Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та Управління майном комунальної власності міста виконавчого комітету Полтавської міської ради на постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року у складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , виконавчого комітету Полтавської міської ради, Управління майном комунальної власності міста виконавчого комітету Полтавської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, – ОСОБА_3 , про визнання членом сім`ї наймача, визнання недійсними розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на житло.
Позовну заяву мотивовано тим, що вона з 1991 року до лютого 2020 року проживала разом зі своєю тіткою ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1 , як одна сім`я майже тридцять років, вели спільне господарство, вона сплачувала за комунальні послуги, робила поточний ремонт квартири.
У лютому 2020 року вона дізналась про те, що ОСОБА_2 є одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 та має намір виселити її з цієї квартири.
ОСОБА_1 вважає, що під час проведення приватизації спірного житла не були враховані всі обставини, які мали значення, зокрема, її бажання чи небажання брати участь у приватизації та використати своє право на безоплатну приватизацію саме цього житла, а не будь-якого іншого.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:
– визнати її членом сім`ї наймача квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2 ;
– визнати недійсним розпорядження відділу приватизації житла від 04 січня 1994 року № 10009;
– визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло – квартиру АДРЕСА_1 , видане 04 січня 1994 року відділом приватизації житла на підставі розпорядження від 04 січня 1994 року № 10009.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 13 листопада 2020 року у складі судді Миронець О. К. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачем того факту, що вона є чи була членом сім`ї відповідача та в них були взаємні права і обов`язки. Також позивач не зазначила в позові, за який саме період вона просить визнати її членом сім`ї відповідача. З матеріалів справи вбачається, що позивач була зареєстрована в спірній квартирі з 12 липня 1991 року до 01 липня 1998 року як квартирант та з 26 жовтня 2007 року також як квартирант. Факт проживання позивача в квартирі сам по собі не доводить сімейних відносин, тобто того, що позивач і відповідач є членами однієї сім`ї, оскільки спільного господарства вони не вели, відповідач власним коштом сплачувала комунальні платежі як власник житла.
Право на приватизацію квартири не розповсюджується на квартирантів, приватизацію спірної квартири було здійснено з дотриманням норм чинного законодавства України та згідно з наданим пакетом документів.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Київського районного суду м. Полтави від 13 листопада 2020 року скасовано і ухвалено нове рішення про задоволення позову.
Визнано ОСОБА_1 членом сім’ї наймача квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2 .
Визнано розпорядження органу приватизації м. Полтави від 04 січня 1994 року № 10009, видане відділом приватизації житла м. Полтава, про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_2 на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» незаконним.
Визнано незаконним та скасовано свідоцтво про право власності на житло від 04 січня 1994 року, видане на ім`я ОСОБА_2 , на квартиру АДРЕСА_1 , що видано на підставі розпорядження органу приватизації м. Полтава від 04 січня 1994 року № 10009.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Суд апеляційної інстанції постановив, що позивач надала до суду докази того, що на час приватизації спірної квартири, 04 січня 1994 року, вона з 12 липня 1991 року була в ній зареєстрована та проживала як член сім`ї відповідача відповідно до статті 64 Житлового кодексу України (далі – ЖК України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, тому під час приватизації квартири були порушені її законні права та інтереси.
При цьому позивачем не пропущено строк позовної давності на підставі вимог статті 76 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК України 1963 року), оскільки позивач дізналася про порушення свого права у лютому 2020 року, а позов подала у березні 2020 року.
Позивач також заявила позовні вимоги про визнання розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на житло недійсними, але з урахуванням вимог статей 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), які визначають підстави недійсності правочину та правові наслідки недійсності правочину, позивач обрала неправильний спосіб захисту порушеного права. Розпорядження та свідоцтво є не правочинами у розумінні ЦК України, а актами органів державної влади, виданими в межах їх повноважень, на підставі яких виникають цивільні права та обов`язки для особи.
У даному випадку правильним способом захисту порушеного права буде визнання розпорядження та свідоцтва незаконними, тобто такими, що не відповідають вимогам спеціального Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Зазначене не є виходом суду за межі позовних вимог позивача, оскільки предмет та підстави позову при цьому не змінюються, а застосування позивачем неправильного терміна є формальним і у даному випадку не може впливати на вирішення спору по суті.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів
У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просила скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 січня 2019 року у справі № 754/10461/16-ц (провадження № 61-28296св18), від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц (провадження № 61-29896св18), від 18 квітня 2019 року у справі № 200/16441/14-ц (провадження № 61-14864св18), від 06 травня 2019 року у справі № 490/9044/16-ц (провадження № 61-21706св18), від 18 лютого 2020 року у справі № 171/2147/18 (провадження № 61-23111св19).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не повідомив належним чином всіх відповідачів про дату, час та місце розгляду справи, тому справу було розглянуто з порушенням вимог норм процесуального права у відсутність всіх відповідачів та третьої особи.
Також судом апеляційної інстанції неправильно застосовано вимоги статті 76 ЦК України 1963 року, оскільки про порушення свого права позивач дізналася ще в 2007 році під час повторної реєстрації в спірній квартирі.
Крім того, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що позивач не надала до суду належних та допустимих доказів того, що вона постійно проживала в спірній квартирі, є членом сім`ї наймача і те, що вони вели спільне господарство, оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції було з`ясовано, що у 1994-1995 роках позивач перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , і саме він був членом її сім`ї, а не відповідач.
У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, Управління майном комунальної власності міста виконавчого комітету Полтавської міської ради, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просило скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року в частині визнання незаконними розпорядження органу приватизації м. Полтава про передачу квартири та свідоцтва про право власності на житло.
Підставою касаційного оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 129/2115/15-ц (провадження № 61-2080св18), від 16 грудня 2020 року у справі № 554/3235/19 (провадження № 61-295св20), а також посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що матеріали справи не містять доказів наявності сімейних стосунків між позивачем та відповідачем.
Також судом апеляційної інстанції не зазначено, які саме норми чинного на час здійснення приватизації законодавства України було порушено Управлінням майном комунальної власності міста виконавчого комітету Полтавської міської ради. В розумінні статті 64 ЖК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, позивач не була членом сім`ї відповідача на час проведення приватизації спірного житлового приміщення. Також лише наймач та члени його сім`ї можуть брати участь у приватизації займаного приміщення. Квартиранти є лише тимчасовими мешканцями та не можуть бути прирівняні до членів сім`ї наймача.
Крім того, суд апеляційної інстанції змінив позовні вимоги з визнання недійсним розпорядження та свідоцтва на визнання незаконним розпорядження та свідоцтва, під час апеляційного перегляду справи, що є порушенням норм процесуального права.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційні скарги ОСОБА_1 зазначила, що касаційні скарги ОСОБА_2 та Управління майном комунальної власності міста виконавчого комітету Полтавської міської ради не підлягають задоволенню, оскільки не містять обґрунтування неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.
У відзиві на касаційну скаргу виконавчий комітет Полтавської міської ради зазначив, що касаційна скарга Управління майном комунальної власності міста виконавчого комітету Полтавської міської ради підлягає задоволенню.
Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року залишено без руху для усунення недоліків.
У березні 2021 року заявником у встановлений судом строк недолік касаційної скарги усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року, відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року і витребувано із Київського районного суду м. Полтави цивільну справу № 552/1123/20.
Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2021 року касаційну скаргу Управління майном комунальної власності міста виконавчого комітету Полтавської міської ради на постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року залишено без руху для усунення недоліків.
У квітні 2021 року заявником у встановлений судом строк недолік касаційної скарги усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року поновлено Управлінню майном комунальної власності міста виконавчого комітету Полтавської міської ради строк на касаційне оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Управління майном комунальної власності міста виконавчого комітету Полтавської міської ради на постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року, відмовлено Управлінню майном комунальної власності міста виконавчого комітету Полтавської міської ради у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 06червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги ОСОБА_2 та Управління майном комунальної власності міста виконавчого комітету Полтавської міської ради підлягають задоволенню.
Фактичні обставини справи
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 04 січня 1994 року власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 .
Згідно з довідкою Комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна організація № 2» Полтавської міської ради від 16 березня 2020 року № 5259 в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані власник ОСОБА_2 з 26 лютого 1975 року, квартирант ОСОБА_1 з 26 жовтня 2007 року.
Також з цієї довідки вбачається, що ОСОБА_1 була зареєстрована в цій квартирі як квартирант з 12 липня 1991 року до 01 липня 1998 року.
06 серпня 1994 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 , виданим міським Палацом шлюбів.
25 квітня 1995 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 , виданим відділом реєстрації актів громадського стану Октябрського району м. Полтави.
Відповідно до договору дарування від 13 травня 2020 року ОСОБА_2 безоплатно передала у власність ОСОБА_3 належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1 .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Щодо доводів ОСОБА_2 про скасування постанови апеляційного суду на підставі пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України
Колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про неналежне повідомлення всіх відповідачів про дату, час та місце розгляду справи судом апеляційної інстанції з огляду на таке.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 13 листопада 2020 року (т. 2, а. с. 77).
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року закінчено підготовчі дії у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 13 листопада 2020 року. Справу призначено до розгляду в приміщенні апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи на 13 січня 2021 року (т. 2, а. с. 79).
11 січня 2021 року представник виконавчого комітету Полтавської міської ради подав до суду апеляційної інстанції клопотання про розгляд справи без участі їхнього представника та ухвалення рішення, враховуючи норми чинного законодавства України (т. 2, а. с. 118).
Відповідно до протоколу судового засідання Полтавського апеляційного суду від 13 січня 2021 року розгляд справи було відкладено на 27 січня 2021 року у зв`язку із задоволенням клопотання ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи (т. 2, а. с. 122).
15 січня 2021 року Полтавська міська рада та Управління майном комунальної власності міста виконавчого комітету Полтавської міської ради були повідомленні про розгляд справи судом апеляційної інстанції 27 січня 2021 року, що підтверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень (т. 2, а. с. 132, 133).
Відповідно до протоколу судового засідання Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року в судовому засіданні під час розгляду справи були присутні позивач ОСОБА_1 , представник позивача ОСОБА_1 адвокат Калько В. В., та представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Омелай Н. М. (т. 2, а. с. 139-142).
Щодо вирішення справи по суті
Згідно з частиною третьою статті 9 ЖК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.
Можливість набуття фізичною або юридичною особою права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності, передбачено також частиною першою статті 345 ЦК України.
Приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю (стаття 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).
Положеннями абзацу другого частини першої статті 5 вказаного Закону визначено, що до членів сім’ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.
Відповідно до пункту 4 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396, передача займаних квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах здійснюється в приватну (спільну сумісну, спільну часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цих квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитку, кімнатах у комунальній квартирі, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника.
Таким чином, якщо особа не є наймачем квартири, для її участі у приватизації цієї квартири є необхідною наявність двох умов:1) статус члена сім`ї наймача; 2) постійне проживання у цій квартирі або збереження за цією особою права на житло.
У справі, яка є предметом касаційного розгляду, позивач в якості фактичної підстави своїх позовних вимог посилається на те, що вона з 1991 року до лютого 2020 року проживала разом зі своєю тіткою ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1 як одна сім`я, майже тридцять років, вели спільне господарство, вона сплачувала за комунальні послуги, робила поточний ремонт квартири.
Виходячи з аналізу змісту Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у поєднанні з нормами статей 1, 6, 9, 61 ЖК України, статті 29 ЦК України, місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені статтею 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право й у разі тимчасової відсутності, а отже і право на приватизацію разом з іншими членами сім`ї.
Аналогічну норму місить пункт 4 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396.
При цьому пунктами 18, 19 цього Положення визначено порядок підтвердження факту постійного проживання особи в жилому приміщенні – у довідці про склад сім`ї, що подається особою в числі інших документів до органу приватизації, зазначаються члени сім`ї наймача, які водночас і прописані, і мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Наведеними нормами процесуального права саме на позивача покладається обов`язок довести обґрунтованість усіх заявлених вимог, надати належні та допустимі докази на підтвердження підстав позову.
Судом першої інстанції встановлено, не спростовано матеріалами справи та позивачем те, що відповідно до довідки Комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна організація № 2» Полтавської міської ради від 16 березня 2020 року № 5259 з 12 липня 1991 року до 01 липня 1998 року ОСОБА_1 була зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 як квартирант.
Свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , допитані під час розгляду справи в суді першої інстанції, повідомили, що ОСОБА_1 проживала в квартирі АДРЕСА_1 , робила там ремонт близько 10 років тому, але про спільний побут з ОСОБА_2 та інші відомості про умови їх проживання та реєстрації ОСОБА_1 в цій квартирі свідки не повідомили.
Таким чином, хоча на момент здійснення ОСОБА_2 приватизації квартири АДРЕСА_1 (04 січня 1994 року) позивач постійно проживала у цій квартирі, проте вона мала статус квартиранта, а не члена сім’ї наймача квартири.
З урахуванням наведених вимог закону та встановлених фактичних обставин справи колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що сам факт проживання ОСОБА_1 в спірній квартирі не доводить, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існували не відносини наймодавця і квартиранта, а саме сімейні відносини.
Тому відсутні підстави для визнання ОСОБА_1 членом сім`ї наймача квартири ОСОБА_2 та задоволення її похідних позовних вимог про визнання недійсними розпорядження відділу приватизації житла від 04 січня 1994 року № 10009 та свідоцтва про право власності на житло.
Суд апеляційної інстанції помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції при винесенні рішення були належним чином оцінені подані сторонами докази, точно встановлені обставини справи та правильно застосовані норми матеріального права, а апеляційний суд помилкового скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції залишенню в силі.
Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги ОСОБА_2 та Управління майном комунальної власності міста виконавчого комітету Полтавської міської ради задовольнити.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року скасувати, а рішення Київського районного суду м. Полтави від 13 листопада 2020 року залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.