Обставини справи
Заявники – власники однокімнатної квартири на першому поверсі багатоповерхового будинку. У квартирі немає інших вікон, окрім вікон кухні/ балкона, розташованих біля входу до будівлі.
31 січня 2002 року Київська міська державна адміністрація видала розпорядження про облаштування приміщень для консьєржів у районі, до якого
належав багатоповерховий будинок, де розташована квартира заявників.
У результаті побудови приміщення для консьєржів і перенесення дверей
сміттєзбірника, які раніше були на тому місці, одна зі ст ін сміттєзбірника була
приєднана до лівої сторони балкона заявників. Від сміттєзбірника йшов поганий
запах, окрім того, він був джерелом розмноження комах, особливо влітку, вид з балкона частково загороджений стіною, а дощові води з даху прибудови
стікали на балкон заявників.
Заявники звернулися до суду. Судові органи задовольнили позовні вимоги
заявників про узгодження прибудови із затвердженою план-схемою, однак
виконати це рішення було неможливо. Заявники надалі подали позов до суду
про знесення будівлі для консьєржів, але їм було відмовлено.
Суд зазначає, що заявники надали достатньо доказів, що рішення від 24 грудня
2002 року не виконано, а виконавче провадження досі триває (див. пункти 21 і 39). Крім того, сторонами не оскаржується, що неможливість забезпечити виконання рішення від 24 грудня 2002 року становило втручання у права заявників на мирне володіння своїм майном, і всупереч аргументам Уряду (див. пункт 38) таке втручання усунено не було (див. пункти 21 та 39).
Беручи до уваги зазначені висновки, Суд вважає, що скарга не є явно
необґрунтованою в розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
Оцінка Суду
Суд повторює, що ефективний доступ до суду включає право на виконання
судового рішення без неналежних затримок (див. рішення у справі «Immobiliare Saffi» проти Італії» [ВП] (Immobiliare Saffi v. Italy) [GC], заява No 22774/93, пункт 66, ЄСПЛ 1999-V). Проте затримка у виконанні судового рішення на період, що є необхідним для вирішення проблем публічного порядку, може у виняткових
випадках бути виправдана (там само, пункт 69). Коли органи державної влади
зобов’язані вживати заходів для виконання рішення, але цього не роблять,
держава може нести відповідальність за таку бездіяльність на підставі пункту 1
статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Сколло проти Італії» (Scollo v. Italy), від 28 вересня 1995 року, пункт 44, серія A No 315-C).
У цій справі рішення суду про узгодження прибудови із затвердженою план-
схемою вимагало від боржника (приватного підприємства «К.») переобладнати
приміщення, що прилягало до квартири заявників (див. пункти 10 і 11).
Суд зазначає, що держава була зобов’язана сумлінно допомагати заявникам у виконанні судового рішення. Державні виконавці неодноразово давали вказівки боржнику виконати рішення суду, яке набрало законної сили, щодо переобладнання приміщення для консьєржів і сміттєзбірника. Однак боржник не виконав вказівки державних виконавців, принаймні частково, у зв’язку з неможливістю виконати рішення суду без участі інших юридичних осіб та органів
місцевого самоврядування.
Суд вважає, що неможливо стверджувати про вжиття Державною виконавчою
службою України для виконання рішення всіх можливих заходів.
З огляду на конкретні обставини цієї справи Суд доходить висновку, що держава-відповідач не виконала своїх зобов’язань щодо цього. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
Заявники також скаржилися, що будівництво приміщення для консьєржів і сміттєзбірника порушило їхні права на повагу до їхнього житла, приватного та сімейного життя. У зв’язку із зазначеними скаргами заявники посилалися на статтю 8 Конвенції.
Суд зазначає, що заявники здебільшого скаржилися, що використання ними
зручностей їхнього житла та якість їхнього приватного і сімейного життя
погіршилися через будівництво приміщення для консьєржів і сміттєзбірника
недалеко від їхнього балкона, зокрема у зв’язку з неприємним запахом і наявністю тарганів.
Суд повторює, що стаття 8 Конвенції захищає право особи на повагу до її приватного і сімейного життя, до її житла і кореспонденції. Під житлом зазвичай розуміється місце, фізично визначена площа, де відбувається приватне і сімейне життя. Особа має право на повагу до свого житла, під цим розуміється не лише право на фактичну фізичну площу, але й на спокійне володіння цією площею в розумних межах. Порушення права на повагу до житла не обмежуються конкретними порушеннями, такими як несанкціоноване проникнення до житла
особи, але може також містити такі порушення, які не є конкретними, як-от шум, викиди, запахи або інші подібні форми втручання. Право особи на повагу до її житла може бути серйозно порушене, якщо їй перешкоджають користуватися
зручностями її житла (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Коценяк проти
Польщі» (Koceniak v. Poland), заява No 1733/06, пункти 55, 5 7 і 58, від 17 червня
2014 року (з подальшими посиланнями)).
Суд зазначає про свою згоду з тим, що за обставин цієї справи невиконання
органами державної влади судового рішення, яким було зобов’язано переобладнати сміттєзбірник, може становити втручання у права заявників за статтею 8 Конвенції з огляду на те, що єдине вікно квартири заявників виходить на вхід до сміттєзбірника. Проте Суд вважає, що скарга заявників у зв’язку із цим все ж є неприйнятною з таких підстав.
Суд повторює, що те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке підпадає під захист пункту 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме —
існування достатнього та тривалого зв’язку з певним місцем. Зокрема, для того,
щоб заявник міг стверджувати, що конкретне місце чи власність є «житлом», він має довести наявність конкретного й постійного зв’язку з відповідним майном
(див., наприклад, рішення у справі «Гіллоу проти Сполученого Королівства» (Gillow v. the United Kingdom), від 24 листопада 1986 року, пункт 46, серія A No 109).
У цій справі, хоча не оскаржується володіння заявниками відповідною квартирою, відсутні докази, що квартира коли-небудь була місцем їх проживання.
Зокрема, як національний суд (див. пункт 10), так і сусіди заявників (див. пункт 12) зазначили, що заявники не проживають у цій квартирі та мають намір її продати. Ці твердження заявники не спростували. До того ж заявники ніколи не стверджували про протилежне під час усього провадження у цьому Суді. Хоча, справді, другий заявник у своєму листуванні із Судом вказав відповідну квартиру як свою постійну адресу, і у 2007–2008 роках певні листи органів державної влади на цю адресу надсилалися. На думку Суду, виключно цього факту недостатньо для підтвердження фактичного проживання другого заявника у відповідній квартирі. Стосовно першої заявниці, то вона і в листуванні із цим Судом, і на національному рівні завжди вказувала як постійну іншу адресу.
Отже, з огляду на недоведення заявниками, що, окрім наявності прав власності на відповідну квартиру, вони коли-небудь фактично використовували її як своє
житло для цілей статті 8 Конвенції, їхня скарга у зв’язку із цим є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae в розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Шардзхі та інші проти Албанії» (Sharxhi and others v. Albania) , заява No 10613/16, пункт 99, від 11 січня
2018 року).
Насамкінець Суд зазначає, що заявники, як власники відповідної квартири,
скаржились у національних судах на порушення їхніх майнових прав і зазначили у формулярах заяв, що внаслідок будівництва їхні права були порушені. Проте з огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за пунктом 1 статті 6
Конвенції Суд вважає, що він розглянув основне юридичне питання, порушене в цій заяві, а саме – тривале невиконання рішення про узгодження прибудови із затвердженою план-схемою, і немає потреби в ухваленні окремого рішення у зв’язку зі скаргою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява No 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Рішення в цій справі ухвалене Комітетом 10 вересня 2020 року та є остаточним.