Європейський суд з прав людини 17 вересня 2026 року одноголосно визнав порушення Вірменією статті 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод — і в процесуальному, і в матеріальному аспектах — та статті 13 Конвенції у справі про смерть військовослужбовця строкової служби, знайденого з вогнепальним пораненням грудної клітки на посту охорони в Нагірному Карабаху (Margaryan v. Armenia, заява № 54266/17, П’ята секція, рішення від 17.09.2026).
Рішення ухвалене Палатою і поки не є остаточним: за статтею 44 § 2 Конвенції сторони мають тримісячний строк на звернення про передання справи на розгляд Великої палати.
Заявник — Перч Маргарян, батько загиблого А. Маргаряна. Інтереси заявника представляв адвокат О. Залян, що практикує у Ванадзорі.
Обставини справи
А. Маргаряна призвали на строкову військову службу в грудні 2013 року й направили до військової частини № 38636 збройних сил Нагірного Карабаху в Шуші; в липні 2014 року його перевели до підрозділу поблизу Гадрута. Всі документи особової справи за грудень 2013 — липень 2014 року незмінно фіксували, що він психологічно стабільний, комунікабельний і не має жодних проблем із продовженням служби.
4 грудня 2014 року А. Маргаряна виявили в окопі поряд із постом охорони № 1, де він ніс службу, з вогнепальним пораненням грудної клітки; він помер дорогою до військового шпиталю. У той самий день Слідчий комітет Вірменії порушив кримінальне провадження за статтею 110 Кримінального кодексу 2003 року (доведення до самогубства) — з першого дня розслідування версія слідства виходила з того, що це самогубство. Розслідування завершено 4 лютого 2016 року висновком про те, що А. Маргарян позбавив себе життя через «специфічні риси характеру» та «високий ступінь особистісної дезадаптації», встановлені посмертною психолого-психіатричною експертизою. Національні суди на всіх інстанціях, включно з Касаційним судом (ухвала від 31.01.2017), відмовили заявнику в перегляді цього висновку.
Процесуальний аспект: поспішні висновки замість розслідування
Суд визнав розслідування «серйозно недостатнім і неадекватним» для встановлення обставин смерті А. Маргаряна (§ 90-91 рішення), навівши, зокрема, такі недоліки:
Постріл, яким, за офіційною версією, було заподіяно смертельне поранення, за версією слідства ніхто не чув, хоча слідчий експеримент прямо підтвердив, що постріли з місця події чітко чути з поста охорони № 4 (за 120 метрів) і з території навколо поста № 1 (§ 82). Ключовий свідок, рядовий М.М., єдиний, хто взагалі повідомив про звук пострілу, під час першого допиту стверджував одне, а наступного дня — суттєво іншу версію подій; жодної спроби з’ясувати причину цієї розбіжності слідство не здійснило (§ 80).
На автоматі, яким начебто застосував до себе А. Маргарян, не виявили жодних відбитків пальців — ні його власних, ні будь-кого іншого; прокуратура пояснила це контактом зброї з вологим ґрунтом, не пославшись на жодний конкретний експертний висновок на підтвердження цього (§ 83). Балістичні експерти, яким доручили встановити відстань, з якої було здійснено постріл, цього завдання не виконали (§ 84). Мазки на сліди пострілу взяли лише в чотирьох військовослужбовців; в одного з них виявили сліди міді, сумісні з можливими слідами пострілу, але жодного подальшого з’ясування цього факту не було — слідство відмовилося брати мазки в інших військовослужбовців підрозділу, пославшись на те, що це невиправдано затягне розслідування (§ 85).
Висновок про самогубство спирався виключно на посмертну психолого-психіатричну експертизу, побудовану на вибіркових свідченнях про «дивну поведінку» А. Маргаряна та публікаціях у соціальних мережах, включно з тими, що передували призову. Ця характеристика прямо суперечила усім оцінкам, зробленим за життя А. Маргаряна особами, які з ним безпосередньо спілкувались, включно з військовим командуванням, — жодна з цих оцінок не була згадана чи врахована в експертному висновку (§ 86-87). Слідство також не дослідило належним чином версію про можливий зв’язок смерті А. Маргаряна з тим, що за місяць до загибелі він був ключовим свідком у кримінальній справі проти іншого військовослужбовця, засудженого й звільненого з-під варти незадовго до інциденту (§ 38, 89).
Матеріальний аспект: держава не спростувала презумпцію на свою користь
Суд нагадав усталений принцип: призовники, як і особи під вартою, повністю перебувають у розпорядженні держави, а тому держава зобов’язана надати переконливе пояснення будь-яких тілесних ушкоджень чи смертей, що трапляються в армії. Оскільки розслідування виявилося настільки недостатнім, що його висновкам не можна довіряти, Суд визнав, що держава не виконала цей обов’язок і не пояснила смерть заявника, яка сталася під її опікою, — тому Суд визнав порушення статті 2 і в матеріальному аспекті також, не встановлюючи самостійно, що саме сталося з А. Маргаряном.
Стаття 13: право на компенсацію не може залежати від вироку
Окремо Суд визнав порушення статті 13 Конвенції — через відсутність в вірменському законодавстві ефективного цивільного чи адміністративного засобу захисту, яким заявник міг би добитися встановлення відповідальності державних органів чи посадових осіб і компенсації, незалежно від результатів кримінального провадження. За Цивільним кодексом Вірменії компенсація немайнової шкоди від держави за порушення права на життя можлива лише за умови, що порушення встановлено прокурором або судовим рішенням; за поясненнями Уряду в цій справі, можливість цивільного позову заявника прямо залежала від результату кримінального провадження. Суд визнав, що стандарт, за яким відповідальність держави за смерть особи в її опіці залежить від того, чи було висунуто обвинувачення та засуджено конкретного посадовця, є надто високим для того, щоб вважатися ефективним засобом захисту за статтею 13 Конвенції.
Справедлива сатисфакція
Суд присудив заявнику 50 000 євро немайнової шкоди — повну заявлену суму. Вимог щодо судових витрат заявник не подавав.
Аналітичне зауваження для української практики
Це аналітична позиція, а не встановлений Судом факт: у цій справі Суд посилався, зокрема, на власну практику щодо смертей на військовій службі, включно зі справою Mosendz v. Ukraine (заява № 52013/08, § 92-93, рішення від 17.01.2013) — про самогубство українського військовослужбовця внаслідок знущань, — що підтверджує застосовність тих самих процесуальних стандартів статті 2 до українських справ. Українська практика Касаційного цивільного суду, на відміну від вірменського регулювання, уже визнає, що для стягнення відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, обвинувальний чи виправдувальний вирок не є обов’язковою умовою (див. посилання нижче) — тобто за цим вузьким питанням українське регулювання структурно менш вразливе до критики за статтею 13, аніж вірменське. Це не означає, що воно застосовується однаково у справах саме про смерть військовослужбовців у зоні бойових дій чи на службі, — таке порівняння потребує окремого предметного аналізу.
Читайте також на ADVOKAT POST
- Тлумачення ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: адвокат Гловюк — стандарти ефективного розслідування за статтею 2 Конвенції, застосовані Судом і в справі Маргаряна.
- Реагування адвокатами на неефективність досудового розслідування. Про практику ЄСПЛ та ВС: адвокат Ірина Гловюк — практичні підходи до оскарження поспішних і неповних висновків слідства, аналогічних визнаним недоліком у цій справі.
- При стягненні відшкодування моральної шкоди, спричиненої незаконними діями органів, які здійснюють ОРД, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, не обов’язково повинен бути постановлений виправдувальний вирок: суддя Петров — українська практика КЦС ВС із питання, аналогічного визнаному в цій справі порушенню статті 13 Конвенції.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.