Обставини справи
Справа стосувалася рішення суду в цивільній справі щодо заявника – власника
щоденної газети «Le Soir», яким його зобов’язали знеособити дані статті в електронному архіві із згадкою повного імені водія, який у 1994 році був притягнутий до відповідальності за ДТП, у результаті якої потерпілий загинув. Таке рішення було обґрунтовано правом особи на забуття.
У друкованому виданні 1994 року одна зі статей «Le Soir» повідомила про дорожньо-транспортну пригоду, унаслідок якої загинули двоє людей та ще трьом було завдано тілесних ушкоджень.
У статті згадувалося повне ім’я водія, якого у 2000 році було засуджено. Він відбув покарання та у 2006 році був реабілітований.
У 2008 році газета створила електронну версію своїх архівів з 1989 року
(включаючи вищезазначену статтю), яка була вільно доступною на вебсайті видання. У 2010 році водій звернувся до «Le Soir» з вимогою видалити статтю з електронних архівів газети або принаймні знеособити його дані. У клопотанні згадувалась його професія та той факт, що стаття з’являлася серед топових результатів, коли його ім’я вводилось у пошукових системах.
У 2011 році юридичний відділ газети відмовився видалити статтю з архіву, але
зазначив, що повідомив адміністратора пошукової системи «Google» про розіменування статті. У національних судах заявник вказував, що вжиття таких заходів триває.
У 2012 році водій звернувся із позовом до заявника з метою отримати знеособлення даних у статті про нього. У 2013 році суд першої інстанції задовольнив більшість позовних вимог водія. У 2014 році Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Тоді заявник подав касаційну скаргу, але у 2016 році її було відхилено.
Посилаючись на статтю 10 Конвенції, заявник скаржився на покладення обов’язку знеособити архівну версію статті, розміщену на вебсайті його газети.
Оцінка Суду
Стаття 10 Конвенції (свобода вираження поглядів)
ЄСПЛ зазначив, що рішення суду в цивільній справі про зобов’язання заявника
знеособити дані водія у спірній статті, було «втручанням» у його права, передбачені статтею 10 Конвенції.
ЄСПЛ також встановив, що втручання було «передбачене законом». Бельгійське
законодавство визнає право на забуття невід’ємною частиною права на повагу до приватного життя (стаття 8 Конвенції, стаття 17 Міжнародного пакту про
громадянські та політичні права та стаття 22 Конституції Бельгії, що є основними положеннями, якими Апеляційний суд обґрунтовував своє рішення, визнаючи право водія на забуття). Крім того, стаття 1382 Цивільного кодексу слугувала підставою для подачі цивільного позову за стверджуване зловживання свободою ЗМІ.
До того ж втручання переслідувало законну мету у значенні статті 10 Конвенції, а саме захист репутації та прав інших осіб (у цьому випадку права на повагу до приватного життя відповідного водія).
Щодо того, чи було втручання необхідним, ЄСПЛ, зокрема, зазначив такі моменти.
Апеляційний суд слушно зауважив, що ця онлайнова стаття не мала жодної цінності з точки зору цінності новинної; через 20 років після подій особистість людини, яка не була публічною особою, не сприяла суспільному інтересу до спірної статті, а лише сприяла загальній дискусії про безпеку дорожнього руху на рівні статистики.
Зі спливом певного часу правопорушник може бути зацікавлений у тому, щоб більше не стикатися з інформацією про своє правопорушення, щоб забезпечити реінтеграцію в суспільство.
Як зазначив Апеляційний суд, електронне архівування статті про правопорушення не повинно створювати свого роду «віртуальну судимість» для відповідної особи. Особливо це є правильним тоді, коли, як і в цій справі, особа відбула покарання та була реабілітована.
Апеляційний суд зазначив, що водій не обіймав жодної посади на державній службі. Він був приватною особою, невідомою широкому загалу на момент подачі ним клопотання про знеособлення. Факти, за які він був засуджений, не були предметом будь-якого розголошення у ЗМІ, за винятком статті, про яку йде мова, і справа не отримала жодної уваги в ЗМІ ні на час аварії, ні коли у 2008 році архівна версія була розміщена в інтернеті. Крім того, водій жодного разу не зв’язувався зі ЗМІ, аби розповісти про свою ситуацію, ні тоді, коли стаття була опублікована в 1994 році, ні коли вона була розміщена в інтернеті у 2008 році. Навпаки, він докладав усіх зусиль, щоб не бути в центрі уваги ЗМІ.
Інтернет-комунікації та їх зміст набагато частіше, ніж друковані публікації,
перешкоджають здійсненню та користуванню основними правами і свободами,
зокрема правом на повагу до приватного життя. Таким чином, відтворення матеріалів із друкованих ЗМІ та матеріалів з інтернету може регулюватися різними правилами. Те саме стосувалося різниці між паперовими та цифровими архівами. Сфера охоплення останнього була справді набагато більшою, а наслідки для приватного життя згадуваних осіб більш серйозними, спричиняючи шкоду, яка ще більше посилюється пошуковими системами.
ЄСПЛ врахував той факт, що для ознайомлення з архівами вимагався активний
пошук шляхом введення ключових слів на архівному сайті газети. Через своє
розташування на вебсайті спірна стаття навряд чи привертала увагу користувачів мережі «Інтернет», лише якщо вони не шукали конкретно інформацію про водія. ЄСПЛ не поставив під сумнів мету надання доступу до спірної статті, яка не була направлена на повторне розповсюдження інформації про водія. Проте ЄСПЛ зазначив, що на момент подачі водієм клопотання та упродовж всього судового розгляду архіви газети «Le Soir» були доступними для всіх безкоштовно.
Що стосується наслідків публікації, Апеляційний суд зазначив, що пошук на вебсайті газети або в «Google» просто за допомогою введення імені та прізвища особи відразу видавав відповідну статтю. Цей суд визнав, що збереження статті в інтернеті може завдати невизначеної та серйозної шкоди репутації водія. Як уже зазначалося, це призвело до «віртуальної судимості», тоді як він не лише відбув покарання, а й був реабілітований. ЄСПЛ вважав, що оцінка Апеляційним судом цього питання не була свавільною чи явно необґрунтованою. Зі спливом певного часу людина повинна мати можливість перебудувати своє життя, не стикаючись із помилками минулого з боку громадськості. Інтернет-пошук людей за іменами став звичайною практикою в сучасному суспільстві, і такі пошуки, як правило, не мають нічого спільного з будь-якими кримінальними провадженнями чи засудженнями відповідної особи.
Щодо серйозності заходу, накладеного на заявника, Апеляційний суд установив, що найефективнішим способом забезпечення поваги до приватного життя водія без непропорційного впливу на свободу вираження поглядів заявника було б знеособлення статті на вебсайті газети шляхом заміни повного імені особи на літеру X. ЄСПЛ взяв до уваги той факт, що характер вжитого заходу забезпечив цілісність оригінальної статті, оскільки знеособити варто було лише онлайн-версію. Заявник був уповноважений зберігати оригінали друкованих та електронних архівів. Іншими словами, кожен, хто цікавиться оригінальною статтею, все одно може вимагати доступ до неї, навіть в електронному вигляді. Таким чином, цей захід вплинув не на саму статтю, а на доступність її версії на вебсайті.
Отже, ЄСПЛ встановив, що національні суди мали право дійти висновку про
дотримання вимоги пропорційності втручання у право заявника на свободу вираження поглядів. Суди зважили право водія на повагу до його приватного життя, з одного боку, і свободу вираження поглядів заявника, з іншого, відповідно до критеріїв, наведених в усталеній практиці ЄСПЛ. Зокрема, Апеляційний суд розглянув питання шкоди, заподіяної водію наявністю статті в інтернеті, взявши до уваги сплив певного періоду (близько 20 років) з моменту її первинної публікації і той факт, що знеособлення на сайті «Le Soir» не вплине на текст оригінальної статті й буде найбільш ефективним та пропорційним заходом серед різних можливих варіантів.
Таким чином, наведені національними судами підстави були доречними та достатніми, і застосований до заявника захід може розглядатись як такий,
що є пропорційним переслідуваній легітимній меті й забезпечує справедливий баланс між конкуруючими правами, про які йде мова. Отже, у цій справі не було порушення статті 10 Конвенції.
ЄСПЛ пояснив, що висновок, до якого він дійшов у цій справі, не може тлумачитись як такий, що передбачає будь-яке зобов’язання ЗМІ систематично та постійно перевіряти свої архіви. Без шкоди для їхнього обов’язку поважати приватне життя на момент першої публікації, коли мова йде про архівування статей, вони не повинні були проводити таку перевірку, а отже, зважувати різні права, якщо не отримають безпосереднього запиту про це.
Висновок
Відсутність порушення статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів).
Рішення в цій справі проголошено 22 червня 2021 року й набуде статусу остаточного на підставі пункту 2 статті 44 Конвенції.