покладено на державу Україна.
Моральна шкода полягає в тому, що через руйнування квартири вони були змушені істотно змінити спосіб життя, місце проживання, постійно знаходяться в стані стресу та нервозності, через невизначеність відбувається постійне хвилювання, порушився сон, уклад життя, погіршився стан здоров`я.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України на їх користь заподіяну майнову шкоду в розмірі 1 400 000,00 грн та моральну шкоду в розмірі 1 000 000,00 грн.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 26 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Луганського апеляційного суду від 11 червня 2021 року, позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково.
Стягнуто з держави України в особі Кабінету Міністрів України, за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 грошову компенсацію у розмірі 100 000,00 грн.
Іншу частину позовних вимог залишено без задоволення.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачі помилково вважають, що мають право вимоги до держави України про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту квартири у розмірі реальної її вартості. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи (позитивний матеріальний обов`язок).
Крім того, станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні від 03 липня 2014 року № 12014130040000684 триває, відомостей про те, що проведено об`єктивне та незалежне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачам (позитивний процесуальний обов`язок), суду надано не було.
Отже, виходячи з викладеного суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, за рахунок держави України на користь позивачів підлягає стягненню грошова компенсація, яку суд визначає виходячи з відсутності компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення квартири позивачів; відсутності в державі спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акту квартиру; нездатність держави захищати власність; відсутність об`єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження квартири позивачів внаслідок терористичного акту. При цьому суди застосували у тому числі статтю 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практику Європейського Суду з прав людини щодо вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна, а також правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), а також у постановах Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 423/450/16-ц (провадження № 61-46200св18), від 25 березня 2020 року у справі № 757/61945/16-ц (провадження № 61-4058св18), від 14 липня 2020 року у справі № 757/49142/16-ц (провадження № 61-19346св18), від 27 серпня 2020 року у справі № 419/2304/18 (провадження № 61-7783св20).
Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів
У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просили скасувати рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 26 лютого 2021 року та постанову Луганського апеляційного суду від 11 червня 2021 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 26 лютого 2021 року та постанови Луганського апеляційного суду від 11 червня 2021 року заявники зазначили необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 423/450/16-ц (провадження № 61-46200св18) та застосованого судами в оскаржуваних судових рішеннях.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, а саме тільки в частині відсутності компенсаційного механізму відшкодування шкоди, посилаючись у своїх рішеннях на відсутність спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові знищеного житла шкоди, відстоюють інтереси держави України, а не захищають інтереси людей, права яких порушені, які передбачені Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, головний спеціаліст сектору судової роботи та міжнародного співробітництва у Луганській області відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Сідабрас О. С., яка діє від імені Кабінету Міністрів України, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 26 лютого 2021 року та постанову Луганського апеляційного суду від 11 червня 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 26 лютого 2021 року та постанови Луганського апеляційного суду від 11 червня 2021 року заявник вказала неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норми матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій мали відмовити в задоволенні позову в повному обсязі, відповідно до вимог чинного законодавства України, однак вони необґрунтовано вирішили, що ця справа стосується захисту права власності від посягань з боку держави, а не права на отримання за рахунок держави відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок проведення терористичного акту, як це зазначено позивачами.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2021 року касаційну ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 26 лютого 2021 року та постанову Луганського апеляційного суду від 11 червня 2021 року залишено без руху для усунення недоліків.
У серпні 2021 року заявниками у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 26 лютого 2021 року та постанову Луганського апеляційного суду від 11 червня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою головного спеціаліста сектору судової роботи та міжнародного співробітництва у Луганській області відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Сідабрас О. С., яка діє від імені Кабінету Міністрів України, на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 26 лютого 2021 року та постанову Луганського апеляційного суду від 11 червня 2021 року і витребувано із Сєвєродонецького міського суду Луганської області цивільну справу № 428/2010/19.
Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року відмовлено головному спеціалісту сектору судової роботи та міжнародного співробітництва у Луганській області відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Сідабрас О. С., яка діє від імені Кабінету Міністрів України, у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 26 лютого 2021 року та постанови Луганського апеляційного суду від 11 червня 2021 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та головного спеціаліста сектору судової роботи та міжнародного співробітництва у Луганській області відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Сідабрас О. С., яка діє від імені Кабінету Міністрів України, не підлягають задоволенню.
Фактичні обставини справи
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є власниками трикімнатної квартири АДРЕСА_2 та зареєстровані в цій квартирі, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 01 жовтня 2001 року та копіями їх паспортів.
05 серпня 2014 року в результаті проведення антитерористичної операції в м. Луганськ снарядами була зруйнована належна ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартира АДРЕСА_2 і майно, яке в ній знаходилося, що підтверджується актом обстеження, складеним 06 жовтня 2014 року Міським комунальним підприємством «Центрожилком».
За фактом руйнування зазначеної квартири було відкрито кримінальне провадження від 14 вересня 2014 року № 12014130370003078, яке було об`єднано з кримінальним провадженням від 03 липня 2014 року № 12014130040000684 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 414, частинами першою, другою та третьою статті 258 КК України, що підтверджується листом Управління служби безпеки України в Луганській області від 04 жовтня 2017 року № 63/3/8805 та витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань з кримінального провадження від 04 жовтня 2017 року № 12014130040000684 (епізод № 19).
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 взяті на облік як внутрішньо переміщені особи, які мають фактичне місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується копіями довідок від 18 листопада 2016 року № 919-661370, від 08 листопада 2017 року № 919-66617.
15 січня 2020 року ОСОБА_1 укладено договір оренди квартири АДРЕСА_4 , строком на один рік.
Відповідно до висновку експерта від 11 червня 2020 року № 3089-3091 за результатами судової будівельно-технічної експертизи причиною руйнування квартири АДРЕСА_1 станом на 05 серпня 2014 року є механічний вплив (вибухова хвиля) на конструкції будівлі внаслідок влучання артилерійського снаряду; зазначена квартира станом на момент складання документації відноситься до 4 категорії технічного стану, що відповідає аварійному, отже виключає можливість проживання у ній людей; розмір матеріальної шкоди, спричиненої внаслідок руйнування зазначеної квартири станом на 05 серпня 2014 року, може дорівнювати її ринковій вартості на цю дату, яка в еквіваленті долару США складає 24 581,00 дол. США.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), яка відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» і частини четвертої статті 10 ЦПК України застосовується судом як джерело права.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно із статтею 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Статтею 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації.
У пункті 07 рішення від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» («Ayder andOthers v. Turkey»), заява № 8803-8811/02, ЄСПЛ зазначив, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, державу може бути притягнуто до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність.
Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок та особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункти 8, 9 частини другої статті 16 ЦК України).
Згідно з частиною третьою статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом (стаття 1167 ЦК України).
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Обґрунтовуючи позовну вимогу про відшкодування майнової та моральної шкоди, позивачі зазначили, що шкоду їм було спричинено внаслідок обстрілу, який відбувся 05 серпня 2014 року в м. Луганську, де проводилась антитерористична операція.
Місто Луганськ включено до Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення».
14 квітня 2014 року згідно з Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».
Частиною першою статті 1 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» встановлено, що період проведення антитерористичної операції – час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зазначили, що матеріальну та моральну шкоду було спричинено позивачам у період проведення антитерористичної операції на території м. Луганська.
Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
Звертаючись в суд із цим позовом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилались на неотримання від держави відшкодування за пошкодження (знищення) їх майна, на яке вони мають право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також вони зазначали, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 цього Закону).
З огляду на зміст вказаних положень реалізацію права на отримання зазначеного відшкодування поставлено у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» («Budchenko v. Ukraine»), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» («Petlyovanyy v. Ukraine»), заява № 54904/08).
Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі – Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого дотепер не визначено.
Таким чином, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджену у період проведення антитерористичної операції квартиру.
Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належної позивачам на праві власності квартири, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів.
Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання).
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що вимоги позивачів про відшкодування майнової шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України та моральної шкоди відповідно до приписів статті 23 Цивільного кодексу України є безпідставними.
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням житлового будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).
Крім того, суди попередніх інстанцій встановили, що станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому позивачі були залучені потерпілими через пошкодження їх житла, тривало. Тобто, у судів першої й апеляційної інстанцій не було відомостей про те, що держава провела об`єктивне та незалежне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачам (позитивний процесуальний обов`язок).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» («Dogan and Others v. Turkey»), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» («Chiragov and Others v. Armenia»), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» («Sargsyan v. Azerbaijan»), заява № 40167/06, § 152-242).
Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсацію за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
Аналогічні за змістом висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), які було застосовано апеляційним судом при розгляді цієї справи та які підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20).
Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення від 18 грудня 1996 року у справі «Лоізіду проти Туреччини» («Loizidou v.Turkey»), від 10 травня 2001 року у справі «Кіпр проти Туреччини» («Cyprus v. Turkey»), заява № 25781/94, від 07 грудня 2006 року у справі «Myra Xenides-Arestis v.Turkey», від 16 червня 2015 року у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» («Chiragov and Others v. Armenia»), заява № 13216/05, від 16 червня 2015 року у справі «Саргсян проти Азербайджану» («Sargsyan v. Azerbaijan»), заява № 40167/06).
ЄСПЛ у рішенні від 27 травня 2020 року у справі «Докіч проти Боснії і Герцеговини» («Dokic v. Bosnia and Herzegovina»), заява № 6518/04 зазначив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».
На підставі цієї практики ЄСПЛ так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції.
В будь-якому випадку, коли за обставин цієї справи порушено питання застосування концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.
Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України.
Враховуючи відсутність спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, колегія суддів, вважає, що позивачем доведено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
Зазначене узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 423/450/16-ц (провадження № 61-46200св18), підстав від виступу якого колегія суддів Верховного Суду не вбачає. При цьому судова практика у цій категорії справ є сталою.
Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що за рахунок держави на користь позивачів підлягає стягненню грошова компенсації, яку суд визначає виходячи з відсутності компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення квартири позивачів; відсутності в державі спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акту квартиру; нездатність держави захищати власність; відсутність об`єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження квартири позивачів внаслідок терористичного акту.
Доводи касаційних скарг зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Щодо клопотання головного спеціаліста сектору судової роботи та міжнародного співробітництва у Луганській області відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Сідабрас О. С. про проведення розгляду справи за участю представника держави України в особі Кабінету Міністрів України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
Таким чином, питання виклику учасників справи у судове засідання суд вирішує з урахуванням конкретних обставин справи та встановленої необхідності надання пояснень учасниками справи.
Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, виходячи з частини першої вищенаведеної статті 400 ЦПК України.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.
При обговоренні доповіді судді-доповідача про проведені підготовчі дії та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами (у письмовому провадженні). Копія судового рішення у такому разі надсилається у порядку, передбаченому частиною п`ятою статті 272 ЦПК України.
Оскільки розгляд справи Верховним Судом здійснювався у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи, а характер спірних правовідносин не вимагав проведення судового засідання з повідомленням сторін, відсутні підстави для задоволення клопотань позивача про розгляд касаційної скарги в судовому засіданні з викликом сторін.
Висновок за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційних скарг відсутні.
Оскільки касаційні скарги залишаються без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та головного спеціаліста сектору судової роботи та міжнародного співробітництва у Луганській області відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Сідабрас Олени Сергіївни, яка діє від імені Кабінету Міністрів України, залишити без задоволення.
Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 26 лютого 2021 року та постанову Луганського апеляційного суду від 11 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.