Обставини справи
Заявник у цій справі скаржився за статтею 8 Конвенції на те, що його незаконно
виселили з дому. Правоохоронні органи, дозволяючи свавілля, та судовий
виконавець, надаючи доступ до його житла і вилучаючи його речі, відповідно,
перешкоджали йому в користуванні житлом та порушили його право на повагу до приватного й сімейного життя.
27 серпня 2009 року заявник уклав договір «користування приміщенням» щодо
квартири в житловому будинку, який належав SIA Aeron. Угоду кілька разів
подовжували, причому в останньому підписаному контракті було зазначено, що вона діятиме до 1 липня 2011 року. Угода надала заявнику пріоритет в укладенні нової угоди, хоча сторони у справі не домовлялися щодо того, чи передбачало це договірне положення право вимагати продовження договору. Угоди були підписані з компаніями, уповноваженими SIA Aeron, хоча сторони справи не дійшли згоди щодо того, чи була остання угода також укладена з належним дозволом. Проте не заперечується, що заявник фактично проживав у цій квартирі з моменту укладення початкового договору.
9 лютого 2011 року житловий будинок було продано новому власнику – SIA Ektornet Residential Latvia – на відкритих торгах для стягнення заборгованості
банку за рішенням суду. Рішенням, яке набуло чинності 27 квітня 2011 року, Ризький обласний суд підтвердив меморандум про аукціонний продаж.
2 серпня 2011 року SIA Aeron і SIA Ektornet Residential Latvia підписали акт
передачі (pieņemšanas-nodošanas akts), в якому було зазначено, що квартира, в якій досі проживав заявник, не була здана в оренду та не мала інших обтяжень.
13 листопада 2012 року SIA Aeron письмово засвідчило, що воно ніколи не укладало договір найму чи оренди із заявником.
Заявник продовжував уносити платежі за користування приміщенням після
закінчення терміну дії договору 1 липня 2011 року, припускаючи, що договір було
фактично продовжено. З осені 2011 року заявник і SIA Ektornet Residential Latvia
почали спілкуватися щодо укладення нової угоди. SIA Ektornet Residential Latvia
запропонувало заявнику чотиримісячний договір оренди без права вимагати
продовження, який він відмовився підписати. 25 травня 2012 року SIA Ektornet
Residential Latvia надіслало заявнику листа з проханням звільнити приміщення до 25 червня 2012 року. У цей період SIA Ektornet Residential Latvia більше не приймало платежі від заявника, перераховуючи їх йому назад із приміткою « Договору оренди немає». Оскільки заявник не зміг виїхати, SIA Ektornet Residential Latvia припинило подачу електроенергії, а згодом і постачання води на кухню.
8 листопада 2012 року заявник подав цивільний позов проти SIA Ektornet
Residential Latvia, вимагаючи визнання того факту, що угода про «користування
приміщенням» була договором оренди і що, таким чином, між заявником та компанією фактично існували відносини оренди (див. пункти 25–29 нижче). Він
посилався на статті 6 і 8 Закону про оренду житла (див. пункт 31).
Недопущення заявника до квартири
9 листопада 2012 року заявника було примусово виселено з квартири за участю
озброєних приватних охоронців. Заявник декілька разів викликав державні патрулі поліції, які фактично не втручалися.
Заявнику також було відмовлено в доступі до житла, щоб забрати свої речі, включно з костюмом, щоб відвідати похорони батька. Поліція так і не втрутилася, незважаючи на наполегливі благання заявника.
Пізніше все рухоме майно та речі, які були у квартирі, були описані, упаковані та вивезені з квартири під керівництвом судового виконавця на очах заявника. Їх доставили до сховища, звідки заявник забрав їх 5 січня 2014 року; деякі предмети нібито були пошкоджені або не були повернуті.
Використані засоби правового захисту
У спробах захистити свої права заявник подавав безуспішні скарги в межах
кримінального провадження за фактом майнового правопорушення та в межах
цивільного провадження на дії судового виконавця.
Окрім того, в межах перевірки законності дій судового виконавця в цій справі
Міністерство юстиції 26 липня 2013 року дійшло висновку, що дії судового виконавця були законними та не було підстав для притягнення його до дисциплінарної відповідальності.
Заявник також позивався проти SIA Ektornet Residential Latvia щодо визнання
відносин оренди, вимагаючи відновлення свого фізичного володіння квартирою,
однак 27 січня 2014 року Курземський районний суд міста Рига відхилив позов.
Оскільки в суді апеляційної інстанції SIA Ektornet Residential Latvia було замінено в провадженні на фізичну особу, яка придбала квартиру, заявник відкликав свій
позов і провадження було припинено.
Оцінка Суду
(a) Стверджуване недотримання позитивних зобов’язань щодо захисту заявника від дій нового власника
Суд нагадав, що хоча стаття 8 Конвенції спрямована насамперед на захист особи від свавільного втручання з боку органів державної влади, вона також може
вимагати вжиття останніми заходів для забезпечення прав навіть у сфері відносин між приватними особами (див. Novoseletskiy v. Ukraine, No 47148/99, § 68; Moldovan and Others v. Romania (No 2), No 41138/98 та 64320/01, § 93, ЄСПЛ 2005-VII (витяги); і Kapa and Others v. Poland, No 75031/13 та 3 інших, § 150, 14 жовтня 2021 року). Застосовні принципи щодо оцінки позитивних і негативних зобов’язань держави загалом подібні у вимозі визначення того, чи був досягнутий справедливий баланс між конкуруючими інтересами особи та суспільства загалом (див. Hatton and Others v. the United Kingdom [GC], No 36022/97, § 98, ЄСПЛ 2003-VIII; Lăcătuş and Others v. Romania, No 12694/04, § 84, 13 листопада 2012 року; і Burlya and Others v. Ukraine, No 3289/10, §§ 162 і 169–70, 6 листопада 2018 року).
Розглядаючи скарги щодо руйнування будинків, Суд уже постановив, що мовчазна згода або потурання органів влади Договірної Держави діям приватних осіб, які порушують права інших осіб у межах її юрисдикції, передбачені Конвенцією, можуть призвести до відповідальності держави відповідно до Конвенції (див. Moldovan and Others, § 94, і Lăcătuş and Others, § 83, обидва цит. вище). Крім того, нездатність поліції втрутитися та вжити належних заходів для припинення порушень третіми сторонами права на повагу до житла заявника було визнано нездатністю докласти зусиль, яких зазвичай можна очікувати від компетентних органів, що призвело до висновку про порушення статті 8 Конвенції (див. Surugiu v. Romania, no. 48995/99, §§ 60–68, 20 квітня 2004 року). Оцінюючи дотримання державою своїх позитивних зобов’язань, Суд також узяв до уваги питання щодо ефективності кримінального розслідування.
Із прецедентної практики Суду випливає, що за певних обставин держави мають позитивне зобов’язання вживати відповідних заходів для надання допомоги особі, яка звернулася за такою допомогою, у контексті зазіхання приватної особи
на право на повагу до житла. Цей обов’язок слід вважати таким, що виникає,
зокрема, коли особа викликає поліцію, щоб захистити її від осіб, які намагаються
виселити її силою без будь-якого правового дозволу на це. Держави мають широку свободу розсуду щодо вибору заходів, які необхідно вжити в такому разі, за умови, що вони можуть бути ефективними для захисту права на повагу до житла.
В обставинах цієї справи не було жодних ознак того, що поліція наказала
представникам SIA Ektornet Residential Latvia припинити обмежувати доступ заявника до квартири або попередила їх про можливу кримінальну відповідальність за порушення недоторканності житла.
З огляду на вимогу національного законодавства про те, що виселення могло
відбуватися лише на підставі ухвали суду, національній владі мало бути очевидно, що наявність правового спору не може бути використана для того, щоб змусити особу покинути її житло, і це не могло звільнити органи влади від відповідальності за бездіяльність в умовах втручання третіх сторін у право, гарантоване статтею 8 Конвенції.
І навіть більше, попри благання заявника, поліція не зробила жодних практичних кроків навіть на пізнішій стадії спору, коли заявник був заблокований у своєму житлі чи коли озброєні охоронці не допускали заявника до його житла без законних підстав. Суд вважав, що ця бездіяльність не тільки не запобігла, а й опосередковано сприяла подальшим протиправним діям з боку приватної особи.
Суд також оцінив кримінальне розслідування, проведене в цій справі, щоб визначити, зокрема, чи було вчинено злочин у вигляді порушення недоторканності житла. Це розслідування у відповідній частині було припинено
з висновком, що заявник був не орендарем квартири, а радше «особою, яка користувалася приміщенням» з огляду на формулювання договору та той факт,
що його проживання там не було зареєстрованим. Рішення не містили аналізу того, чи заявник насправді проживав у квартирі та чи могла вона бути його «житлом», заслуговуючи на захист недоторканності (див. пункти 52–53). Оскільки право заявника на його житло не вважалося задіяним, правомірність дій SIA Ektornet Residential Latvia під час виселення заявника із житла не оцінювалася. Відповідно, в межах кримінального розслідування не було проаналізовано всі належні факти справи й, отже, це розслідування було надто обмеженим у своєму масштабі, фактично не забезпечуючи захисту в ситуації, коли права оренди на житло особи були спірними.
З огляду на викладене Суд не міг дійти висновку, що органи державної влади вжили належних заходів для забезпечення права заявника на повагу до його житла, незважаючи на його прохання захистити його від осіб, які намагалися виселити його силою без будь-якого правового дозволу на це. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.
(b) Стверджуване незаконне виселення з дому заявника судовим виконавцем
Суд зауважив, що під час процедури вступу у володіння судовий виконавець
примусово проникнув до житла заявника, змінив дверний замок і виніс речі
заявника. Ці дії фактично запобігли подальшому доступу заявника до квартири.
Суд не визнав правдоподібним, що судовий виконавець міг не знати про те, що заявник жив у квартирі, і про триваючий спір щодо його прав на оренду. У зв’язку із цим Суд послався на обов’язок судового виконавця перевіряти відповідні
обставини під час виконання судового наказу; переговори і згодом конфлікт між
новим власником і заявником; поточне цивільне та кримінальне провадження
(див. пункти 9 і 19). Крім того, заявник з’явився у квартирі під час процедури вступу у володіння, заявивши, що він є орендарем. Цей факт не змусив судового виконавця призупинити виконавчу процедуру або іншим чином переглянути ситуацію (див. пункт 16). До того ж матеріали, подані до Суду, свідчать про те, що поліція також повідомила судового виконавця про кримінальне провадження, яке тривало (див. пункти 15 і 22). Не зважаючи на це, судовий виконавець узявся до примусового виконання рішення, яке означало виселення заявника, що призвело до втрати ним житла, що є найбільш крайньою формою втручання в право людини на повагу до житла.
Суд зазначив, що, виселивши заявника та винісши його речі з квартири, судовий
виконавець був безпосередньо залучений до спору про оренду. Крім того, він діяв в інтересах власника майна без оцінки доводів спору судом.
Стосовно аргументу Уряду про те, що заявник міг домагатися відновлення свого фізичного володіння квартирою шляхом подання цивільного позову, Суд вирішив, що механізм, за допомогою якого орендарі можуть домагатися подальшого встановлення факту, що вони мали право на проживання в житлі, з якого їх уже виселили, не може розглядатися як адекватна процесуальна гарантія, здатна запобігти невиправданому втручанню в право на повагу до житла. Це накладає непропорційний тягар на орендарів, які змушені захищати свої права через цивільні судові процеси після того, як вони вже втратили своє житло. Незалежно від того, чи досяг би заявник успіху у своїй аргументації, між ним і новим власником квартири явно був судовий спір, і національне законодавство вимагало, щоб такі спори вирішував суд до виселення. Суд зазначив, що в цій справі вирішальним питанням було не те, чи заявника виселили попри те, що він мав право проживати у квартирі (питання, на якому зосередився Уряд), а те, що його виселили без попередньо встановленої судом відсутності, що суперечило вимогам національного законодавства.
Суд також наголосив на важливості процесуальних гарантій у визначенні того, чи держава-відповідач, визначаючи нормативно-правову базу, залишалася в межах
своєї свободи розсуду. Зокрема, Суд перевірив, чи процес ухвалення рішення, що призвело до втручання в право на повагу до житла, був справедливим і таким, що забезпечував належну повагу до інтересів особи, захищених статтею 8 Конвенції. Латвійська нормативно-правова база передбачала певні процедурні гарантії, особливо згадану вище імперативну вимогу про те, що виселення могло бути здійснене лише на підставі рішення суду про виселення. Крім того, присутність поліції під час процедури вступу у володіння також мала на меті захистити від свавільного втручання. Однак у цій справі ці процесуальні гарантії були фактично недієвими, оскільки національні органи влади їх не дотримувалися. Правила, створені для захисту гарантованих прав, не мають користі, якщо вони не виконуються належним чином. Крім того, сама наявність нормативної бази щодо дисциплінарної та кримінальної відповідальності не може розглядатися як процесуальна гарантія, здатна запобігти невиправданому втручанню або забезпечити належну повагу до інтересів, захищених Конвенцією, у процесі, що призводить до заходів втручання.
Відповідно, Суд дійшов висновку, що втручання в права заявника, яке призвело до його виселення під час процедури вступу у володіння, не мало законної підстави і що процесуальні гарантії, передбачені національним законодавством, не змогли запобігти цьому свавільному втручанню. Отже, мало місце порушення статті 8 Конвенції.
Стверджуване порушення статті 13 Конвенції в поєднанні зі статтею 8 Конвенції
Суд у цій справі також дійшов висновку, що заявник не мав ефективного засобу
правового захисту щодо своєї скарги про втручання в його право на повагу до свого житла. Відповідно, мало місце порушення статті 13 Конвенції в поєднанні зі статтею 8 Конвенції.
Висновок
Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Порушення статті 13 Конвенції (відсутність належного засобу правового захисту) у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 8 вересня 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.