Незаконне проведення аналізу й розголошення результатів тестування порушує Конвенцію

Обставини справи

Справа стосувалася імовірного порушення права заявниці на повагу до свого приватного життя за статтею 8 Конвенції в тому, що аналіз крові для визначення наявності ВІЛ було здійснено незаконно під час проходження заявницею регулярного медичного огляду у військовому госпіталі та вона не була належним чином поінформована про результати аналізу. Заявниця також скаржилася на те, що результати аналізу були незаконно розголошені третім особам, зокрема її роботодавцю за місцем служби.

Заявниця безуспішно намагалася домогтися відшкодування шкоди госпіталем за незаконне проведення аналізу й розголошення результатів тестування. Так само їй не вдалося притягнути медичний персонал госпіталю до кримінальної відповідальності.

Остаточне рішення у справі за позовом заявниці було ухвалено Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 19 жовтня 2012 року.

Оцінка Суду

ЄСПЛ вже раніше визнавав, що розголошення без згоди пацієнта медичних записів (історій хвороб), що містять конфіденційні персональні дані про пацієнта, клінікою Управлінню соціального страхування і, відповідно, ширшому колу державних службовців становило втручання в право пацієнта на повагу до приватного життя (див. M.S. v. Sweden, 27 серпня 1997 року, § 35, Reports 1997-IV). Розголошення медичних даних медичними установами, зокрема, роботодавцю пацієнта також становить втручання в право на повагу до приватного життя (див. Radu v. the Republic of Moldova, no. 50073/07, § 27, 15 квітня 2014 року) (пункт 35 рішення).

Будь-яке втручання в індивідуальні права, передбачені статтею 8 Конвенції, може виправдовуватися лише за пунктом 2 статті 8 Конвенції, якщо воно відбувається згідно із законом, переслідує одну або декілька легітимних цілей, про які йдеться в цьому пункті, та є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення такої мети (див. Azer Ahmadov v. Azerbaijan, no. 3409/10, § 63, 22 липня 2021 року) (пункт 36 рішення).

ЄСПЛ підкреслив, що заява заявниці мала три аспекти. Заявниця скаржилася, по-перше, на неналежне повідомлення про результати тестування на наявність
ВІЛ, по-друге, що інформація про стан її здоров’я була розголошена госпіталем
її матері, і, по-третє, що вказана інформація була розголошена також військовій частині за місцем служби заявниці. Тому ЄСПЛ послідовно розглянув ці три
аспекти (пункт 38 рішення).

Чи була заявниця належним чином поінформована про свій діагноз

ЄСПЛ наголосив, що інформування про діагноз потрібне для того, щоб особа могла зробити усвідомлений та незалежний вибір стосовно свого догляду, підтримки й лікування. Право на інформацію – основоположний етичний і правовий принцип, особливо за умови ризику подальшого поширення хвороби особою. З огляду на положення національного законодавства заявниця мала право на отримання інформації про результати свого тестування на ВІЛ (див. статтю 7 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» 1992 року (Закон про ВІЛ), чинну на час подій, цит. в пункті 24 цього рішення). Щодо цього питання у сторін розбіжностей не було. Однак сторони розходилися в тому, чи були дотримані ці умови госпіталем: Уряд, посилаючись на висновки національних судів, стверджував про належне інформування заявниці медичним персоналом про свій діагноз, натомість заявниця заперечувала, що була повідомлена про результати тестування на наявність ВІЛ (пункт 39 рішення).

Тоді як заміна оцінки обставин національними судами власною не є завданням ЄСПЛ (див. Radomilja and Others v. Croatia [GC], nos. 37685/10 та 22768/12, § 150, 20 березня 2018 року), останній не міг не відзначити те, що згідно із Законом про ВІЛ ВІЛ-інфікована особа зобов’язана письмово підтвердити отримання інформації про позитивний результат тесту та рекомендацій про подальше лікування (див. статтю 12 Закону про ВІЛ, цитованого в пункті 24 цього рішення). Національні суди не посилалися на такі письмові докази, й аргументи заявниці щодо цього залишилися без відповіді. Так само Уряд не надав жодного такого документа ЄСПЛ. Прохання (заява) заявниці про виписку з госпіталя, на яку посилався Уряд, таким документом не може вважатися, оскільки воно не містило відповідних елементів (пункт 40 рішення).

За цих обставин ЄСПЛ не може погодитися з висновками національних судів і вважає, що мало місце втручання в право заявниці на повагу до свого приватного життя через неналежне інформування її госпіталем про результати
аналізу на ВІЛ. Керуючись зазначеними вище підставами, ЄСПЛ вирішив, що таке втручання не було «згідно із законом» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції (пункт 41 рішення).

Тому ЄСПЛ не був зобов’язаний з’ясовувати, чи переслідувало втручання легітимну мету, і, якщо так, чи було воно пропорційним переслідуваній легітимній меті (див. Y.Y. v. Russia, no. 40378/06, § 59, 23 лютого 2016 року). Тому мало місце порушення статті 8 Конвенції (пункти 42 і 43 рішення).

Стверджуване розголошення результатів аналізу матері заявниці

ЄСПЛ зазначив, що українське законодавство на час подій передбачало суворі вимоги для забезпечення захисту медичних даних (див. пункти 23 та 24 цього рішення). Порушення правил конфіденційності інформації про стан здоров’я будь-якої особи є навіть кримінально караним діянням (див. пункт 22 цього рішення). Стаття 8 Закону про ВІЛ, що приділяє увагу особливому захисту осіб, які страждають на ВІЛ, чітко забороняє медичним працівникам розголошувати інформацію про позитивний ВІЛ-статус особи будь-кому, окрім особи, якої це стосується. З правила про нерозголошення є винятки, які поширюються тільки на батьків пацієнта лише в разі, якщо пацієнт неповнолітній (див. пункт 24 цього рішення), чого в ситуації заявниці не було (пункт 45 рішення).

Визнаючи скаргу заявниці на незаконність розголошення інформації про її ВІЛ-статус її матері необґрунтованою, національні суди мотивували свої рішення так: (а) заявниця не довела, що не давала свою усну згоду на розголошення інформації, і жодної письмової згоди на це законодавство не вимагало; (b) діагноз уже був відомий матері заявниці; (c) розголошення такої інформації близьким особам, таким як батьки, мало за мету надання психологічної підтримки заявниці й не розглядалося як розголошення інформації про її діагноз (див. пункти 14 та 16 цього рішення). Водночас національні суди не посилалися на будь-яке законодавче положення і не роз’яснили значення зазначених вище висновків із точки зору застосовного права та його тлумачення (пункт 46 рішення).

ЄСПЛ зауважив, що Закон про ВІЛ, насамперед спрямований на сувору заборону будь-якого необґрунтованого розголошення про статус ВІЛ-інфікованої особи, не передбачав винятку для інформування медичним персоналом родича про ВІЛ-статус особи на основі усної згоди пацієнта (пункт 47 рішення).

З огляду на наведене ЄСПЛ вирішив, що розголошення госпіталем інформації про стан здоров’я заявниці її матері чи то у вигляді «інформування», чи то «підтвердження» не мало правової основи, яка б відповідала вимогам Конвенції, і тому не «було згідно із законом» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Відповідно, ЄСПЛ не був зобов’язаний з’ясовувати, чи переслідувало розголошення легітимну мету, і, якщо так, то чи було воно пропорційним легітимній меті (див. Y.Y. v. Russia, no. 40378/06, § 59, 23 лютого 2016 року). Тож мало місце порушення статті 8 Конвенції (пункти 50 і 51 рішення).

Стверджуване розголошення результатів військовій частині

Насамперед ЄСПЛ зауважив, що медичний огляд заявниці проводився в межах оцінки стану її здоров’я для визначення придатності до військової служби. Заявниця не скаржилася на те, що її звільнення за станом здоров’я на підставі результаті медичного огляду становило порушення статті 8 Конвенції. Тому ЄСПЛ не зобов’язаний робити висновки щодо цього питання, а його розгляд обмежився питанням про передачу інформації про стан здоров’я заявниці до її військової частини, стосовно чого і висувалася скарга (пункт 52 рішення).

ЄСПЛ раніше вже визнавав, що роботодавці можуть мати легітимний інтерес в інформації про фізичне здоров’я працівників, особливо в контексті покладення на них певних професійних обов’язків, пов’язаних із конкретними навичками, функціями чи компетенціями, але підкреслив, що збір й обробка відповідної інформації має бути законною і забезпечувати дотримання справедливого балансу між інтересами роботодавця та побоюваннями кандидата щодо конфіденційності (див. Surikov v. Ukraine, no. 42788/06, § 91, 26 січня 2017 року) (пункт 54 рішення).

У цій справі національні суди посилалися на Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України, затверджене наказом Міністерства оборони України No 2 від 4 січня 1994 року (чинне до 28 листопада 2008 року), як на правову основу обробки інформації про стан здоров’я заявниці. ЄСПЛ зазначив, що це Положення було публічним документом, який закріплював конкретні правила, що регулювали медичний огляд військовослужбовців і дозволяли доступ до даних про стан їхнього здоров’я після огляду військово-лікарськими комісіями й командирами відповідної військової частини без установлення будь-яких винятків щодо діагнозу (див. пункт 25 цього рішення) (пункт 55 рішення).

Водночас ЄСПЛ зауважує, що застосування вказаних пунктів Положення стосовно діагнозу ВІЛ явно суперечило Закону про ВІЛ, на який посилалася
заявниця і який передбачав особливий захист ВІЛ-інфікованих осіб та
встановлював виключний перелік осіб й установ, яким може надаватися
інформація про ВІЛ-позитивний статус особи. Цей Закон не містив жодного
винятку з нерозголошення стосовно військовослужбовців для будь-яких цілей
(див. пункт 24 цього рішення) (пункт 56 рішення).

ЄСПЛ також указав, що Закон про ВІЛ мав юридичну силу акта Парламенту, тоді як наказ Міноборони був підзаконним нормативно-правовим актом і тому законно не міг впроваджувати додаткові обмеження прав та обов’язків, передбачених законом (пункт 57 рішення).

За цих обставин важко зрозуміти, чому Положення мало вважатися таким, яке превалювало над Законом про ВІЛ. Ані національні суди у своїх рішеннях, ані Уряд у своїх міркуваннях жодним чином не розглянули цього конкретного та важливого аргументу, який заявниця послідовно висловлювала як у межах національного провадження, так і в ЄСПЛ (пункт 58 рішення).

Крім того, навіть припустивши, що передача результатів медичних оглядів
заявниці до військової частини мала певну правову основу в національному
законодавстві, ЄСПЛ вирішив, що непослідовність у чинному на той час
законодавстві з такого важливого питання, як розголошення ВІЛ-статусу
особи, як і в цій справі, порушувала вимогу «якості закону» згідно з Конвенцією і створила ситуацію, яка не була для заявниці передбачуваною в розумінні усталеної практики ЄСПЛ за пунктом 2 статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, Shchokin v. Ukraine, nos. 23759/03 та 37943/06, § 56, 14 жовтня 2010 року; Serkov
v. Ukraine, no. 39766/05, § 42, 7 липня 2011 року; та Alta v. Turkey (no. 2), no. 11236/09, § 57, 9 квітня 2019 року). Із цього випливає, що втручання у приватне життя заявниці не було законним для цілей статті 8 Конвенції (пункти 59 і 60 рішення).

Висновок

Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя) через неінформування госпіталем заявниці про результати тестування на наявність ВІЛ та розголошення позитивного ВІЛ-статусу заявниці її матері й за місцем роботи.

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 15 вересня 2022 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.

Переклад виконано Верховним судом.