Обставини справи
Справа стосувалася рішення про превентивне ув’язнення W.A. – чоловіка, який мав серйозні психічні захворювання, після того, як він відбув 20-річний строк позбавлення волі за вчинення двох убивств.
Це покарання було призначено заявникові на початку 1990-х років. Заявник страждав від розладу особистості, який важко піддавався лікуванню, а психіатричний експерт установив, що він учинив злочини, перебуваючи у стані обмеженої дієздатності. Проте суд указав, що заявник загрожує суспільству, що може бути усунуто лише в разі призначення довгострокового покарання, а не превентивного ув’язнення, що на практиці рідко тривало понад п’ять років.
W.A. відбув призначене покарання до 2010 року, однак того ж року його помістили під варту після подачі прокурором клопотання про превентивне ув’язнення згідно з новими положеннями Кримінального кодексу. У 2012 році Федеральний суд на відміну від судів нижчих інстанцій поновив провадження, наводячи деякі факти, що, на його думку, не були відомі присяжним на той час, зокрема стосовно того, що стан заявника не піддавався лікуванню.
У 2013 році окружний суд ухвалив рішення про превентивне ув’язнення заявника. Хоча суд не переглядав вчинені раніше заявником злочини, він послався на нещодавній звіт психіатра та умови для застосування превентивного ув’язнення, які були дотримані на початку 1990-х років і які, на думку суду, і досі продовжують дотримуватися. Суд також указав, що заявник, найвірогідніше, знову вчинить насильницький злочин і що перспективи успішного психіатричного лікування є незначними. Заявник і досі перебуває в установі виконання покарань.
Заявник оскаржував таке рішення, проте його скарги були відхилені на апеляційному й федеральному рівнях. Федеральний суд установив, що заборона
ретроактивного покарання застосовується до рішень про превентивне ув’язнення на підставі статей 64–65 Кримінального кодексу, зазначаючи, що превентивне ув’язнення та призначення покарання за своїм каральним ефектом є схожими. Оскільки нові положення Кримінального кодексу про превентивне ув’язнення не були більш суворими, аніж попередні, вони можуть застосовуватися ретроактивно. Кримінальний кодекс також дозволяв поновлення провадження на шкоду засудженому як у старих, так і в новіших редакціях. На думку Федерального суду, принципу «ніякого покарання без закону» порушено не було. Він підкреслив, що з огляду на тяжкість захворювання та загрозу, яку становив заявник, його ув’язнення було необхідним.
Посилаючись на пункт 1 статті 5, пункт 1 статті 7 Конвенції та статтю 4 Протоколу No 7 до Конвенції, заявник скаржився на своє превентивне ув’язнення, яке було
застосовано ретроактивно, і на те, що його було покарано двічі за ті самі злочини.
Оцінка Суду
Пункт 1 статті 5 Конвенції
«Засудження» в розумінні усталеної практики ЄСПЛ спрямовує як до визначення
факту вчинення злочину, так і до подальшого призначення покарання. Лише вирок, яким установлено вину особи у вчиненні злочину, відповідає вимогам «засудження» в розумінні підпункту (a) пункту 1 статті 5 Конвенції.
ЄСПЛ підкреслив, що на відміну від первинного судового розгляду та вироку
рішення про ув’язнення 2013 року не відповідало вимогам Конвенції щодо окремого «засудження». Крім того, ЄСПЛ установив, що процедура поновлення провадження не створила достатнього зв’язку між першим засудженням та подальшим превентивним ув’язненням. Злочини, за які було засуджено заявника, не були переглянуті. Під час цієї процедури було установлено не нові факти, а лише те, чи відповідав заявник вимогам щодо превентивного ув’язнення. Фактично це становило додаткове покарання.
Стосовно позбавлення свободи осіб, які страждають психічними розладами, ЄСПЛ вказав, що заявник справді був «психічнохворим» для цілей підпункту (е) пункту 1 статті 5 Конвенції, проте аби його ув’язнення було законним, було б необхідно помістити його до відповідної психіатричної установи для пацієнтів із психічними розладами, а не до звичайної тюрми, навіть якби він мав невисоку перспективу успіху лікування.
Тому було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.
Пункт 1 статті 7 Конвенції
ЄСПЛ підтвердив, що ув’язнення заявника становило «покарання».
Рішення про ув’язнення було «більш суворим» покаранням, призначеним заявнику. Зокрема, на час учинення заявником злочинів до нього не можна було застосувати превентивне ув’язнення шляхом ретроактивного рішення, ухваленого після того, як його засудження в 1990-х роках стало остаточним. Крім того, згідно з новою редакцією Кримінального кодексу у зв’язку з тим, що призначений строк ув’язнення підлягає виконанню до ухвалення рішення про превентивне затримання, відповідну особу має бути ув’язнено на довший період.
Тому було порушено пункт 1 статті 7 Конвенції.
Стаття 4 Протоколу No 7 до Конвенції
ЄСПЛ повторив, що правова визначеність не може бути абсолютною. Конвенція
прямо дозволяє поновлення провадження в кримінальних справах у випадках, коли з’являються нові факти, які мають настільки важливе значення, що можуть потенційно вплинути на “результат справи”.
Суд уже встановив, що провадження у справі не було поновлено згідно з Конвенцією, оскільки жодних нових фактів не було встановлено й новим рішенням не було визначено нового обвинувачення.
Тому було порушено статтю 4 Протоколу No 7 до Конвенції.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність.
Порушення пункту 1 статті 7 Конвенції (ніякого покарання без закону).
Порушення статті 4 Протоколу No 7 до Конвенції (право не бути притягнутим до суду або покараним двічі).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 2 листопада 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.