Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого – Луспеника Д. Д.
суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) – Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) – ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 02 вересня 2021 року, ухвалене у складі судді Переверзевої Л. І., та постанову Донецького апеляційного суду від 22 лютого 2022 року, прийняту у складі колегії суддів: Корчистої О. І., Гапонова А. В., Халаджи О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовної заяви
У березні 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави.
Позовна заява ПАТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що 24 листопада 2006 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі – ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», і ОСОБА_1 укладений кредитний договір, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 37 148,10 доларів США зі сплатою 10,08 % річних на строк до 23 листопада 2013 року.
24 листопада 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 укладений договір застави, яким забезпечено кредитний договір, предметом якого є автомобіль Chrysler Sebring.
22 серпня 2013 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою зменшено суму заборгованості за кредитом на 58,22 доларів США (пеня).
Оскільки позичальник не виконав належним чином свої кредитні зобов`язання, станом на 05 січня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 4 550,63 доларів США, із яких: 3 001,43 доларів США – заборгованість за кредитом; 1 088,96 доларів США – заборгованість за процентами; 386,18 доларів США – заборгованість з комісії за користування кредитом; 74,06 доларів США – пеня.
Уточнивши позовні вимоги, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило суд у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 24 листопада 2006 року у розмірі 4 550,63 доларів США, що за курсом відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 31 грудня 2015 року становить 109 215,12 грн:
– вилучити у ОСОБА_1 та передати ПАТ КБ «ПриватБанк» предмет застави – автомобіль Chrysler Sebring, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , комплект ключів, свідоцтво про реєстрацію цього транспортного засобу;
– звернути стягнення на предмет застави – автомобіль Chrysler Sebring, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з наданням повноважень на отримання дубліката свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу замість втраченого, зі знаттям вказаного автомобіля з обліку в органах Державної автомобільної інспекції України по свідоцтву про реєстрацію транспортного засобу або його дубліката для його подальшої реалізації, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу та зняття вказаного автомобіля з обліку в органах Державної автомобільної інспекції України.
У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів.
Зустрічна позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що додатковою угодою до кредитного договору був встановлений новий термін прострочення зобов`язання. Жодна поточна заборгованість не виникла у межах встановлених угодою строків. Разом з тим, нарахування пені за кредитним договором суперечить Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», оскільки м. Краматорськ, в якому проживає позичальник, та м. Донецьк, в якому він працював, належить до населених пунктів, на територіях яких проводилася або проводиться антитерористична операція. Позивач неодноразово намагався сплатити поточну заборгованість, проте банк відмовляється приймати гроші, використовує погрози звернути стягнення на заставне майно, при цьому погоджується розірвати кредитний договір та прийняти належне виконання договору тільки за умов сплати неіснуючого боргу за договором та нарахованої пені. Вказував, що банк ввів ОСОБА_1 в оману, не виклавши в додатковій угоді інформацію, необхідної для свідомого вибору, відсутній графік погашення кредиту, допущено безпідставне нарахування процентів на проценти.
Уточнивши зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд: визнати додаткову угоду від 22 серпня 2013 року до кредитного договору від 24 листопада 2006 року недійсною; визнати незаконним нарахування пені у розмірі 58,22 доларів США за період проведення антитерористичної операції; зобов`язати ПАТ КБ «ПриватБанк» прийняти у ОСОБА_1 оплату залишку кредиту згідно з розрахунком судової експертизи.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 14 червня 2016 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 24 листопада 2006 року в розмірі 4 476,99 доларів США, що за курсом гривні відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 31 грудня 2015 року становить 107 447,76 грн, вилучено у ОСОБА_1 та передано ПАТ КБ «ПриватБанк» предмет застави – автомобіль Chrysler Sebring, що належить на праві власності ОСОБА_1 , комплект ключів, свідоцтво про реєстрацію цього транспортного засобу. Звернуто стягнення на предмет застави – автомобіль Chrysler Sebring, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з наданням повноважень на отримання дубліката свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу замість втраченого, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах Державної автомобільної інспекції України за свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу або його дубліката для його подальшої реалізації, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу та зняття вказаного автомобіля з обліку в органах Державної автомобільної інспекції України. У задоволенні решти вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» понесені судові витрати у розмірі 841,04 грн.
Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 25 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року Касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 14 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 25 жовтня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (провадження № 61-4637св18).
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 02 вересня 2021 року у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів відмовлено.
Постановою Донецького апеляційного суду від 22 лютого 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, рішення Краматорського міського суду Донецької області від 02 вересня 2021 року залишено без змін.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог АТ КБ «Приватбанк» про звернення стягнення на предмет застави, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, врахував вимоги статті 82 ЦПК України, висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року, якою встановлено, що неправомірні дії відповідача зі списання грошових коштів із карткового рахунку ОСОБА_1 за вимогою третьої особи призвели до таких наслідків, як утворення заборгованості, нарахування процентів і штрафів, після чого АТ КБ «Приватбанк» відкрив на ім`я ОСОБА_1 рахунок для штрафів, внаслідок чого ОСОБА_1 втратив можливість сплачувати щомісячні платежі за вищевказаними кредитними договорами, оскільки всі платежі автоматично списувалися на рахунок для штрафів, що, як вважав суд, свідчить про перешкоджання позивачу відповідачем у виконанні зазначених договорів.
Також суд виходив з того, що АТ КБ «Приватбанк» своїми діями створив умови, за якими ОСОБА_1 втратив можливість сплачувати щомісячні платежі за кредитним договором від 24 листопада 2006 року № КТНЗАК10580395.
Крім того, під час розгляду цієї справи АТ КБ «Приватбанк» не надало суду належний та допустимий розрахунок суми боргу за кредитним договором, що позбавило суд можливості здійснити розрахунок дійсної суми заборгованості ОСОБА_1 , а також АТ КБ «Приватбанк» не надало графік погашення заборгованості за умовами первісного кредитного договору.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання додаткової угоди від 22 серпня 2013 року до кредитного договору від 24 листопада 2006 року недійсною, визнання незаконним нарахування пені за період проведення Антитерористичної операції, зобов`язання банку прийняти у ОСОБА_1 оплату залишку кредиту згідно з розрахунком судової експертизи, суд першої інстанції вказав, що при нарахуванні заборгованості за кредитним договором банк взяв до уваги вимоги статті 2 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» та не нараховував ОСОБА_1 пеню з 14 квітня 2014 року.
Суд першої інстанції вважав, що оспорювана додаткова угода до кредитного договору підписана сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов спірної угоди, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення були вільними і відповідало їхній внутрішній волі. Додаткова угода містить інформацію щодо суми заборгованості, сплату процентів за користування кредитом, строк дії тощо. ОСОБА_2 отримав необхідну інформацію про умови кредитування, був згоден з даними умовами, про що свідчить підпис у його кредитному договорі. Отже, суд установив, що оспорювана угода укладена з вільним волевиявленням ОСОБА_1 , яке відповідало його внутрішній волі, а кредитний договір був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, певний час виконувався позичальником згідно з графіком.
Суд не взяв до уваги висновок судово-економічної експертизи, оскільки експертом застосовано постанову Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, зареєстровану у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року, у той час коли кредитний договір між сторонами укладений 24 листопада 2006 року, тобто до введення в дію цих Правил, що також встановлено постановою Верховного Суду у справі № 234/17507/16-ц.
Рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 в апеляційному порядку не переглядалося.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У березні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 02 вересня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 лютого 2022 року), у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення у частини відмови у задоволенні первинних позовних вимог про звернення стягнення на предмет застави та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення первинних позовних вимог у повному обсязі.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про захист прав споживачів позивач за зустрічним позовом не оскаржив, тому у силу вимог статті 400 ЦПК України судові рішення у цій частині у касаційному порядку не переглядаються.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Відповідно до розпорядження Голови Верховного Суду від 15 березня 2022 № 8/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану» змінено територіальну підсудність судових справ з Краматорського міського суду Донецької області на Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська.
Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Враховуючи неможливість Краматорського міського суду Донецької області здійснювати правосуддя під час воєнного стану, витребувано матеріали справи № 234/3840/15-ц з Індустріального районного суду м. Дніпропетровська.
Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2022 року направлено до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська копії матеріалів касаційного провадження № 61-3014ск22 для вирішення питання щодо відновлення втраченого судового провадження у цивільній справі № 234/3840/15-ц.
У квітні 2023 року матеріали відновленого втраченого судового провадження у справі № 234/3840/15-ц надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не забезпечили повного і всебічного розгляду справи та не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного її вирішення.
Суд апеляційної інстанції проігнорував доводи банку та не дослідив належним чином докази у справі, не врахував того, що сума коштів, яка вносилася на погашення заборгованості за період з 22 серпня 2013 року по 05 листопада 2014 року, відповідачем внесена на погашення суми, що є меншою, ніж погоджена сторонами сума тіла кредиту на момент укладення додаткової угоди до кредитного договору від 22 серпня 2013 року – 5 919,77 доларів США.
Відповідач не надав належних та допустимих доказів того, що він вносив інші грошові кошти на погашення наявної заборгованості саме за умовами кредитного договору від 24 листопада 2006 року, які б були зараховані на погашення боргу за кредитом. Відповідач не довів дійсну неможливість погашення заборгованості та не надав жодних квитанцій про погашення боргу, які б не були враховані банком. Вважає, що суд з одних лише формальних міркувань та припущень відмовив у задоволенні позову та позбавив банк права на звернення стягнення на предмет застави у рахунок погашення заборгованості.
Заявник стверджує, що суди повинні були перевірити факт належного виконання зобов`язання та встановити розмір заборгованості на підставі наявних у справі первинних документів. Однак суди попередніх інстанцій розмір заборгованості не встановили, натомість відмовили у задоволенні позову повністю, звільнивши відповідача від відповідальності з одних лиш формальних міркувань.
Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15-ц (провадження № 61-283св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 159/2146/15-ц (провадження № 61-20113св18), від 22 липня 2020 року у справі № 189/2109/18 (провадження № 61-19542св19), від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не подано.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
24 листопада 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № KTH3AK10580395, за умовами якого ОСОБА_1 отримав від банку кредит у розмірі 37 148,10 доларів США на наступні цілі: 25 228,00 доларів США – купівля автомобіля, 11 920,10 доларів США – оплата разових страхових платежів, комісії та внесення у Державний реєстр. За користування кредитом позичальник зобов`язався сплачувати проценти у розмірі 10,08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 23 листопада 2013 року.
У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 24 листопада 2006 року уклали договір застави рухомого майна. Згідно з договором застави відповідач надав у заставу автомобіль Chrysler, модель: Sebring, рік випуску: 2006, тип ТЗ: легковий седан, № кузова/шасі: НОМЕР_1 , реєстраційний номер: НОМЕР_2 , що належить йому на праві власності (договір застави відсутній в матеріалах відновленого судового провадження).
22 серпня 2013 року між сторонами укладена додаткова угода до кредитного договору, якою зменшено суму заборгованості за кредитом та визначено суму боргу у розмірі 5 919,77 доларів США, термін повернення – до 23 січня 2015 року.
За умовами додаткового договору позичальник ОСОБА_1 зобов`язався з 22 серпня 2013 року сплачувати банку щомісяця по 410,84 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором від 24 листопада 2006 року відповідно до графіка погашення кредиту.
Станом на 22 серпня 2013 року, відповідно до додатку до Додаткової угоди № 1, залишок заборгованості за кредитом складала 5 919,77 доларів США, що визначено додатком № 1 до додаткового договору.
Відповідно до розрахунку заборгованості, наданого представником позивача до суду 27 серпня 2021 року, позивач сплатив: 22 листопада 2013 року – 1 256,83 доларів США, 16 грудня 2013 року – 3 250,92 доларів США, 28 квітня 2014 року – 116,38 доларів США, 17 березня 2014 року – 2,34 доларів США, 05 листопада 2014 року – 3 доларів США, всього – 4 629,47 доларів США.
Згідно з остаточним розрахунком, наданим АТ КБ «Приватбанк», відповідач станом на 30 червня 2021 року має заборгованість – 7 045,85 доларів США, яка складається із: 3 001,43 доларів США – заборгованість за кредитом; 3 584,18 доларів США – заборгованість за процентами за користування кредитом; 386,18 доларів США – заборгованість за комісією за користуванням кредитом; 74,06 доларів США – пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором.
Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 01 квітня 2016 року у справі № 234/19440/15-ц, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо списання 02 серпня 2013 року грошових коштів у розмірі 40 799,68 грн з карткового рахунку, відкритого у ПАТ КБ «Приватбанк» на ім`я ОСОБА_1 Припинено автоматичне стягнення ПАТ КБ «ПриватБанк» платежів, призначених для погашення заборгованості за кредитними договорами від 10 травня 2007 року (кредитно-іпотечний договір) та від 24 листопада 2006 року (авто в кредит) на рахунок, відкритий ПАТ КБ «Приватбанк» для штрафів.
У справі № 234/19440/15-ц судами встановлено наступне.
02 серпня 2013 року АТ КБ «Приватбанк» на підставі вимоги Приватного акціонерного товариства страхова компанія «ІНГОССТРАХ» списав гроші у сумі 40 779,68 грн з карткового рахунку № НОМЕР_3 , який був відкритий ОСОБА_1 24 березня 2011 року шляхом укладення договору про відкриття та обслуговування карткового рахунку № НОМЕР_4 , дебетова особиста картка, кредитний ліміт за карткою «Універсальна» – 0.
31 серпня 2013 року банк перевів правовідносини з карткового рахунку на кредитні за системою овердрафт та почав нараховувати позивачу проценти за прострочену заборгованість та штрафи. Тобто, АТ КБ «ПриватБанк» не у відповідності до договору про відкриття банківського рахунку у зв`язку зі списанням вказаної суми відкрив рахунок для штрафів № 88008600179794, внаслідок чого ОСОБА_1 втратив можливість сплачувати щомісячні платежі за кредитними договорами № КТТ2GK00000017 від 10 травня 2007 року (кредитно-іпотечний договір) та № КТНЗАК10580395 від 24 листопада 2006 року (авто в кредит), оскільки усі платежі автоматично списувались на рахунок для штрафів, що призвело до перешкоджання у виконанні інших договорів, наслідком чого є накопичення пені та штрафів, поточної заборгованості.
Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 234/19440/15-ц зазначив, що неправомірні дії відповідача зі списання грошових коштів із карткового рахунку позивача за вимогою третьої особи призвели до таких наслідків, як утворення заборгованості, нарахування відсотків і штрафів, після чого відповідач відкрив на ім`я позивача рахунок для штрафів, внаслідок чого позивач втратив можливість сплачувати щомісячні платежі за вищевказаними кредитними договорами, оскільки всі платежі автоматично списувалися на рахунок для штрафів, що, як правильно вважав суд, свідчить про перешкоджання позивачу відповідачем у виконанні зазначених договорів.
АТ КБ «Приватбанк» застосував положення статті 2 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» та не нараховував ОСОБА_1 пеню після 14 квітня 2014 року за невиконання умов кредитного договору від 24 листопада 2006 року № КТНЗАК10580395.
Ухвалою Краматорського міського суду Донецької області від 08 вересня 2017 року задоволено клопотання ОСОБА_1 , призначено судово-економічну експертизу, проведення якої доручено експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз.
27 липня 2018 року за результатами проведеної судово-економічної експертизи експертами Київського науково-дослідного інституту судових експертиз складено висновок № 1106/17/472/473/18-22.
Судом першої інстанції встановлено, що подані відповідачем квитанції про сплату кредитних коштів непридатні для читання, а вивчені у судовому засіданні меморіальні ордери не дають суду можливості зробити висновок, що ОСОБА_1 добросовісно виконував умови кредитного договору та додаткової угоди.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:
– суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);
– судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, зокрема, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанції у оскаржуваній частині у повній мірі не відповідають.
Щодо розміру заборгованості за кредитивним договором
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Згідно зі статями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд першої інстанції, з урахуванням вказівок, викладених у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року, а саме: у матеріалах справи відсутній належний та допустимий розрахунок суми боргу; необґрунтовано відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про призначення судово-економічної експертизи з метою визначення дійсного розміру заборгованості за кредитним договором; не надано оцінку доводам відповідача про те, що банк 02 серпня 2013 року безпідставно списав з кредитного рахунку 1 279, 61 доларів США та зарахував їх до простроченого тіла кредиту; не надано оцінку судовому рішенню, яке набрало законної сили, та яким, зокрема, визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо списання 02 серпня 2013 року грошових коштів у розмірі 40 799,68 грн з карткового рахунку, відкритого у ПАТ КБ «ПриватБанк» на ім`я ОСОБА_1 ; зробив висновок про те, що банк своїми діями створив умови, за якими відповідач утратив можливість сплачувати щомісячні платежі за кредитним договором.
При цьому нового розрахунку заборгованості за кредитним договором та графік погашення заборгованості за умовами первісного кредитного договору АТ КБ «ПриватБанк» не надало, а суд першої інстанції позбавлений можливості здійснити розрахунок самостійно. Суд апеляційної інстанції погодився з такими висновками.
Однак, колегія суддів зазначає, що судами попередніх інстанцій не враховано, що факт отримання коштів ОСОБА_1 не оспорювався і відповідач лише заперечує заявлений банком розмір заборгованості за кредитним договором.
У справах про стягнення кредитної заборгованості чи звернення стягнення на предмет застави, кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник – повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.
У цій справі банк довів належними і допустимими доказами факт укладення між ним та ОСОБА_1 кредитного договору, надання позичальнику кредитних коштів, тобто виконання належним чином своїх обов`язків. Судами встановлено, що прострочення виконання позичальником взятих на себе зобов`язань виникло внаслідок дій банку. Однак ОСОБА_1 не надав власного розрахунку, а також доказів, які підтверджують повернення позичальником кредиту у розмірі та строки, передбачені кредитним договором (додатковим договором).
Встановивши факт існування між сторонами кредитних зобов`язань, суди попередніх інстанцій не врахували, що заборгованість визначається умовами кредитного договору та вимогами закону, а суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду немає сумніву, оскільки за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
У разі зміни договору зобов`язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина перша статті 653 ЦК України).
Судом першої інстанції встановлено, що сторони 22 серпня 2013 року уклали додатковий договір до кредитного договору від 24 листопада 2006 року, за яким визначили суму заборгованості за кредитом (тіло кредиту) у розмірі 5 919,77 (додаток до додаткової угоди № 1). При цьому сторони погодили обов`язок позичальника щодо щомісячного внесення обов`язкових платежів у розмірі 410,84 доларів США у період з 22 серпня 2013 року по 23 січня 2015 року, який складається із: щомісячних платежів на погашення тіла кредиту, процентів, щомісячної комісії.
Із розрахунку заборгованості за кредитним договором станом на 30 червня 2021 року, вбачається, що до загального розміру заборгованості банком включено заборгованість за комісією.
Умовами пункту 1.1 кредитного договору від 24 листопада 2006 року та пункту 3 додаткової угоди від 22 серпня 2013 року, яким внесено зміни до кредитного договору від 24 листопада 2006 року пункт 7.1 кредитного договору викладено у наступній редакції: «Банк зобов`язується надати позичальнику кредитні кошти на строк з 24 листопада 2006 року по 23 січня 2015 року включно, у вигляді непоновлюваної кредитної лінії кредиту у розмірі 25 228,00 доларів США на наступні цілі: на купівлю автомобіля, а також у розмірі 15 465,76 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 даного договору зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 10,08% річних на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,00 % від суми виданого кредиту з моменту настання кредиту, щомісяця період сплати у розмірі 0,14 % від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту відповідно до пункту 3.11 даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом 6.2 даного договору. Періодом сплати вважати період з 15 по 20 число кожного місяця.»
Пунктом 6.2 кредитного договору при невиконанні позичальником умов, передбачених пунктом 2.2.11 договору, банк зобов`язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту за рахунком. При цьому позичальник сплачує банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахуваннями банком на останній термін сплати. Сплата винагороди здійснюється в гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, винагорода сплачується в гривневу еквіваленті за курсом Національного банку на дату сплати.
Вказана вимога банку задоволенню не підлягає, з тих підстав, що вона є необґрунтованою, оскільки банк не мав права встановлювати у спірному кредитному договорі винагороду за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 6.2 кредитного договору, тобто за послуги, які банк вчиняє на власну користь.
Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Відповідно до частин першої-третьої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).
Отже, умови кредитного договору від 24 листопада 2006 року, визначені пунктом 1.1 та додаткової угоди від 22 серпня 2013 року, визначені пунктом 3, за яким банк стягує винагороду за проведення додаткового моніторингу, визначеного у пункті 6.2 кредитного договору, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахуваннями банком на останній термін сплати, є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Таким чином, позовні вимоги банку про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за комісією є необґрунтованими з вищевказаних підстав і задоволенню не підлягають.
Крім того, з наданих позивачем доказів встановлено, що на погашення боргу відповідач вніс 4 629,47 доларів США, а саме: 22 листопада 2013 року – 1 256,83 доларів США, 16 грудня 2013 року – 3 250,92 доларів США, 28 квітня 2014 року – 116,38 доларів США, 17 березня 2014 року – 2,34 доларів США, 05 листопада 2014 року – 3 доларів США, всього – 4 629,47 доларів США.
Тобто, зазначені суми відповідач вносив після укладення додаткового договору, тобто після 22 серпня 2013 року.
Із додатку до додаткової угоди № 1 вбачається, що за період з 22 серпня 2013 року по 23 січня 2015 року, за вирахуванням щомісячної комісії, позичальник мав сплатити банку 6 395,01 доларів США, із яких: 5 919,77 доларів США – тіло кредиту, 475,24 доларів США – проценти, визначені умовами кредитного договору.
Таким чином, після укладення додаткового договору (22 серпня 2013 року) та до закінчення дії кредитного договору (23 січня 2015 року), відповідач повернув банку 4 629,47 доларів США. З урахуванням розміру сум належних до сплати згідно з додатком до додаткової угоди № 1, неповернутою залишилася сума у розмірі 1 765,54 доларів США.
Надаючи оцінку поданим сторонам доказам, а саме: розрахункам позивача, квитанціям та меморіальним ордерам, наданим відповідачем, висновку судово-економічної експертизи, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вказав, що позбавлений можливості розрахувати дійсну суму заборгованості відповідача, оскільки відповідач не надав графік погашення заборгованості за умовами первісного кредитного договору. Тому відмовив у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет застави, вказавши, що позивач переконливо не довів суму боргу за кредитним договором, а відповідач був позбавлений реальної можливості сплачувати за кредитним договором.
Однак колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції не погоджується, оскільки суд першої інстанції, у межах наданих йому процесуальним законодавством повноважень, не був позбавлений можливості самостійно зробити розрахунок заборгованості, якщо не погодився з розрахунком, наданим позивачем, оскільки незгода з наданим суду розрахунком не є підставою для відмови у задоволенні позову у повному обсязі.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що після укладення 22 серпня 2013 року додаткової угоди та визначення сторонами нового розміру кредиту та строків сплати цих кредитних коштів у додатку до додаткової угоди № 1, була відсутня необхідність у аналізі графіку погашення кредиту, який є невід`ємною частину договору від 24 листопада 2006 року (первісний кредитний договір).
При цьому колегія суддів вважає правильним висновки суду першої інстанції про те, що після спливу визначеного договором позики строку (23 січня 2015 року), позивач у порушення вимог частини другої статті 1050 ЦК України продовжував нараховувати проценти за кредитом.
Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження в частині неврахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15-ц (провадження № 61-283св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 159/2146/15-ц (провадження № 61-20113св18), від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19, знайшли своє підтвердження.
З урахування встановлених фактичних обставин справи судами попередніх інстанцій та висновків, яких дійшов суд касаційної інстанції вище, розмір заборгованості, яка залишилася несплаченою позичальником ОСОБА_1 банку за кредитним договором від 24 листопада 2006 року зі змінами, становить 1 765,54 доларів США.
Щодо вирішення позову по суті та звернення стягнення на предмет застави
Згідно із частиною першою статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про заставу» заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.
Згідно зі статтею 27 Закону України «Про заставу» застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи; застава зберігає силу і у випадках, коли в установленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги.
Тобто, з метою звернення стягнення на предмет застави обтяжувач (заставодержатель, стягувач) повинен неухильно дотримуватись порядку дій, передбаченого спеціальним для цього виду правовідносин Законом України «Про заставу».
За змістом статті 12 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» взаємні права та обов`язки за правочином, на підставі якого виникло обтяження, виникають у відносинах між обтяжувачем і боржником з моменту набрання чинності цим правочином, якщо інше не встановлено законом. Реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі відсутності реєстрації обтяження таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є не чинним у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 645/6151/15-ц (провадження № 14-99цс21) зроблено висновок про можливість застосування звернення стягнення на предмет застави шляхом передачі його у власність заставодержателя чи продажу третім особам.
Згідно з частиною 488 ЦПК України відновлення втраченого повністю або частково судового провадження в цивільній справі, закінченій ухваленням рішення або у якій провадження закрито, проводиться у порядку, встановленому цим Кодексом.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 квітня 2023 року на виконання ухвали Верховного Суду від 03 листопада 2022 року відновлено втрачене провадження у справі № 234/3840/15-ц за позовом АТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів в частині зібраних документів та рішення Краматорського міського суду Донецької області від 02 вересня 2021 року.
Згідно з ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2022 року відкрито провадження у вказаній справі, призначено дату судового засідання у порядку спрощеного позовного провадження та запропоновано особам, які беруть участь у справі, надати до суду документи або їх копії, навіть якщо вони не посвідчені в установленому порядку, що збереглися у сторін у справі за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» пор захист прав споживачів.
Копії ухвали направлено учасникам справи.
Однак матеріали відновленого судового провадження № 234/3840/15-ц не містять договору застави, чи доказів реєстрації цього обтяження у Реєстрі рухомого майна за АТ КБ «ПриватБанк».
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 квітня 2023 року, яким відновлено матеріали судового провадження № 234/3840/15-ц, позивач у визначеному законом порядку не оскаржив.
Таким чином, банк у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України не довів право на звернення до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави.
Фундаментальними засадами цивільного судочинства є, зокрема, принципи диспозитивності, змагальності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Диспозитивність цивільного судочинства передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Позивач за первинним позовом АТ КБ «ПриватБанк» заявив вимогу про звернення стягнення на предмет застави. Колегія суддів, з урахуванням положень статті 13 ЦПК України, констатує, що сума боргу ОСОБА_1 перед банком за кредитним договором від 24 листопада 2006 року, що підлягає стягненню, становить 1 765,54 доларів США. Однак, вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором банком не заявлено, а суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, у межах заявлених нею вимог.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої, третьої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Суд касаційної інстанції приходить до висновку, що доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неналежним чином дослідили докази у справі, які впливають на розмір заборгованості відповідача знайшли своє підтвердження. Однак ця обставина не впливає на результат вирішення справи по суті, а саме: відмову в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет застави, оскільки позивач (банк) під час відновлення судового провадження не виконав ухвалу суду та не надав суду належних доказів укладення договору застави транспортного засобу.
Враховуючи викладене, судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в оскаржуваній частині слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.
Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 02 вересня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 лютого 2022 року у частині вирішення первинного позову Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.
Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 02 вересня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 лютого 2022 року у частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживачів залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
С. Ф. Хопта