Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до її статуту. Законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними її загальних зборів, а також у питаннях членства.
За відсутності визначеного у статуті релігійної громади порядку прийняття до членів громади, фіксованого членства, беруться до уваги, зокрема, критерії, встановлені у статуті, яким мали відповідати члени релігійної громади, які брали участь у її загальних зборах та прийняли рішення про зміну підлеглості в канонічних питаннях.
Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу ОСОБА_28 на рішення Господарського суду Житомирської області від 20 вересня 2022 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_28 до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) про визнання недійсним протоколу загальних зборів та визнання недійсним статуту, і прийняла постанову, в якій зазначила таке.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
06 липня 2019 року відбулися загальні збори Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська Церква» (далі – Релігійна громада), на яких були присутні 10 осіб. Усього до складу загальних зборів входять 10 осіб.
На вказаних зборах, зокрема, вирішено: змінити підлеглість Релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу релігійного об`єднання – Православної Церкви України; змінити офіційне найменування Релігійної громади, визначити таке нове найменування Релігійної громади, а саме: «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) село Калинівка Житомирського району Житомирської області»; викласти та прийняти статут релігійної громади в новій редакції; провести реєстрацію статуту релігійної громади у новій редакції, а також державну реєстрацію змін до відомостей про релігійну громаду, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань.
03 жовтня 2019 року розпорядженням голови Житомирської обласної державної адміністрації прийнято рішення зареєструвати статут Релігійної громади.
Позивач вважає, що збори були проведені з порушенням процедури, визначеної статутом і Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», внаслідок прийнятих на цих зборах незаконних рішень, що стосувалися статутної діяльності, зареєстровано статут Релігійної громади в новій редакції, тому рішення загальних зборів, оформлені протоколом від 06 липня 2019 року та нова
редакція статуту мають бути визнані недійсними.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовлено повністю. Суди дійшли
висновку про те, що рішення загальних зборів членів Релігійної громади про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях без вирішення питань щодо порядку відвідування церкви, заборони проведення релігійних обрядів не порушує прав Позивача.
ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Велика Палата Верховного Суду з цим висновком судів попередніх інстанцій не погоджується та вважає, що він стосується права позивача на свободу віросповідання як права індивідуально сповідувати релігію. Водночас найбільш
спірним питанням у цій справі є саме питання про те, чи мало місце порушення
права позивача на сповідування своєї релігії спільно з іншими в складі релігійної
організації, настоятелем якої був позивач.
Отже, у питанні наявності порушеного права, що є підставою для звернення до суду, необхідно враховувати, що право на свободу віросповідання включає
забезпечення вільної можливості сповідувати свою релігію, дотримуватися
релігійної практики та релігійних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими
єдиновірцями.
17 січня 2019 року Верховна Рада України прийняла Закон № 2673-VIІI «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної
особи» та урегулювала механізм реалізації права релігійної громади на вільну зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях, яке полягало у встановленні у статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»», що ця зміна відбувається шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної
громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.
Частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем).
Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення цього механізму не виходить за межі звичайного правового регулювання процедури прийняття рішень об`єднаннями і не становить втручання у їх автономію.
Цей механізм дозволив релігійній громаді як організації вірян, які об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, вирішувати важливе питання організації громади, чим держава захистила гарантоване статтею 9 Конвенції право на свободу віросповідання у його колективному вимірі в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає право на об‘єднання.
У контексті визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості у канонічних і організаційних питаннях ідеться про те, що встановлений державою механізм реалізації цього права (шляхом ухвалення рішення загальними зборами) не може бути знівельований встановленням вимог, які фактично унеможливлюють реалізацію самого цього права, навіть якщо ці вимоги відповідають ієрархічній та інституційній структурі релігійної організації.
Тобто йдеться про те, щоб поставити дійсність рішення релігійної громади про зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях та визнання державою
цього рішення в залежність від умови обов`язкового схвалення (згоди) ієрарха
релігійної організації, з-під підлеглості якій громада має намір вийти і яка вочевидь такому її рішенню опирається.
На тому, що така обов`язковість схвалення є умовою дійсності рішення і навіть умовою його прийняття, а також на тому, що це випливає з ієрархічної структури
організації, наполягає Позивач.
Однак прийняття такого підходу робить неможливим реалізацію визнаного
державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях, а саме право – ілюзорним.
Зміна підлеглості в канонічних питаннях таким чином стає неможливою без санкції ієрарха церкви, з підлеглості якій має намір вийти релігійна громада. Якби держава законодавчо закріпила цей порядок або суди, застосовуючи Закон, визнавали б обов’язковість такої санкції ієрарха для того, аби зміна підлеглості в канонічних питаннях визнавалась державою, то мала б місце ситуація, у якій держава поставила б визнання релігійної громади в залежність від волі визнаної церковної влади, яка вочевидь такому визнанню громади опирається, що свідчило б про недотримання нею обов‘язку бути нейтральною та неупередженою у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями.
Тому далі Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що самим визнанням державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях з тих підстав, на які вказує Позивач, не може порушуватись право настоятеля цієї громади чи її члена на свободу віросповідання.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу також, що завданням суду є визначення того, чи заходи, вжиті на національному рівні, є виправданими та пропорційними, а також наскільки виправданим є втручання суду у внутрішні
справи релігійної громади.
Велика Палата Верховного Суду висловлює розуміння того, що втручання держави у свободу віросповідання в її колективному аспекті може мати місце як унаслідок рішень, дій, бездіяльності органів, які здійснюють реєстрацію релігійної організації, так і внаслідок рішень суду втрутитись у внутрішні питання
релігійної організації.
Тому далі зосереджується на підставах, з яких позивач по суті просить суд втрутитись у внутрішні питання релігійної громади шляхом визнання недійсним
рішення її загальних зборів та статуту в новій редакції.
В контексті цієї справи Велика Палата Верховного Суду відзначає, що законодавець лише в необхідних загальних рисах врегулював порядок реалізації
релігійними громадами права на зміну підлеглості у канонічних і організаційних
питаннях, зокрема, рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади;
При цьому законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів
релігійної громади, а також у питаннях членства на таких засадах: членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади; релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади в порядку,
встановленому її статутом (положенням).
Суди у цій справі встановили, що відповідно до пункту 9 статуту Релігійної громади в редакції 1991 року парафіяльні збори складаються з парафіяльних
віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов’язковість статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.
Статут у редакції 1991 року не встановлює будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також не містить поняття фіксованого членства, процедури прийняття в члени релігійної громади.
З огляду на зазначене вище відсутність визначеного у статуті Релігійної громади порядку прийняття до членів громади, фіксованого членства, Велика Палата Верховного Суду при визначенні критеріїв, яким мали відповідати члени релігійної громади, які брали участь у загальних зборах громади, що прийняли
оспорюване рішення про зміну підлеглості у канонічних питаннях, враховує
встановлені у статуті Релігійної громади в редакції 1991 року критерії членів парафіяльних зборів (якими є парафіяльні віруючі, клірики та миряни, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов’язковість статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь,
перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті). Такими критеріями, відповідність яким може бути об’єктивно встановлена, з перелічених є досягнення 18-річного віку і регулярне відвідування богослужіння. З огляду на відсутність даних, на які б посилався позивач і які б дозволяли перевірити регулярне відвідування богослужіння, Велика Палата Верховного Суду враховує критерій територіального зв‘язку, тобто проживання у місцевості, де діє
релігійна громада, оскільки відповідність цьому критерію робить можливим
виконання умови про регулярне відвідування богослужіння.
Суди у цій справі розглянули усі заявлені ним вимоги по суті і відмовили в задоволенні позову, оскільки дійшли висновку про те, що відсутні підстави для висновку про порушення права позивача, а не через неналежність чи неефективність обраного ним способу захисту.
Велика Палата Верховного Суду з огляду на викладені вище висновки вважає, що у суду на підставі доказів, які були надані сторонами, були відсутні підстави для висновку про порушення Закону при ухваленні оспорюваного рішення Релігійної громади і, як наслідок, для втручання у справи Релігійної громади шляхом визнання цього рішення недійсним. Отже, суди у цій справі прийняли правильне по суті рішення про відмову в задоволенні позову.
Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 03 квітня 2024 року у справі №906/1330/21 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/118465129
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.