У Вищій школі адвокатури НААУ під час заходу з підвищення кваліфікації адвокатів на тему: Захист прав на торговельні марки: касаційне провадження в умовах воєнного стану», Микола Потоцький, адвокат, доктор юридичних наук, голова Комітету з інтелектуальної власності, що діє у складі НААУ, експерт в галузі інтелектуального права, розповів детально про порядок подання касаційної скарги.
Касаційна скарга – це письмовий документ, адресований суду касаційної інстанції, яким скаржник просить суд скасувати або визнати нечинними судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, або скасувати постанову ВС, та вирішити спір по-суті, направити на новий розгляд або для продовження розгляду.
Судом касаційної інстанції у справах про захист торговельної марки є Верховний Суд, залежно від юрисдикції (цивільної, господарської) – Касаційний господарський суд, Касаційний цивільний суд.
Справами про захист торговельної марки, які можуть розглядатися в касаційному порядку, зокрема, є наступні:
- про визнання недійсними рішень Національного органу інтелектуальної власності;
- про визнання недійсними договорів;
- про визнання торговельної марки добре відомою в Україні;
- про визнання прав на торговельні марки (встановлення власника);
- про визнання недійсними прав інтелектуальної власності;
- про припинення порушення прав на торговельну марку.
У касаційному порядку можуть переглядатися:
- рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи (за відповідності касаційним фільтрам);
- постанови суду апеляційної інстанції (за відповідності касаційним фільтрам);
- деякі ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку.
Микола Потоцький детально зупинився на розгляді специфіки касаційних фільтрів. Так, запровадження касаційних фільтрів є обов’язковим елементом самообмеження юрисдикції ВС. Наразі підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
- Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п.1 ч.2 ст. 287 ГПК України);
- Скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (п.2 ч.2 ст. 287 ГПК України);
- Відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (п.3 ч.2 ст. 287 ГПК України);
- Судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою (неповноважний склад суду), третьою (рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями) статті 310 цього Кодексу (п.4 ч.2 ст. 287 ГПК України).
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Процесуальний закон покладає на скаржника обов’язок зазначати у касаційній скарзі про неправильне застосування яких конкретно норм матеріального та/або порушення норм процесуального права припустилися суди нижчих інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень та чітко визначити конкретну підставу (підстави) касаційного оскарження судового рішення, передбаченої (передбачених) статтею 287 Господарського процесуального кодексу України. (Ухвала від 10.01.2022 у справі №916/2520/21).
Системний аналіз наведених положень ГПК України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 287 ГПК України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов’язково наводитись у взаємозв’язку із посиланням на відповідний пункт (пункти) ч. 2 ст. 287 ГПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення (Ухвала від 29.12.2021, 910/19735/20).
Лектор розглянув ситуацію, за якої суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п.1 ч.2 ст. 287 ГПК України).
У такому випадку для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов’язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
З аналізу судової практики вбачається, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб’єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об’єкт (предмет) (Об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, ухвала від 27.03.2020, справа №910/4450/19). Подібність правовідносин – це тотожність суб’єктного складу учасників відносин, об’єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з’ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 №910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 №925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018 №910/24257/16, постанови Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та 13.09.2017 у справі №923/682/16).
Окремо лектором розглянута ситуація, за якої скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (п.2 ч.2 ст. 287 ГПК України). За таких обставин обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні має бути вмотивованим: чітка вказівка на норму права (абзац, пункт, частина статті); зазначення правового висновку, опис правовідносин, змістовне обґрунтування мотивів такого відступлення.
Так, у справі № 910/19/20 про визнання недійсним рішення Укрпатенту про відмову в реєстрації ТМ встановлено:
- Рішенням господарського суду міста Києва, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від, позовні вимоги задоволено: визнано повністю недійсним рішення Міністерства про відмову в реєстрації ТМ за заявкою від 31.08.2017 № m 201719236, яким затверджено висновок Підприємства від 21.11.2019 вих. № 120455/ЗМ/19 про невідповідність позначення за заявкою від 31.08.2017 №m201719236 умовам надання правової охорони за результатами кваліфікаційної експертизи.
- Міністерство у своїй касаційній скарзі, поданій на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, вказує про необхідність відступлення від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10.01.2019 у справі №826/6726/16 щодо застосування частини першої статті 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» у подібних правовідносинах та застосованих судами першої та апеляційної інстанції у своїх рішеннях.
- Зокрема, скаржник зазначає про те, що відсутність спеціального закону щодо компетентного органу, який надає дозвіл на використання державного герба, не може слугувати на користь позивачів, оскільки чинне законодавство у сфері охорони інтелектуальної власності унеможливлює надання правової охорони позначенню, яке є наслідуванням державної символіки України, тому що у такому випадку Міністерством будуть порушені вимоги статті 6 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” та статті 6 Паризької конвенції про охорону промислової власності.
- Верховний Суд зазначив наступне: Відповідно до статті 6 Закону дозвіл на використання державного герба, прапора та інших державних символів (емблем) потрібен у разі, якщо такі позначення включаються до торговельної марки, як елементи, що не охороняються. У разі якщо позначення зображують або імітують державні герби, прапори та інші державні символи (емблеми) то такі позначення не можуть отримати правову охорону.
- Отже, у даному випадку мало перевірятися, чи не зображує заявлений знак виключно державні герби…, або чи не є схожим з ними настільки, що їх можна сплутати.
- Таким чином, висновок судів попередніх інстанцій щодо відсутності встановленого порядку використання малого Державного Герба України, як це передбачено статтею 20 Конституції України, неприйняття Кабінетом Міністрів України тимчасового порядку його використання, нестворення відповідного компетентного органу з покладенням на нього відповідних функцій унеможливлює виникнення у заявника обов`язку дотримання правових положень щодо отримання згоди у такого компетентного органу на використання позначень, які зображують або імітують державні герби та в силу вимог Основного закону не можуть вважатись елементами порядку використання малого Державного Герба України у знаках для товарів і послуг на час виникнення спірних відносин, не має правового значення для вирішення даного спору.
- Відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10.01.2019 у справі № 826/6726/16, спір у цій справі виник через відсутність згоди компетентного органу на включення елементів державного герба до знаків для товарів і послуг, поданих позивачем на реєстрацію. Водночас у справі № 910/919/20 підставою для відмови у реєстрації заявленого зображувального позначення було те, що воно є імітацією малого Державного Герба України, дозвіл на використання якого відсутній у матеріалах справи.
- З огляду на викладене умови застосування правових норм і встановлені судами фактичні обставини, які формують зміст правовідносин у справі № 826/6726/16 та у справі № 910/919/20, є різними. У кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, що виключає подібність правовідносин у вказаних справах, а тому відсутні підстави для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 10.01.2019 у справі № 826/6726/16, з огляду на що не знаходять свого підтвердження підстави касаційного оскарження судових рішень, визначених скаржником.