Звільнення судді Верховного Суду України на підставі Закону про очищення влади порушило Конвенцію

Обставини справи

Справа стосувалася звільнення заявника – судді Верховного Суду України (ВСУ)
– на підставі Закону про очищення влади з метою усунення негативних змін у державній службі в період президентства Віктора Януковича. Закон застосовувався до конкретних категорій державних службовців, які перебували на посаді між 2010 та 2014 роками. Заявникові було заборонено обіймати посади на державній службі до кінця 2024 року. Його дані було внесено до публічно доступного реєстру осіб, щодо яких було застосовано положення Закону. Крім цього, оскільки його заява про відставку не була розглянута, він був позбавлений пільг, пов’язаних із виходом на пенсію як суддя, незважаючи на те, що був близьким до досягнення пенсійного віку.

Заявник уперше був призначений на посаду судді в 1987 році; в 1995 році його було призначено на посаду судді ВСУ. У 2003 році заявника було призначено
безстроково.

Закон про очищення влади набув чинності 16 жовтня 2014 року. Проголошена мета цього Закону полягала в усуненні негативних явищ із точки зору поваги до демократії, верховенства права та прав людини на державній службі, коли президентом був Віктор Янукович. Закон передбачав звільнення певних категорій осіб з їхніх посад на державній службі, зокрема членів Вищої ради юстиції (ВРЮ) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС), які перебували на посадах принаймні рік із 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року чи будь-який інший період із 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року. Цим особам було заборонено обіймати посади державної служби чи місцевого самоврядування впродовж десятирічного строку.

Закон вимагав від осіб, які займали посади в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, надати у строки, визначені відповідними державними органами, заяву про те, чи застосовуються до них заборони, визначені цим Законом. Неподання такої заяви чи зазначення твердження про застосування цих заборон мало призвести до звільнення та вжиття інших обмежувальних заходів згідно із вказаним Законом.

Голова ВСУ визначив, що судді суду мали подати ці заяви відповідно до Закону до 11 листопада 2014 року. 11 грудня 2014 року в. о. Голови ВСУ поінформував
Міністерство юстиції про те, що заявник не подав такої заяви. У вересні 2015 року Міністерство звернулося до ВРЮ з проханням про звільнення заявника з посади судді у зв’язку з неподанням ним такої заяви, і тим, що положення Закону
застосовувалися до нього з огляду на зайняття ним посади Голови ВККС із 2010
по 2014 роки.

У липні 2016 року заявник намагався піти у відставку з посади судді ВСУ, у зв’язку із чим подав відповідну заяву до ВРЮ. ВРЮ вирішила відкласти розгляд цієї заяви до того, як будуть розглянуті заяви Міністерства юстиції про його звільнення. В межах провадження у ВРЮ заявник стверджував, що він не подав люстраційну декларацію, оскільки все, що він зазначив би в ній, могло призвести до його звільнення. Він також зауважив, що в будь -якому разі він уже був усунутий з ВККС у 2014 році на підставі Закону про відновлення довіри до судової влади, який передбачав припинення повноважень членів ВККС і проведення нових виборів членів на ці посади. Водночас заявник вказав, що Закон суперечив принципам посткомуністичної люстрації, наведеним у документах Ради Європи, зокрема в тому, що такий Закон передбачав ужиття заходів щодо державних службовців без будь-якого оцінювання їхньої індивідуальної ролі та поведінки. Він підкреслив, що не вчиняв будь-яких караних діянь.

25 квітня 2017 року ВРЮ звільнила заявника з посади судді ВСУ. Йому також було заборонено обіймати посади на державній службі до кінця 2024 року, і його дані були внесені до публічно доступного реєстру. Як наслідок, ВРЮ не розглянула його заяву про відставку, оскільки він уже був звільнений з посади. Це позбавило його відповідних пільг.

Заявник оскаржив це рішення. 18 вересня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду скасував рішення ВРЮ з огляду на його непропорційність. Метою Закону було усунення деяких категорій державних службовців із їхніх посад, а не їх покарання. Ця мета могла б бути досягнута шляхом надання заявникові можливості піти у відставку.

Міністерство юстиції та ВРП оскаржили це рішення. 31 січня 2019 року Велика
Палата Верховного Суду, дійшовши висновку про відсутність порушення принципу пропорційності, скасувала рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, залишивши рішення ВРЮ в силі.

Заявник подав скаргу до Конституційного Суду, вказуючи на неконституційність
положень Закону про очищення влади. Станом на кінець травня 2021 року це провадження все ще тривало.

Заявник скаржився, що його звільнення з посади судді ВСУ та вжиті щодо нього
Законом про очищення влади заходи порушили його права за статтею 8 Конвенції.

Крім того, він скаржився за статтею 14 Конвенції, взятою разом зі статтею 8
Конвенції, на те, що його було піддано дискримінації порівняно з особами, які займали вищі посади впродовж президентства Януковича, і порівняно з іншим
суддею, який був у схожій із заявником ситуації, проте пішов у відставку.

Зокрема, заявник стверджував, що ВРЮ незаконно відклала розгляд його заяви
про відставку, оскільки чинний на той час Закон про судоустрій і статус суддів 2010 року передбачав розгляд заяви про відставку впродовж місяця з моменту
надходження.

Оцінка Суду

ЄСПЛ в рішенні у справі Polyakh and Others v. Ukraine (nos. 58812/15 and 4 others) вже висновував, що вжиття заходів на підставі Закону про очищення влади
становило втручання у право на повагу до приватного життя у зв’язку із впливом
поєднання звільнення та інших обмежувальних заходів за Законом на заявників.
Ці ж міркування були застосовними і у справі заявника. Справді, йому було завдано значної шкоди в плані пенсійних виплат, на які він має право.

У справі Polyakh and Others ЄСПЛ установив порушення статті 8 Конвенції, вказуючи, що вжиття заходів за Законом про очищення влади не було обґрунтовано індивідуальною оцінкою їхньої поведінки за відсутності достатнього пояснення такому підходу.

Посилаючись на ці висновки, у справі заявника ЄСПЛ відхилив аргумент Уряду
про те, що індивідуальне оцінювання ролі та поведінки заявника було неможливо здійснити, оскільки він не подав відповідної заяви. Його членство у ВККС упродовж 2010–2014 років було загальнодоступною інформацією.

ЄСПЛ також відхилив аргумент Уряду про те, що неподання заявником заяви
демонструвало неповагу до закону й було несумісним зі статусом судді ВСУ. Мета усунення тих, хто ймовірно міг бути пов’язаним із негативними змінами впродовж часу повноважень колишнього президента, вже була досягнута через застосування Закону про відновлення довіри до судової влади, і заявник подав свою заяву про відставку з посади судді ВСУ. ЄСПЛ установив, що за відсутності будь-яких доказів чи відомих випадків неправомірної поведінки з боку заявника задоволення його заяви про відставку не перешкоджало б досягненню переслідуваних цілей.

Застосування до заявника заходів згідно із Законом про очищення влади не було
необхідним у демократичному суспільстві. Тому було порушено статтю 8 Конвенції.

Висновок

Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 14 жовтня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції