Обставини справи
У період між 1991 та 2009 роками заявник працював у прокуратурі Астраханської області (далі – прокуратура). 8 липня 2003 року губернатор Астраханської області вирішив, що з метою забезпечення прокурорів житлом обласні органи влади мають придбати та передати таке житло на баланс обласної прокуратури в оперативне управління як службове житло. 14 липня того ж року органи влади придбали двокімнатну квартиру в місті Ахтубінську (Астраханська область). Зі слів заявника, в липні 2003 року прокурор міста Ахтубінська надав цю квартиру заявникові, оскільки він потребував житла. У грудні 2003 року губернатор змінив своє рішення від 8 липня 2003 року та прийняв нове про те, що придбане житло має бути передане прокуратурі для безоплатного користування на п’ять років, а не в оперативне управління як службове житло. 22 січня 2004 року обласні органи влади та обласна прокуратура уклали угоду щодо надання прокуратурі в безоплатне користування майна обласних органів влади, зокрема наданої заявникові квартири. Договір було укладено на п’ять років, він набув чинності з моменту підписання сторонами.
У 2009 році заявник вийшов на пенсію, але продовжував проживати у квартирі.
Прокуратура не вимагала звільнення квартири у зв’язку з виходом заявника на пенсію.
У 2015 році обласні органи влади звернулися до прокуратури з проханням припинити угоду від 2004 року або укласти додаткову угоду про продовження
строку її дії. У вересні 2015 року прокуратура відповіла, що строк дії угоди
завершився у 2009 році, а тому немає необхідності в її припиненні чи підписанні
будь-якої додаткової угоди.
У березні 2016 року обласні органи влади ініціювали судове провадження,
вимагаючи виселення заявника та його родини з квартири, зазначивши, що спірна квартира перебувала у власності обласних органів влади й була тимчасово передана в безоплатне користування прокуратурі на 5 років. Заявник і його родина не мали правових підстав займати квартиру, тому вони мають бути виселені. Заявник пред’явив зустрічний позов, вимагаючи визнання його de facto
користувачем квартири на умовах соціальної оренди й укладення з ним договору
соціальної оренди. Крім цього, заявник просив суд відмовити у виселенні, адже
така вимога була пред’явлена поза межами строку позовної давності. Оскільки строк дії угоди обмежувався періодом з 2004 по 2009 рік, то трирічний строк
для пред’явлення позову минув у 2012 році. Обласні органи влади зазначили, що прокуратура поінформувала про припинення угоди лише у 2015 році, а тому
відлік строку позовної давності має починатися саме із цієї дати.
1 червня 2016 року суд першої інстанції вказав про вчасне пред’явлення позову
органами влади й ухвалив рішення про виселення заявника та його родини, тим
самим відхиливши його зустрічний позов. Суд дійшов висновку, що квартира
перебувала у власності регіону та була передана заявникові як службове житло за угодою від 22 січня 2004 року. Крім цього, заявник вийшов на пенсію, п’ятирічний строк дії угоди минув, а отже, він втратив право на зайняття цієї
квартири.
3 квітня 2017 року суддя Верховного суду відмовив у передачі касаційної скарги заявника на розгляд Цивільної палати Верховного суду.
Оцінка Суду
ЄСПЛ вважає, що рішення про виселення становило втручання у право заявника на повагу до його житла, гарантованого статтею 8 Конвенції. ЄСПЛ погодився, що втручання мало правову основу в національному праві й переслідувало легітимну мету захисту прав Астраханської області, власника квартири. Тому
ключове питання в цій справі полягало в тому, чи було втручання пропорційним
переслідуваній меті й тому «необхідним у демократичному суспільстві» (пункт 31
рішення).
У цій справі заявник в національних судах порушував питання свого права на повагу до житла та надав аргументи на користь сумніву в пропорційності свого
виселення (див. пункти 16 та 20 рішення) (пункт 33 рішення).
Уряд вказував, що втручання у право заявника на повагу до свого житла було
пропорційним і «необхідним у демократичному суспільстві» задля захисту прав
Астраханської області, власника квартири, адже в заявника було альтернативне
місце проживання. Хоча наявність альтернативного місця проживання може мати значення для оцінки пропорційності виселення, ЄСПЛ зауважив, що ці питання національними судами в цій справі не були розглянуті. Далі ЄСПЛ зауважив, що національні суди не урівноважили інтереси Астраханської області з правом заявника на повагу до свого житла. Після того, як вони установили, що право заявника проживати в спірній квартирі припинилось унаслідок припинення дії угоди між колишнім роботодавцем та обласною владою, національні суди надали цьому аспекту першочергового значення, не намагаючись співвіднести його з аргументами заявника. Національні суди не урівноважили конкуруючі інтереси й тому не з’ясували пропорційність втручання у право заявника на повагу до свого житла (пункт 34 рішення).
Суд уже встановлював порушення статті 8 Конвенції в інших випадках, коли заявники, в контексті провадження з виселення, не мали можливості розгляду
пропорційності відповідного втручання (див., серед інших прикладів, McCann, цит. вище, §§ 50–55; Ćosić v. Croatia, no. 28261/06, §§ 20–23, 15 січня 2009 року; Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, no. 30856/03, §§ 50–52, 2 грудня 2010 року; та Yevgeniy Zakharov v. Russia, no. 66610/10, §§ 35–37, 14 березня 2017 року). ЄСПЛ не вбачив підстав для іншого висновку в цій справі. Тому він дійшов висновку про порушення статті 8 Конвенції (пункт 35 рішення).
Висновок
Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Рішення в цій справі ухвалене Комітетом 16 червня 2020 року та є остаточним.