Обставини справи
Ця справа переважно стосувалася завантаження листування заявників упродовж періоду їх ув’язнення на сервер Національної судової мережі (далі –
сервер).
На час подій у цій справі заявники (14 громадян Туреччини) перебували в різних установах виконання покарань держави-відповідача у зв’язку з імовірною участю в терористичній організації, що мало на меті здійснити спробу військового перевороту 15 липня 2016 року. Деякі з них були звільнені, а інші
продовжували перебувати в ув’язненні.
Під час ув’язнення заявники звернулися до компетентних судів із вимогою
припинити практику спостереження та/або систематичного завантаження їхньої
кореспонденції, як вхідної, так і вихідної, на сервер.
Органи влади, до яких звернулися заявники (судді з розгляду питань, пов’язаних із виконанням вироків, та суди присяжних (assize courts)), відмовили в задоволенні таких вимог, узявши до уваги те, що така практика була сумісною з процедурою та законом. Подані надалі індивідуальні скарги до Конституційного суду були відхилені.
Всі заявники посилалися на статтю 8 Конвенції; деякі з них також посилалися на статтю 6 Конвенції.
Оцінка Суду
Стаття 8 Конвенції
ЄСПЛ дійшов висновку, що приватне листування заявників містило особисту інформацію, що охоплюється сферою захисту їхнього приватного життя.
На думку ЄСПЛ, факт сканування приватного листування заявників і його
завантаження на сервер дійсно становить втручання в їхнє право на повагу до
свого приватного життя і кореспонденції. У випадках, коли мова йде, зокрема, про персональні дані, важливо мати чіткі й детальні норми, що регулюють обсяг і застосування таких заходів разом із мінімальними гарантіями, направленими на збереження цілісності та конфіденційності інформації і процедурами її знищення, щоб забезпечити таких осіб достатніми гарантіями. У зв’язку із цим ЄСПЛ підкреслив розбіжність думок сторін щодо наявності правової основи для
оскаржуваного втручання.
ЄСПЛ відзначив, що на той час спостереження за листуванням під час перебування особи під вартою та в ув’язненні передбачалося статтею 68 Закону No 5275 та правилами 122 й 123 Положення від 20 березня 2006 року. Жодне із цих положень, чинних на час подій у справі, як й інше законодавче або
адміністративне положення, не містило посилання на сканування листування
ув’язнених або його завантаження на сервер.
ЄСПЛ також наголосив, що завантаження листування ув’язнених на сервер конкретно та безпосередньо випливало з інструкції, прийнятої Міністерством юстиції 10 жовтня 2016 року й зміненої 1 березня 2017 року. Положення цієї інструкції вказують, що «за винятком факсів та листів у заклеєних конвертах, відправлених затриманими й ув’язненими особами своїм адвокатам із метою захисту або подання їх органам влади (в контексті процедур і принципів, передбачених законодавчими актами), всі листи, факси й запити від
ув’язнених, зокрема затриманих у зв’язку з терористичними злочинами чи
організованою злочинністю, які вони хотіли б відправити чи відправлені їм, мали
бути відскановані та завантажені на сервер». Уряд стверджував, що відповідні
документи мають розглядатися як циркуляри, що видаються Міністерством
юстиції, а тому є достатніми, аби продемонструвати, що оскаржуване втручання
було згідно із законом. Проте ЄСПЛ зауважив, що вони адресувалися
прокуратурам та пенітенціарним органам влади. ЄСПЛ підкреслив, що з
матеріалів, як і з тверджень Уряду, не вбачається, що лист від 10 жовтня 2016 року, надісланий знову 1 березня 2017 року, був доступним громадськості або конкретно заявникам.
На думку ЄСПЛ, документи від 10 жовтня 2016 року та від 1 березня 2017 року були неопублікованими документами, що містили вказівки / інструкції Міністерства юстиції тюрмам. У принципі, вони не мали обов’язкової сили. Тому такі тексти, не ухвалені відповідно до певних нормотворчих повноважень, не можуть розглядатися як «закон» достатньої «якості» з точки зору усталеної практики ЄСПЛ, здатний забезпечити належний правовий захист та правову визначеність, необхідні для запобігання свавільному втручанню органів влади в права, гарантовані Конвенцією. Тому оскаржуване втручання не могло вважатися таким, що було «згідно із законом» в розумінні статті 8 Конвенції. Отже, мало місце порушення цього положення.
Стаття 6 Конвенції
Семеро заявників скаржилися на відсутність справедливого провадження в національних органах (суддя з розгляду питань, пов’язаних із виконанням вироків, та суд присяжних) у зв’язку з нерозголошенням думки прокурора.
ЄСПЛ, зокрема, підкреслив, що думки прокурорів у провадженнях у судах
присяжних зводилися до того, чи були спірні рішення суддів із розгляду питань,
пов’язаних із виконанням вироків, сумісними з процедурою та законом. Він
також зауважив, що заявники не продемонстрували, що вони могли б надати нові докази, які стосуються їхніх справ у відповідь на думки прокурорів. Тому ця
скарга була визнана неприйнятною за статтею 35 §§ 3 (b) та 4 Конвенції з огляду на відсутність суттєвих недоліків.
Висновок
Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 29 березня 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.